Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 29)
Корсо розгорнув другу книжку, ін-фоліо, в італійській оправі з пергамену, виконану в сімнадцятому сторіччі. Це був чудовий Вергілій венеціанського видання Джунти, надрукований 1544 року. Глянувши на цю книжку, бібліофіл отямився.
— Гарна, правда ж, гарна? — Він підійшов, щоб нетерпляче схопити її до рук. — Погляньте на титульну сторінку, на архітектонічну окрасу, що її оточує… Сто тринадцять досконалих ксилографій, крім сторінки 345, яка має невеличку старовинну реставрацію, майже непомітну, в нижньому куті. І так сталося, що це моя найулюбленіша сторінка, погляньте-но: Еней у пеклі, біля Сивілли. Чи бачили ви коли-небудь подібну сцену? Погляньте на вогнище за потрійним муром, казан із грішниками, птаха, який пожирає нутрощі. — Пульс бібліофіла стугонів і був майже видимий на зап'ястках і скронях. Він говорив умисне суворим голосом, тримаючи книжку біля самих очей, аби було зручніше читати:
— Дивовижно красивий примірник, — підтвердив мисливець за книжками, смокчучи свою сигарету.
— Навіть більше, ніж це. Доторкніться до паперу.
Корсо роздратовано випустив струмінь диму.
— Я вас не розумію. Не випадає сумніватися, що ця книжка належить до ваших улюблених. Й Агрікола теж. У вас тремтять руки, коли ви до них доторкаєтесь.
— Руки?.. Ви ліпше скажіть, що душа моя згорає у вогні пекла. Я гадав, що пояснив вам… Книжка, яку я віддаю на пожертву, ніколи не може бути мені байдужою. Бо, інакше, який би глузд міг мати цей болючий учинок?.. Брудний обмін згідно із законами ринку, кілька дешевих книжок за одну дорогу… — Він енергійно й зневажливо замотав головою. Подивився навколо, шукаючи чогось такого, на що він міг би вилити свій гнів. — Лише найулюбленіші мої книжки, які виділяються серед інших своєю красою, любов'ю, яку вони можуть мені вселити, лише їх я беру за руку й веду на ешафот. Життя спроможне розтоптати мене, немає сумніву. Але воно ніколи не перетворить мене на мерзотника.
Він ступив кілька кроків кімнатою, нікуди не прямуючи. Сумне оточення, кульгава нога, вовняне джерсі й старі штани підкреслювали його стомлений і змучений вигляд.
— Тому я й залишаюся в цьому домі, — провадив він. — Між його стінами блукають привиди моїх книжок, — він зупинився перед каміном, дивлячись на складені там убогі дрова. — Часом мене опановує почуття, що вони приходять до мене й докоряють моїй совісті… Тоді, щоб умиротворити їх, я беру скрипку, яку ви там бачите, і граю на ній годинами, блукаючи в темряві по будинку, немов неприкаяна душа… — Він обернувся й подивився на Корсо, виділяючись у півсутіні, яка соталася знадвору крізь брудні шибки. — Такий собі мандрівний бібліофіл.
Він повільно підійшов до столу й поклав долоню на кожну книжку, ніби до цієї хвилини відкладав ту мить, коли йому доведеться ухвалити фатальне рішення. Потім посміхнувся поcмішкою інквізитора.
— А що робили б ви на моєму місці?
Корсо роздратовано відмахнувся.
— Прошу залишити мене в спокої. На щастя, я не перебуваю на вашому місці.
— Ви правильно сказали — на щастя. Правильно оцінили моє становище. Думаю, що дурень мені позаздрив би. Мати у себе в хаті такий скарб. Але ви не відповіли на моє запитання — яку з двох книжок ви рекомендуєте мені продати? Яку дитину віддати на страту? — Гримаса страждання спотворила його обличчя; здавалося, щось болить йому всередині, у плоті й у свідомості. Я візьму на душу цей гріх, — додав він тихим і чужим голосом, — і нехай я буду проклятий аж до сьомого коліна.
Він поставив Агріколу на її місце на килимі й став погладжувати пергаментну палітурку Вергілія, повторюючи крізь зуби: «Я візьму на душу цей гріх». З очей у нього капали сльози, а тремтіння рук здавалося безконтрольним.
— Мабуть, я продам цю, — промурмотів він.
