Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 31)

 

VIII. Postuma necat

 

 

 

— Ніхто не відповідає?

— Ні.

— Тим гірше. Отже, він помер.

«Арсен Люпен».

М. Леблан

 

 

Лукас Корсо знав краще, аніж будь-хто, про одну з великих незручностей своєї професії: бібліографії редагують ерудити, які не бачили книжок, що їх вони цитують, і їм доводиться посилатися на когось іншого, тож вони називають характеристики, подані іншими людьми. У такій формі помилка або неповна рецензія може поширюватися протягом поколінь, і ніхто не зважає на неї, поки хтось випадково виводить її на світло. Така історія сталася з «Дев'ятьма Дверима». Крім того, що про цю книжку згадувалося в канонічних бібліографіях, найточніші посилання на неї завжди включали в себе описи дев'ятьох гравюр без дрібних деталей. Згадуючи про другу гравюру в книжці, усі відомі тексти писали про старого, схожого на мудреця або пустельника, який зупинився перед замкненими дверима з двома ключами в руці; але ніхто ніколи не намагався конкретизувати, в якій саме руці тримав він ключі. Але тепер Корсо знайшов відповідь: у лівій на гравюрі у книжці номер Один; у правій — на гравюрі у книжці номер Два.

Залишалося довідатися, який сюрприз приховувала в собі гравюра у книжці Третій, але поки що це неможливо було з'ясувати. Корсо просидів у віллі «Усамітнення» до пізньої ночі, напружено працюючи, безперервно роблячи записи при світлі свічника, знову й знову порівнюючи обидва примірники. Він вивчав гравюри одну за одною, аж поки остаточно переконався у правильності своєї гіпотези. Зрештою з'явилися нові докази. Наприкінець він переглянув свої записи, які зробив на складеному вдвоє аркуші паперу, малюнки й діаграми, що сполучалися між собою найхимернішим чином. П'ять гравюр, укладених у книжки Першу й Другу, не були ідентичними. Крім того, що на гравюрі номер два старий тримав ключі в різних руках, лабіринт на гравюрі 1111 мав вихід або не мав залежно від того, про який примірник ішлося. На гравюрі V смерть тримала годинник з піском унизу в Першому примірнику, а в Другому пісок ще не пересипався й знаходився угорі. Щодо шахівниці на VII гравюрі, то її клітинки були білими в примірнику Варо Борха й чорними в тій книжці, яка належала Фаргашу. А на гравюрі за номером VIII кат, який готувався відтяти голову молодій дівчині, перетворювався завдяки німбу навколо його голови на архангела-месника.

І Корсо відкрилося ще чимало речей, бо ретельне дослідження ілюстрацій крізь лупу дало несподіваний результат. За позначками гравера, замаскованими в ксилографіях, тягся витончений слід: в обох примірниках А. Т., Аристид Торк'я, був позначений як sculptor на гравюрі зі старим із ключами; але також як і inventor лише в книжці за номером Два. Підпис на першому примірнику стояв L. F., про що Корсо був попереджений братами Сеніса. Цей самий підпис з'являвся ще на чотирьох гравюрах. Це могло означати тільки те, що всі ксилографії були вирізані на дереві самим друкарем, але оригінальні малюнки, з яких він скопіював деякі свої гравюри, належали іншій особі. Отже, не йшлося ані про тогочасну фальсифікацію, ані про апокрифічні перевидання. Не хто інший, як друкар Торк'я з привілеєм і з дозволу зверхників змінив свій твір згідно з наперед обміркованим планом: він підписав ті ілюстрації, до яких уніс власні зміни, але зберіг авторитет L. F. на інших. Залишився тільки один примірник його книжки, признався він своїм катам. Але насправді їх було три, також залишив він, мабуть, і ключ, яким три примірники можна об'єднати в один. Але цю таємницю він забрав із собою на вогнище.

Корсо скористався з давньої системи порівнянь: таблиці, які застосовував Умберто Еко у своїх дослідженнях Ганау.^[64] Він зіставив гравюри, які мали відмінності, й намалював таку схему:

 

 

Щодо позначок гравера, то зміни в підписах А. Т. (друкар Торк'я) і L. F. (невідомий гравер? Люцифер?), що відповідали словам sculptor та inventor, то вони розподілилися так:

 

 

Дивна картина. Але Корсо нарешті знайшов конкретний доказ існування ключа, який має відкрити прихований зміст. Він повільно підвівся на ноги, наче боявся, що всі знайдені ним відповідності розвіються перед його очима, але також зі спокоєм мисливця, який твердо знає, що хоч би яким плутаним здавався йому слід, він неодмінно виведе його на звіра.

Рука. Вихід. Пісок. Шахівниця. Німб.

Він подивився у вікно. З іншого боку брудних шибок розгойдувалася гілка дерева, а рештки червонястого сяйва не бажали розчинитися в нічній темряві.

Примірники Перший і Другий. Відмінності в гравюрах 2, 4, 5, 7 і 8.

