Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 32)
Мисливець за книжками нерухомо стояв у кюветі, намагаючись помістити цю пригоду у свій сценарій. Мадрид, двері будинку вдови Тайлефер. Толедо, візит до Варо Борха. А тепер Синтра, після вечора, проведеного в домі Віктора Фаргаша. А також романи-фейлетони Дюма, видавець, повішений у своєму кабінеті, друкар, спалений на вогнищі за свій дивний трактат. І поміж усіма цими людьми Рошфор, що і переслідує Корсо, наче його тінь: вигаданий Дюма забіяка з сімнадцятого сторіччя, тепер перетворився на шофера в однострої, що водить розкішні автомобілі. Він намагався задавити його автомобілем і десь двічі намагався проникнути в його помешкання. І курить сигари «Монтекрісто». Курець без запальнички.
Корсо тихо вилаявся. Він віддав би рідкісну інкунабулу в доброму стані за те, щоб йому дозволили зацідити в пику того суб'єкта, який вигадав цей безглуздий сценарій.
Щойно повернувшись до готелю, Корсо зробив кілька телефонних дзвінків. Перший — за лісабонським номером, який був у нього в записнику. І мав успіх, бо Амілкар Пінту був удома. Він довідався про це після розмови з його дратівливою дружиною під горлання телевізора, увімкненого на повну потужність, плаксиві крики дітлахів і палкі суперечки дорослих. Нарешті до слухавки підійшов сам Пінту. Вони домовилися зустрітися за півтори години, саме стільки часу треба було португальцю, щоб подолати півсотні кілометрів, які відокремлювали його від Синтри. Домовившись про це, Корсо подивився на годинник і набрав міжнародну лінію, щоб поговорити з Варо Борха. Проте книгаря не було в його будинку в Толедо. Він залишив йому послання на автовідповідачі й набрав мадридський номер Флавіо ла Понте. Відповіді також не було, тож він закинув свою сумку на шафу й пішов щось перекусити.
Першою, кого він побачив, штовхнувши двері до невеличкого готельного бару, була дівчина. Помилитися він не міг: коротке волосся, схожість на хлопця, шкіра засмагла, ніби вони були в самому розпалі серпня. Вона читала книжку, примостившись у кріслі в конусі світла від лампи, поклавши витягнуті ноги на стілець, що стояв навпроти. Ноги вона мала босі, а вдягнена була в джинси та білу ситцеву блузку з накинутим на плечі вовняним светром. Корсо завмер нерухомо, поклавши руку на ручку дверей, й відчуття абсурду наповнило йому мозок. Випадковість чи умисна зустріч — це було вже занадто.
Нарешті, усе ще сповнений недовіри, він наблизився до дівчини. Він був уже поряд із нею, коли вона підняла погляд від книжки і втупила в нього свої зелені очі, прозорі й глибокі, що так нагадували ті, які він бачив у потязі. Він зупинився, не знаючи що йому сказати; з дивним відчуттям, що він може потонути в її очах.
— Ви мені не сказали, що їдете в Синтру, — промовив він.
— Ви також.
Вона супроводила свою відповідь спокійною усмішкою, в якій не було ані незручності, ані подиву. Здавалося, вона щиро рада, що зустрілася з ним.
— Що ви тут робите? — запитав Корсо.
Вона скинула ноги зі стільця, жестом запрошуючи його сісти. Проте мисливець за книжками залишився стояти.
— Подорожую, — сказала дівчина й показала йому книжку. Вона була іншою, ніж у поїзді:
— Несподівані, — луною відгукнувся Корсо.
Несподівані вони чи ні, але їх було забагато лише для одного вечора. І він побачив якийсь зв'язок між її присутністю в готелі й появою Рошфора на шосе. Безперечно, існував кут зору, під яким усе ставало на свої місця. Але він зовсім не уявляв, куди йому треба дивитися.
— Чому ви не сядете?
Він сів, намагаючись подолати тривогу в душі. Дівчина згорнула книжку й дивилася на нього з цікавістю.
— Ви не схожі на туриста, — сказала вона.
— Я не турист.
— Працюєте?
— Так.
— Будь-яка робота в Синтрі має бути цікавою.
Бракувало лише цього, подумав Корсо, поправляючи окуляри вказівним пальцем. Терпіти допит у цій місцевості, причому твоїм інквізитором буде вродлива і юна дівчина. Можливо, в цьому й проблема: вона надто юна, щоб становити загрозу. А може, навпаки, її юність побільшувала небезпеку. Корсо взяв книжку, яку дівчина поклала на стіл, і погортав її трохи. Це було англійське видання, модерне, й деякі абзаци підкреслено олівцем. Він прочитав один із них:
— Вам подобаються готичні романи?
— Мені подобається читати, — вона трохи нахилила голову, й світло вималювало в ракурсі її голу шию. — Доторкатися до книжок. Я завжди беру кілька у свій рюкзак.
— Ви багато мандруєте?
— Чимало. Протягом багатьох століть.