Якщо Фаргаш ще не схибнувся, то був близький до цілковитого божевілля. Корсо окинув поглядом голі стіни, сліди від картин на шпалерах, покритих плямами вологи. Доля гіпотетичного сьомого покоління роду Фаргашів мало його турбувала. Адже було очевидно, що цей рід, як і його власний рід, рід Лукаса Корсо, не матиме продовження. І нарешті знайде собі спочинок. Струмінь диму від сигарети підіймався до зруйнованих малюнків стелі, прямий, наче дим від пожертви, яку приносять тихого й погожого ранку. Він подивився у вікно, шукаючи альтернативу вівці, прив'язаній до куща, але тут були тільки книжки. Янгол випустив руку, що стискала руків'я ножа, й полетів геть, плачучи. Туди тобі й дорога, бідолашний придурку!
Корсо загасив сигарету й кинув її в камін. Він був стомлений і відчував, як холод проник йому під плащ. Він почув чимало слів між цими голими стінами, й був радий, що в кімнаті немає дзеркал, у яких відбивався б вираз його обличчя. Він машинально подивився на годинник, не помітивши котра година. На старовинному килимі лежало велике багатство, але для Віктора Фаргаша головну цінність складали любов і відданість. Що ж до Корсо, то він вирішив, що настав час поговорити про справу.
— Це та книжка, через яку я сюди приїхав. Сподіваюся, ви одержали мого листа.
— Вашого листа?.. Атож, я його одержав. Але з усім цим… Пробачте мені.
Він оглянувся навколо, ошелешений, сновида, якого щойно пробудили зі сну. Він здавався нескінченно стомленим і вкрай знесиленим. Він підняв палець, ніби просив надати йому хвилину для роздумів, а потім, накульгуючи, рушив у куток салону. Там, на злинялому французькому килимі, де, як побачив Корсо, була зображена перемога Александра Македонського над перським царем Дарієм, вишикувалися біля півсотні томів.
— А чи вам відомо, — запитав Фаргаш, показуючи на сцену, зображену на гобелені, — що Александр використав скриньку, в якій його супротивник тримав свої скарби, щоб зберігати там твори Гомера? — Він схвально покивав головою, дивлячись на профіль македонця, з якого повисмикувалося чимало ниток. — Мій брат бібліофіл. Хороший хлопець.
Корсо було байдужісінько до літературних смаків Александра Великого. Він присів навпочіпки й роздивлявся заголовки на корінцях деяких книжок. Усі вони були старовинними трактатами з магії, алхімії та демонології:
— Як вони вам? — запитав Фаргаш.
— Непогані.
У відповідь пролунав фальшивий сміх бібліофіла. Він опустився навколішки на килим, поруч із Корсо, й став машинально доторкатися до книжок, аби переконатися, що кожна не посунулася й на міліметр від того місця, на якому вона стояла, коли Корсо брав її подивитися.
— Непогані, це правда. Принаймні десятеро з них — рідкісні примірники… Цю частину бібліотеки я успадкував від свого діда, який захоплювався герметичними мистецтвами, був астрологом і масоном… Погляньте: ось класична книжка
— Звичайно, знаю.
— Так точно. Це римське видання 1652 року. — Фаргаш поставив книжку на її місце й узяв другу, венеціанські палітурки якої були добре знайомі Корсо: чорна шкіра, корінець у п'ять нитей, з пентаграмою замість назви на обкладинці. А ось і та книжка, яку ви шукаєте:
Корсо мимоволі здригнувся. Принаймні зовні цей том був ідентичним тому, який лежав у нього в полотняній торбині. Фаргаш подав книжку йому в руки, й він зосередився, гортаючи її сторінки. Книжки були схожі як дві краплі води або щось на зразок того. У цієї шкіра на останній палітурці була трохи витерта, а на корінці залишився слід від етикетки, наклеєної там, а потім зірваної. У всьому іншому вона була так само бездоганна, як і примірник Варо Борха. Навіть гравюра номер VIII була на своєму місці не торкана.
— Примірник повний і в доброму стані, — сказав Фаргаш, правильно витлумачивши жести Корсо. — Ось уже три з половиною сторіччя кружляє він світом, а коли його розгорнеш, то здається свіжим, ніби був надрукований лише вчора… Схоже, друкар і справді користувався допомогою диявола.
— Не виключено, — погодився Корсо.
— Хотів би я знати формулу закляття, — бібліофіл обвів рукою порожній салон, ряди книжок на підлозі. — Віддам душу за те, щоб зберегти все це.
— Спробуйте, — Корсо показав на
— Я ніколи не вірив у такі дурниці. Хоч, може, настала мить повірити в одну з них… Як вам здається? Ви маєте прислів'я в Іспанії на цю тему.