Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 28)

— Гадаю, ви не маєте іншого виходу, — сказав він, дивлячись на бібліофіла.

— Вихід, може, й знайшовся б, — Фаргаш посміхнувся з відвертою злістю. — Але лев вимагає свою частку, акули відчувають запах крові й поспішають туди, де відбувається різанина. На жаль, більше не залишилося людей, таких, як граф д'Артуа, який став королем Франції. Ви знаєте цю історію?.. Старий маркіз де Полмі мав шістдесят тисяч томів, проте розорився. Щоб урятуватися від кредиторів, він про дав свою бібліотеку графу д'Артуа, але той поставив вимогу, щоб старий зберігав її в себе до самої своєї смерті. Тож на виторгувані гроші Полмі міг купувати нові томи, збагачуючи колекцію, яка вже йому не належала…

Він запхав руки в кишені штанів і став прогулюватися біля книжок, кульгаючи на хвору ногу, переглядаючи їх одну за одною. Він був схожий на худого й засмученого Монтгомері, який робив огляд своїм військам в Ель Аламейні.

— Іноді я не доторкаюся до них і не відкриваю їх, — він зупинився й нахилився, щоб поставити якийсь том на своє місце, на старому килимі. Обмежуюся тим, що витираю з них пилюку й милуюся ними протягом годин. Я знаю всі деталі, що зберігаються в кожній оправі… Ось погляньте на цю: «De revolutionis celestium», Nicolas Copernico. Друге видання, Базель. Ось така дрібничка. Або «Vulgata Clementina»,^[54] яка стоїть праворуч від вас між шістьма томами «Poliglota» вашого співвітчизника Сіснероса та Нюрнбергського «Cronicarum».^[55] Отам, із другого боку, зверніть увагу на оцей цікавий ін-фоліо: «Praxis criminis pers equendi»^[56] Симона де Колінеса, видання тисяча п'ятсот сорок першого року. Або на ту монастирську оправу з чотирма нервами та металевими прикрасами, яку ви роздивляєтесь. Знаєте, що там усередині?.. «Золота легенда» Жакоба де Воражіне, Базель, видана 1493 року, надрукована Ніколасом Кеслером.

Корсо погортав книжку. То був чудовий екземпляр, також із дуже широкими берегами. Він обережно поставив її на місце, перш ніж витерти скельця окулярів хусточкою. Споглядаючи ці неоціненні книжки, він міг спітніти навіть у дуже холодній кімнаті.

— У вас не все гаразд із головою. Якби ви продали все це, то не мали б жодних фінансових проблем.

— Я знаю. — Фаргаш нахилився, щоб непомітно поправити місце, на якому стояла книжка. — Але якби я все це продав, я не мав би глузду жити далі. Мені тоді було б байдуже до будь-яких проблем.

Корсо показав на ряд книжок, дуже обтріпаних. Там були різні інкунаблі й рукописи, але, на його погляд, жодна з них не була опублікована раніше від XVII сторіччя.

— Я бачу у вас чимало видань лицарських романів…

— Атож, я успадкував їх від батька. Його одержимістю було зібрати дев'яносто п'ять томів бібліотеки дон Кіхота, насамперед ті, які згадував священик, проклинаючи їх. Від нього також мені дістався той дивовижний «Дон Кіхот», який був опублікований разом із першим виданням «Лузіад», видання Ібарри 1780 року в чотирьох томах. Разом із первісними ілюстраціями туди були вставлені також ілюстрації англійського видання першої половини вісімнадцятого сторіччя, шість оригінальних акварелей й копія метричного запису про народження Сервантеса, надрукована на тонкому пергамені. Кожен має свої захоплення. Захопленням мого батька, який був дипломатом і прожив багато років в Іспанії, був Сервантес. Захоплення нерідко переходять у манії. Є люди, які терпіти не можуть реставрації, навіть якщо вона зовсім невидима, а є такі, що ніколи не куплять нумеровану книжку, а надто якщо її цифра більша, ніж п'ятдесят. Моя манія, як ви, либонь, уже встигли помітити, це книжки необрізані. Я ходив по книгарнях із лінійкою в руках, і мої ноги тремтіли, коли я знаходив папір необрізаний або без берегів. Ви читали комічне оповідання Нодьє про бібліофіла? Зі мною відбувається те саме. Я з радістю заколов би кинджалом тих палітурників, які користуються паперообрізувальною машиною. А знайти примірник, де на берегах буде на два міліметри більше чистої сторінки, аніж описано в канонічних бібліографіях, — ось вершина мого щастя.

— Також і мого.

— У такому разі вітаю вас як брата по культу.

— Не кваптеся. Мій інтерес має не естетичний характер, а суто прибутковий.

— Усе одно. Ви мені подобаєтеся. Я належу до тих людей, які вірять, що коли йдеться про книжки, то конвенційна мораль не існує. — Він перебував в іншому кінці кімнати, але нахилився до Корсо з довірчим виглядом. — Знаєте, що я вам скажу? У вас там ходить легенда про книгаря-вбивцю з Барселони, то я також спроможний убити людину за книжку.

— Я вам цього не раджу. І знайте, що починають із якоїсь дрібнички, а потім доходять до брехні, порушення закону й такого іншого.

— До продажу власних книжок.

— І до цього.