Треба їхати в Париж. Там зберігається примірник Третій і, можливо, відповідь на загадку. Але увагу Корсо приваблювала інша подія. Варо Борха був категоричним. Якщо не буде можливості здобути номер Другий законними методами, треба вдатися до якогось іншого способу. З найменшою шкодою і ризиком як для Фаргаша, так і для самого Корсо, звичайно ж. Учинити щось обережне й витончене. Корсо дістав записник з кишені плаща, щоб знайти потрібний йому телефонний номер. Це була чудова робота для Амілкара Пінту.

Одна зі свічок догоріла й погасла, випустивши спіраль і диму. Звідкись лунала музика скрипки, й Корсо засміявся крізь зуби, коротко й сухо, тимчасом як світло від свічника примушувало танцювати тіні на його обличчі, коли він нахилився, щоб припалити сигарету. Потім він випростався й прислухався. Музика лунала, немов плач, над порожніми й темними кімнатами, над рештками запилюжених і розламаних меблів, під розмальованими стелями, над павутиною й тінями, які ковзали по стінах, над відлуннями кроків і і голосів, які давно померли. А зовні, над іржавою решіткою і двома жіночими обличчями, одне з яких дивилося в ніч, а друге було обплетене плющем, вони слухали в тиші, в часі, який зупинився в порожнечі, музику, що її Віктор Фаргаш добував зі скрипки, аби догодити привидам своїх утрачених книжок.

 

Корсо пішов назад до села, заклавши руки в кишені плаща й піднявши комір до самих вух; дорога з лівого боку порожнього шосе забрала в нього двадцять хвилин. Місяць досі не зійшов, і Корсо заглибився в густі плями мороку, йдучи під кронами дерев, що нависли над дорогою, наче чорне склепіння. Тиша була майже абсолютною, її порушувало лише шарудіння його кроків по гравію та плюскіт води в рівчаках на схилі внизу, в густих кущах, обплетених плющем і невидимих у темряві.

Позаду з'явилася машина, проминаючи його, й Корсо побачив свій власний силует, збільшений до величезних розмірів, що ковзав стовбурами ближніх дерев і в густих навколишніх кущах. І лише коли він знову опинився в рясній темряві, Корсо зробив глибокий видих і відчув, як ослабилася напруга, що сковувала його м'язи. Він не належав до тих індивідів, яким ввижаються привиди за кожним кутом. Але він зберіг спроможність бачити всілякі дивовижні речі із середньоморським фаталізмом старого солдата, що, безперечно, дістався йому в спадок під прапрадіда Корсо. Адже хоч як наполегливо ти спрямовуватимеш коня в протилежний бік, твоя доля завжди сидить біля воріт найближчого Самарканда, чистячи собі нігті венеціанським кинджалом або шотландським багнетом. Але після інциденту, який стався з ним у провулках Толедо, мисливець за книжками переживав цілком поясненний страх щоразу, коли чув, як у нього за спиною наближається автомобіль.

Певно, з цієї причини, коли фари іншого автомобіля зупинилися поруч із ним, Корсо опанувала тривога. Він перекинув свою сумку з правого плеча на ліве і намацав у кишені плаща зв'язку ключів, випадкову зброю, якою він міг принаймні вибити око тому, хто надто до нього наблизиться. Проте картина здавалася мирною. Великий темний силует машини, а всередині, тьмяно освітлений внутрішніми вогнями, профіль чоловіка з приємним, культурним голосом:

— Доброго вечора… — акцент був незрозумілий, не португальський і не іспанський. — Вогонь маєте?

Можливо, йому й справді був потрібний вогонь, а може, це був лише привід — як угадаєш? Та було б безглуздо кинутися навтіки або застосувати найгостріший зі своїх ключів проти чоловіка, який лише попросив у тебе прикурити. Тому Корсо залишив ключі в кишені, дістав коробку сірників і запалив один, захищаючи вогник долонею.

— Прошу.

Шрам, природно, був на своєму місці, давній, великий і вертикальний, від скроні до середини лівої щоки. Корсо вдалося його роздивитися, коли чоловік, який сидів у машині, нахилився, щоб припалити свою «Монтекрісто», і не гасив вогонь протягом достатнього часу, аби Корсо встиг побачити чорні густі вуса й чорні очі, які пильно роздивлялися його в напівтемряві. Потім сірник догорів у пальцях Корсо, і йому здалося, що чорна маска опустилася на обличчя незнайомця. Він знову перетворився на чорний силует, видимий лише в тьмяному світлі від приладів.

— Хто ви, в біса, такий?

Це запитання не можна було назвати ані спокійним, ані дотепним. Та й було вже досить пізно, щоб Корсо міг почути на нього відповідь. Запитання розчинилося в прискореному гуркоті двигуна. Червона пляма від фар автомобіля уже віддалялася вниз по шосе, залишаючи освітлений слід на темній смузі асфальту. Вона ще світилася якусь мить, коли машина пригальмувала перед першим поворотом, а потім зникла, наче її ніколи тут не було.