Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 26)

— Ви можете застудитися, — сказав він.

Дівчина заперечливо похитала головою, знову усміхнувшись, але крутнула ручку й опустила шибку. Корсо, який наготувався рушити далі до свого купе, затримався, щоб дістати сигарету. Він зробив це, як і завжди, витягши її з кишені й відразу встромивши в зуби, й побачив, що вона спостерігає за його рухами.

— Ви курите? — нерішуче запитав він, зупинивши свою руку на середині її шляху.

— Іноді.

Він устромив сигарету в рот і дістав ще одну. Вона була чорна, без фільтра й пом'ята, як усі, що їх він носив у своїх пачках. Дівчина взяла її своїми пальцями, подивившись на марку, перш ніж нахилилася, щоб Корсо її припалив, після того як припалив свою останнім сірником, який був у його коробці.

— Сигарети у вас міцні, — сказала дівчина, видихнувши першу хмарку диму, хоч і без кривлянь, які сподівався побачити Корсо. Вона тримала сигарету в досить незвичайний спосіб, між великим і вказівним пальцями, так що запалений кінець стримів убік. — Ви їдете в цьому ж таки вагоні?

— Ні, в наступному.

— Отже, в спальному вагоні, щастить же декому. — Вона поляпала себе по задній кишені штанів, натякаючи на відсутність там гаманця. — Я такої можливості не маю. Добре хоч купе наполовину порожнє.

— Ви студентка.

— Щось подібне.

Потяг із гуркотом затремтів на в'їзді в тунель. Дівчина обернулася, наче зовнішня темрява приваблювала її. Вона нахилилася до шибки, з напруженою увагою вдивляючись у своє відображення на темному склі; здавалося, вона на щось чекає, дослухаючись до шарудіння повітря, затиснутого між стінами вузького проходу. Потім, коли вагон викотився на відкритий простір і крихітні вогні поцяткували ніч, вона знову неуважно всміхнулася.

— Мені подобаються потяги, — сказала вона.

— І мені теж.

Дівчина повернулася до вікна. Вона доторкнулася до шибки пучками пальців однієї руки.

— Ви собі уявляєте? — стала розвивати вона свою думку; схоже, її опанували спогади. — Покинути увечері Париж і прокинутися перед Венеційською лагуною, їдучи в Стамбул…

Корсо скорчив гримасу. Скільки їй років? Мабуть, вісімнадцять, двадцять щонайбільше.

— Грати в покер, — докинув він, — між Кале й Бріндізі.

Дівчина подивилася на нього уважніше.

— Непогано, — вона на мить замислилася. — А що ви скажете про те, щоб поснідати з шампанським між Віднем і Ніццою?

— Цікаво. А стежити за Базілем Захарофф?

— Або пити вино з Ніжинським.

— Украсти перли в Коко Шанель.

— Фліртувати з Полем Мораном… Або з містером Барнабутом.

Вони засміялися вдвох. Корсо, власне, сміявся між зубів, вона відкритим сміхом, упершись лобом у холодну шибку вікна. Сміх у неї був дзвінкий і чистий, яку хлопця, він відповідав її короткому волоссю та осяйним зеленим очам.

— Таких потягів уже немає, — сказав він.

— Я знаю.

За вікном з'явилися сигнальні вогні якоїсь станції. Потім погано освітлений перон із назвою, яку вони не встигли прочитати через велику швидкість потяга. Місяць підіймався усе вище, вряди-годи освітлюючи неясним світлом силуети дерев і дахів. Здавалося, він летить паралельно з потягом, змагаючись із ним у перегонах, без глузду й без мети.

— Як вас звати?

— Корсо. А вас?

— Ірен Адлер.^[51]

Він подивився на неї згори вниз, і вона незворушно витримала його погляд.

— Це не ім'я.

— Як і Корсо.

— Ви помиляєтеся. Я справді Корсо. Чоловік, який біжить.^[52]

— Ви не схожі на чоловіка, який біжить. Ви здаєтеся спокійним.

Він трохи нахилив голову, не відповідаючи й дивлячись на босі ноги дівчини на килимі, який застеляв прохід. Він відчував на собі її погляд, що вивчав його, й — дивна річ, коли справа стосувалася Корсо — це його стурбувало. Надто юна, сказав собі він. Надто приваблива. Він машинально поправив окуляри, які сповзли йому з носа, поки він готувався продовжити свою подорож.

— Бажаю вам успішної поїздки.

— Дякую.

Він ступив кілька років, відчуваючи, що вона спостерігає, як він віддаляється.

— Можливо, ми ще побачимося там, куди їдемо, — почув він у себе за спиною.

— Можливо.

Неможливо повірити, але до свого вагона повертався вже інший Корсо. Велика Армія загрузала в російських снігах. Пожежа Москви лопотіла слідом за ним. Він не міг піти отак просто, тому обернувся на підборах. Зробивши так, він усміхнувся, наче худий вовк.

— Ірен Адлер, — прикинувшись, ніби спогадує. — «Дослідження в червоному кольорі»?

— Ні, — спокійно відповіла вона. — «Скандал у Богемії». — Тепер і вона всміхнулася, і її погляд сяйнув смарагдом у напівтемному проході. — Жінка, дорогий Вотсоне.

Корсо вдав, ніби ляскає себе долонею по лобі, наче тільки щойно пригадав відповідну сцену.

— Елементарно, — сказав він.

І його опанувала переконаність, що вони зустрінуться ще.

