Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 27)
— Затишна домівка, — сказав Фаргаш.
Його іронія була не надмірно переконливою. Схоже, хазяїн дому застосовував її надто часто, й вона не зберегла свого ефекту. Він говорив іспанською мовою з густим і дуже помітним португальським акцентом і пересувався вкрай повільно, мабуть, йому дуже боліла нога, так ходять люди, які бачать перед собою вічність.
— Коньяк, — замислено повторив він, наче встиг уже забути, навіщо він привів гостя аж сюди.
Корсо зробив невиразний жест підтвердження, якого Фаргаш не помітив. Широкий салон був зачинений з того боку величезного каміна, в якому лежало кілька колод, але вогню не було. Тут стояли кілька неоднакових крісел, стіл, буфет, гасова лампа, два канделябри зі свічками, лежала скрипка в футлярі й ще кілька дрібних речей. Але на підлозі, на старовинних килимах із повисмикуваними нитками та злинялих від часу, якомога далі від вікон і свинцевого світла, яке вони пропускали, стояли досконало вишикуваними рядами чимало книжок; не менш як п'ятсот, підрахував Корсо. А можливо, й тисяча. Серед них він побачив старовинні рукописи та інкунабули. Чудові книжки, оправлені в шкіру або пергамен, старовинні томи з цвяхами в корінцях, ін-фоліо, ельзевіри, палітурки з витисненими візерунками й металевими прикрасами та застібками, малюнками, корінцями та обрізами із золотими літерами або літерами, каліграфічно виведеними в скрипторіях середньовічних монастирів. Корсо побачив також у кутках близько десятка іржавих пасток на мишей і пацюків. У більшості з них не було сиру.
Фаргаш, який нишпорив у шухляді, повернувся з келихом і пляшкою «Ремі Мартен», піднявши її на світло, аби переконатися, що в ній досі щось є.
— Золота кров Бога, — тріумфально оголосив він. — Або Диявола, — він посміхнувся лише ротом, крутнувши вуса на манер давніх кавалерів кіно; але його очі залишалися нерухомими й безвиразними, оточені мішками, наче від безсоння, яке йому доводилося терпіти дедалі частіше. Корсо подивився на його витончені руки чоловіка, що колись належав до вищого товариства, коли приймав із них келих із коньяком, тонке скло якого тремтіло, коли він підносив його до губів.
— Гарний келих, — сказав він, аби щось сказати.
Бібліофіл ствердно кивнув головою і зробив жест, що наполовину виражав смирення та насмішку із себе, ніби пропонував гостеві подивитися на все це іншими очима: на келих, на три пальці коньяку в пляшці, на напівпорожній дім. На свою власну присутність у ньому: присутність елегантного, блідого й бляклого привида.
— Я маю ще один такий келих, — відповів він таким тоном, ніби ділився своєю великою таємницею. — Тому я їх і зберігаю.
Корсо згідно кивнув головою. Його погляд на мить затримався на голих стінах, а тоді повернувся до книжок.
— Колись це була чудова вілла, — промовив він.
Його співрозмовник стенув плечима під нерухомим джерсі.
— Атож, вона справді була чудовою. Але зі старовинними родинами відбувається те саме, що з цивілізаціями: одного дня вони засихають і помирають. — Він подивився навколо, нічого не бачачи, здавалося, його очі віддзеркалюють відсутні предмети. — Спочатку країна кличе на допомогу варварів для охорони кордонів уздовж Дунаю, потім вона допомагає їм нажити собі багатство і зрештою потрапляє до них у борги… Аж поки одного дня вони повстають, вторгаються в ту країну й грабують її, — він подивився на свого співрозмовника з несподіваною підозріливістю. — Сподіваюся, ви розумієте, про що я говорю.
Корсо кивнув головою. На цю хвилину він уже дозволив літати між ними обома своїй найгарнішій усмішці кролика-спільника.
— Розумію чудово, — підтвердив він. — Підковані чоботи топчуть саксонську порцеляну. Ви це маєте на увазі? Посудниці у вечірніх сукнях. Нахабні ремісники підтирають собі зад сторінками з манускриптів, прикрашених мініатюрами.
Фаргаш схвально кивнув головою й усміхнувся задоволеною усмішкою. Потім підійшов до буфета, щоб знайти ще один келих.
— Гадаю, — сказав він, — що теж не відмовлюся від коньяку.
Вони мовчки цокнулися, дивлячись у вічі один одному, немов члени таємного братства, які щойно обмінялися лише їм відомими знаками. Потім бібліофіл показав на книжки й зробив жест рукою, яка тримала келих, ніби Корсо щойно відбув обряд ініціації й здобув право переступити невидимий бар'єр і наблизитися до них.