Фаргаш сумно похитав головою. Потім залишався нерухомим кілька хвилин, наморщивши лоба й віддавшись потаємним роздумам. Потім раптом отямився й подивився на Корсо довгим поглядом.

— Це наближає нас, — сказав він нарешті, — до проблеми, яку я намагався розв'язати, коли ви постукали у двері… Щоразу, коли переді мною постає ця проблема, я почуваюся священиком-ренегатом абощо. Вас не здивує, якщо я застосую слово блюзнірство?

— Аж ніяк не здивує. Схоже, ви говорите саме про це.

Фаргаш у розпачі заломив собі руки. Його погляд ковзнув навкруги по голій кімнаті та по книжках на підлозі, а потім знову затримався на Корсо. Його посмішка здавалася накладною гримасою, яку хтось намалював йому на обличчі.

— Справді. Але блюзнірство неможливе без віри. Лише той, хто вірить, спроможний учинити його й відчути протягом того часу, коли він його чинить, жахливі наслідки свого вчинку. Ми ніколи не відчуємо жаху, оскверняючи релігію, яка нам байдужісінька. Блюзнірствувати, не визнаючи ніякого Бога, — це абсурд.

Корсо без жодних труднощів погодився з ним.

— Я розумію, про що ви. «Ти переміг мене, галілеянин», сказав Юліан-Відступник.

— Я не знаю цієї цитати.

— Вона вигадана. Коли я ходив до школи, один чернець-марист^[57] мав звичай повторювати її, остерігаючи нас, що нікому не вдасться ухилитися від покарання. Усе закінчиться численними ранами від стріл на полі битви й кривавими плювками в небо, де більше немає Бога.

Бібліофіл закивав головою, ніби ці міркування були йому надзвичайно близькі. Було щось незвичайне в оскалі його рота, в одержимій застиглості його погляду.

— Саме так я й почуваю себе тепер, — сказав він. — Я підіймаюся з ліжка, неспроможний заснути, й зупиняюся тут, наготувавшись учинити нове блюзнірство, — промовляючи це, він так близько підійшов до Корсо, що той уже наготувався відступити на крок назад. — Скоїти тяжкий гріх проти себе й проти них. Вибираю одну з книжок, потім каюся, обираю іншу й, зрештою, ставлю її на місце. Пожертвувати однією, щоб інші могли залишатися разом, відрубати від дерева гілку й утішатися іншими… — він показав свою праву руку, — та я волів би відрубати собі палець.

Його рука тремтіла. Корсо мотнув головою. Він умів слухати — це входило до його професії. Він міг навіть зрозуміти. Але не мав бажання брати участь у грі, яка не була його грою. Як сказав би Варо Борха, він був оплачуваним ландскнехтом і приїхав сюди у справі. А Фаргаш хотів зробити з нього сповідника, хоч більше потребував психіатра.

— Ніхто не дасть жодного ескудо, — сказав він веселим тоном, — за палець бібліофіла.

Його жарт загубився у глибокій порожнечі, яка утворилася в очах його співрозмовника. Він дивився на Корсо, не бачачи його. У його розширених і порожніх зіницях були тільки книжки.

— То яку з них мені вибрати?.. — провадив Фаргаш. Корсо опустив руку в кишеню плаща, щоб витягти сигарету, яку він запропонував йому, але співрозмовник не помітив його жесту, він був весь поглинутий, одержимий, і не чув нічого, крім своєї власної мови; він чув лише зойки своєї замученої свідомості. — Багато разів оглянувши їх усі, я вибрав лише дві кандидатки. — Він підняв книжки з підлоги й поклав їх на стіл. — Що ви про них скажете?

Корсо нахилився над ними й розгорнув одну з них. Він розгорнув її на тій сторінці, де була гравюра, літографія, де троє чоловіків й одна жінка працювали в шахті. Це було друге латинське видання «De re metallica» Георга Агріколли, надруковане Фробеном і єпископом Базельським лише через п'ять років після першого видання 1556 року. Корсо схвально буркнув, припалюючи свою сигарету.

— Ви бачите, як нелегко мені обирати, — сказав Фаргаш, пильно стежачи за рухами Корсо. Він дивився на нього неспокійним жадібним поглядом, тоді як той переглядав сторінки, ледве доторкаючись до них кінчиками пальців. — Щоразу мені доводиться продати одну книжку, і то не будь-яку. Книжка, віддана в жертву, мусить урятувати інші принаймні ще на півроку… Це мій податок Мінотавру, — він доторкнувся до однієї зі своїх скронь. — Кожен із нас має свого Мінотавра в центрі лабіринту… Наша свідомість створює його, й він накидає нам власний жах.

— Чому 6 вам не продати кілька не таких цінних книжок за один раз?.. Можливо, ви здобули б собі необхідну суму, зберігши книжки найцінніші? Або найулюбленіші.

— Знецінити одні на користь інших? — обурився бібліофіл. — Усі вони мають одну безсмертну душу й мають для мене однакове право на існування. Безперечно, я маю книжки улюблені. Як без цього? Але я ніколи не відрізняю їх бодай одним жестом, бодай одним словом, які поставили 6 їх вище за їхніх менш улюблених колег. Пригадайте, що сам Бог віддав у жертву власного сина для того, аби спасти людей. Й Авраам… — він, либонь, мав на увазі малюнок на стелі, бо сумно підняв погляд у порожнечу, не закінчивши фразу.