Корсо скривив гримасу, почувши цю відповідь. Вона сформулювала її дуже серйозно, трохи насупивши брови з виразом малої дівчинки, яка говорить про серйозні речі.
— Я гадав, ви студентка.
— Іноді.
Корсо залишив Мельмота на столі.
— Ви загадкова дівчина. Скільки вам років? Вісімнадцять? Дев'ятнадцять?.. Іноді у вас з'являється такий вираз, ніби насправді ви набагато старша.
— Можливо, й так. Кожен із нас має вираз відповідно до того, що він пережив і що прочитав. Подивіться, наприклад, на себе.
— А що зі мною не так?
— Ви коли-небудь усміхалися? Ви схожі на старого солдата.
Він збентежено засовався на стільці.
— Я не знаю, як має всміхатися старий солдат.
— Але я знаю, — очі дівчини знову стали непрозорими; вони подивилися всередину, у власну пам'ять. — Одного разу я зустріла десять тисяч чоловіків, які шукали море.
Корсо підняв одну брову з перебільшеним інтересом.
— Ви мені не кажіть… Це належить до прочитаного чи до пережитого?
— Угадайте. — Вона пильно подивилася на нього, перш ніж додати: — Ви здаєтеся мені розумним типом, сеньйоре Корсо.
Вона вже стояла на ногах, взяла зі столу книжку й білі черевички з підлоги. Її очі, здавалося, віддзеркалювали життя, й мисливець за книжками побачив у них якісь знайомі відображення. В її погляді було щось йому відоме, уже бачене.
— Може, ми ще побачимося, — сказала дівчина, перш ніж піти. — Тут.
У Корсо не з'явилося жодного сумніву, що вони ще зустрінуться й зустрінуться тут. І він не був певен, хоче він, щоб це сталося, чи не хоче. Так чи інак, але його думка тривала лише кілька секунд. Виходячи, дівчина зіткнулася у дверях із Амілкаром Пінту.
Щойно прибулий був низенький і тілистий. Він мав темну шкіру, яка блищала, ніби щойно полакована, великі й густі вуса, підстрижені ножицями. Він міг би бути почесним поліцейським і добрим поліцейським, якби не необхідність годувати п'ятьох дітей, дружину й батька пенсіонера, що потай курив тютюн, який крав у сина. Його дружина, мулатка, двадцять років тому була дуже гарною, він привіз її з Мозамбіку, коли ця португальська колонія здобула незалежність і коли Мапуто називався Лоренсу-Маркеш, а він був сержантом парашутистів, нагороджений медалями й орденами, маленьким і відважним. Корсо зустрічався з нею, коли іноді приходив відвідати її чоловіка: очі, позначені плямами втоми, великі обвислі груди, старі черевики, волосся запнуте червоною хусткою. Він зустрічав її в сінях будинку, які смерділи брудними дітьми й вареними овочами.
Поліцейський увійшов одразу в салон, скоса подивився на дівчину, коли розминався з нею, і впав у крісло перед мисливцем за книжками. Він так відсапувався, ніби прийшов із Лісабона сюди пішки.
— Хто вона?
— Не варто звертати на неї увагу, — відповів Корсо. — Іспанська дівчина. Туристка.
Пінту кивнув головою, заспокоєний, обтираючи мокрі долоні об штани. Цей рух він повторював часто. Він дуже пітнів, і комір його сорочок був позначений темною смугою там, де він доторкався до шкіри.
— У мене проблема, — сказав Корсо.
Усмішка португальця стала ширшою. Немає проблем, які не можна розв'язати, здавалося, повідомляв вираз його обличчя. Тобі лише треба зберігати зі мною добрі стосунки.
— Я певен, — відповів він, — що разом ми знайдемо шлях до її розв'язання.
Тепер настала черга усміхнутися Корсо. Він познайомився з Амілкаром Пінту чотири роки тому у зв'язку з крадіжкою книжок, які потім з'явилися на ринку «Ладра». Корсо викликали в Лісабон, щоб він їх ідентифікував. Пінту заарештував двох чоловіків, а книжки повернули власникові, але в дорозі кілька цінних примірників зникли й, мабуть, навіки. Щоб відсвяткувати початок такої вигідної дружби, вони напилися в тавернах Барріу-Алту, де колишнього сержанта-парашутиста опанували колоніальні спогади, й він розповів Корсо, як йому мало не відірвало яйця в битві під Горонгозою. Потім вони горлали різних пісень на оглядовому майданчику Санта-Луція, звідки весь квартал Алфама, освітлений місяцем, був видимий під їхніми ногами, а далі вони бачили Тежу, широкий і блискучий, наче срібне простирадло, яким повільно ковзали темні силуети човнів, що прямували до башти Белен і до Атлантичного океану.
Офіціант приніс Пінту замовлену каву. Корсо почекав, поки він піде, а тоді провадив:
— Я маю книжку.
Поліцейський нахилився над низьким столиком, щоб покласти цукор у каву.
— Ти завжди маєш книжки, — обережно відповів він.
— Ця особлива.
— А яка з них не особлива?
Корсо знову усміхнувся. Це була металева й гостра усмішка.