— Ось вони, мої скарби. Вісімсот тридцять чотири томи, з яких менше половини заслуговують на те, щоб зберігати їх. — Він спочатку трохи випив, а тоді провів указівним пальцем по мокрих вусах, озираючись навколо. — Дуже шкода, що ви не бачили їх за кращих часів, вишикуваних на своїх полицях із кедрового дерева. Я був зібрав п'ять тисяч примірників. Перед вами ті, яким пощастило вижити.
Корсо залишив свою полотняну сумку на підлозі й наблизився до книжок. У нього чисто рефлексивно стало поколювати кінчики пальців. Панорама була чудовою. Він поправив окуляри й з першого погляду побачив Базарі Інкварто 1588 року, перше видання й
— Ніколи не уявляв собі, що колекція Фаргаша, про яку згадують усі бібліографії, перебуває в такому стані. Книжки, складені на підлозі, без меблів, під стіною, в порожньому домі…
— Таке життя, мій друже. Але я повинен уточнити, що я зберігаю їх у бездоганному стані… Я особисто чищу їх і переглядаю, провітрюю й оберігаю від гризунів, світла, тепла й вологи. Протягом дня я нічого більше не роблю.
— А що сталося з рештою книжок?
Бібліофіл подивився в напрямку вікна, поставивши собі те саме запитання. Наморщив лоба.
— Ви тільки собі уявіть, — почав він, і видався чоловіком дуже нещасним, коли зустрівся поглядом із Корсо. — Крім маєтку, деяких меблів і бібліотеки мого батька, мені дісталися в спадок тільки борги. Щоразу, коли я добував якісь гроші, то витрачав їх на книжки, а коли моя рента досягла дна, я мусив ліквідувати все, що в мене залишалося: картини, меблі та посуд. Ви напевно ж розумієте, що означає бути палким бібліофілом і стати з необхідності продавцем книжок. Я жорстоко страждав лише на думку, що моя колекція може опинитися в різних руках.
— Я знав таких людей.
— Справді? — Фаргаш подивився на Корсо з цікавістю. — А проте я сумніваюся, що висловився точно. Я прокидався вночі й блукав біля своїх книжок, як душа на покаянні. Я розмовляв із ними, гладив їхні корінці, присягався їм у своїй любові та вірності… Усе було марно. Одного дня я мусив у хвилини рішення пожертвувати більшою частиною, зберігши найдорожчі мені та найцінніші примірники… Ні ви, ні хтось інший не зрозуміє, що це для мене означало: віддати свої книжки на корм стерв'ятникам.
— Я це собі уявляю, — сказав Корсо, який не мав ані найменшого бажання брати участь у подібному похороні.
— Ви собі уявляєте? Ні. Ви не могли б це собі уявити, навіть якби прожили ще одне століття. Щоб відокремити одні книжки від інших, я мусив працювати два місяці. Шістдесят один день агонії й напад лихоманки, який заледве мене не вбив. Зрештою їх забрали, і я думав, що збожеволію… Так ніби це було вчора, хоч минуло вже дванадцять років.
— А тепер?
Бібліофіл показав Корсо порожній келих, так наче він щось символізував.
— Минуло не так багато часу, і я знову мусив просити допомоги у своїх книжок. Хоч мені багато не треба: до мене приходять один раз на тиждень прибирати в помешканні, а їжу мені приносять із села. Майже всі гроші, які мені щастить роздобути, забирає держава за право, що вона мені надає володіти віллою.
Він сказав
— Ви могли б продати її також.
— Справді міг би, — байдуже погодився Фаргаш, — але є речі, яких ви не розумієте.
Корсо нахилився, щоб узяти до рук ін-фоліо, оправлений пергаменом, і став із цікавістю гортати його.
— Як часто ви продаєте книжки?
— Дві або три щороку, цього мені вистачає. Після тривалих роздумів я обираю певний том і продаю його. Саме про цю церемонію я й згадував, коли відчинив вам двері. Маю покупця, вашого співвітчизника, який приходить до мене двічі або тричі на рік.
— Я його знаю? — наважився запитати Корсо.
— Мені не відомо, чи ви його знаєте, — так відповів йому бібліофіл, не назвавши імені. — Я чекаю його візиту з дня на день, і коли ви прийшли, я готувався вибрати жертву… — Він підняв одну зі своїх тонких рук, імітуючи падіння гільйотини, сумно всміхаючись. — Ту, яка мусить померти, щоб інші могли залишитися разом.
Корсо підняв погляд до стелі в пошуках аналогії. Авраам, чиє обличчя перетинала глибока зморшка, робив видимі зусилля, щоб звільнити свою правицю, озброєну кинджалом, яку янгол утримував твердою рукою, тоді як другою передавав суворе застереження патріархові. Ісаак нахилив голову над каменем і смиренно чекав на вирішення власної долі. Він був білявий і рожевощокий, із тих хлопців, які ніколи не кажуть «ні». Трохи далі була намальована вівця, прив'язана до куща, й Корсо подумки побажав, щоб вівцю пощадили.