 

Корсо був у Лісабоні менше п'ятдесятьох хвилин, рівно стільки, скільки треба було, щоб перебратися з вокзалу Санта Аполоніа до вокзалу Россіо. Через півтори години він уже йшов пероном Синтри під низькими хмарами, які огортали вгорі меланхолійні сірі башти замку Да Пена. Таксі поблизу було не видно, й він пішки підійшов до невеличкого готелю, розташованого перед двома високими димарями Національного Палацу. Була десята година ранку в четвер й еспланада була вільна від туристів та від екскурсійних автобусів. Не було проблеми з тим, щоб винайняти номер у готелі з чудовим видом із вікна: густі зелені хащі різних відтінків, із яких вистромлялися дахи та вежі старовинних вілл, оточених столітніми садами, накритих плющем.

Він прийняв душ, випив каву й запитав, як дістатися до вілли «Усамітнення». Відповідальна за готель показала йому дорогу, вгору схилом. На еспланаді також не було таксі, але він побачив там дві коляски, запряжені кіньми. Корсо домовився про ціну й за кілька хвилин уже їхав під мереживами з каміння Башти Реґалейра. Стукіт кінських копит відлунював у порожнечах затінених мурів, у каналах та в джерелах, де струменіла вода, під густими заростями плюща, які покривали стіни, у решітках, стовбурах дерев, кам'яних сходах, обліплених мохом, і старовинних кахлях покинутих вілл.

Вілла «Усамітнення» була прямокутною будівлею вісімнадцятого сторіччя з чотирма димарями й фасадом, охровий тиньк якого злиняв у рівчаках і плямах. Корсо вийшов із коляски і стояв якийсь час, роздивляючись віллу, перш ніж відчинити заґратовану залізну хвіртку. По обидва її боки, здіймаючись над муром на гранітних колонах, височіли дві статуї з каменю, покритого сіро-зеленою пліснявою. Одна з них представляла жіночий бюст, друга здавалася ідентичною, але її обличчя ховалося під плющем, який піднявся до неї й накрив усі її обриси.

Підходячи до будинку, він чув, як шарудять підошви його черевиків на мертвому листі. Він ішов стежкою, обабіч якої стояли мармурові статуї, майже всі вони тепер попадали й лежали розбиті біля порожніх п'єдесталів. Сад перебував у цілковитому запустінні, захоплений рослинністю, яка заповнила його лави й альтанки, а з його залізних решіток сипалася іржа на камінь, покритий мохом. Ліворуч біля ставка, наповненого водяними рослинами, водограй, прикрашений розбитими кахлями, прихистив янголятко з надутими щоками, порожніми очима й відбитими руками, яке спало, поклавши голову на книжку, й з чийого напіврозтуленого рота витікав струмінь води. Усе тут дихало неймовірно глибоким смутком, який не міг не вплинути на Корсо. Вілла «Усамітнення», повторив він до себе. Її назва була адекватною.

Він піднявся кам'яними сходами до дверей і звів погляд. Між його головою й сірим небом стародавній сонячний годинник не показував жодної зі своїх римських цифр. Над годинником він прочитав: Omnes vulnerant, postuma necat.

Усі ранять, переклав він, остання вбиває.

— Ви прибули вчасно, — сказав Фаргаш. — Устигли на церемонію.

Корсо потиснув йому руку дещо збентежено. Віктор Фаргаш був високий і худий, як один із дворян, що їх малював Ель Греко; такий худий, що, здавалося, він може рухатися у своєму джерсі з густої вовни, як ото черепаха під власним панцирем. Він хизувався вусами, підстриженими з геометричною точністю, мав на собі штани, мішкуваті на колінах, а його старовинної моделі черевики були начищені до блиску, хоч і стерті від тривалого носіння. Це було те, що Корсо схопив із першого погляду, перш ніж його увага змістилася на величезний порожній дім, на голі стіни, на візерунки на запліснявілій стелі, утворені напівобваленим тиньком та вогкістю.

Фаргаш подивився на щойно прибулого згори вниз.

— Гадаю, ви не відмовитеся від коньяку, — сказав він нарешті з таким виглядом, ніби оголосив свій висновок після тривалих внутрішніх роздумів, і звернув у прохід, злегка накульгуючи, жодного разу не озирнувшись, аби з'ясувати, чи Корсо йде за ним. Вони проминули ще кілька кімнат, теж порожніх або завалених рештками поламаних меблів, постягуваних у куток. Зі стелі на кінцях електричних дротів звисали порожні патрони або запилюжені лампочки.

Єдиними приміщеннями, що ними, схоже, користувалися, були два салони, з'єднані розсувними дверима з гербами на склі, розкриті стулки яких показували панораму голих стін і сліди від предметів, які колись їх прикрашали, а тепер залишили свої відбитки на старих шпалерах: прямокутні сліди там, де в минулому висіли картини, обриси меблів, іржаві цвяхи, підставки, на яких стояли лампи. Над цим сумним пейзажем нависала розмальована стеля, де було зображено скупчення хмар, у центрі яких наготувався принести свою жертву Авраам: старий патріарх із потрісканими кольорами, чия рука з кинджалом мала завдати удару по світловолосому хлопчику, але була перехоплена янголом із величезними крильми. Під фальшивим небесним склепінням відчинялися двері-вікно, брудні, та з деякими шибками, заміненими квадратиками картону, які виводили на терасу й до задньої частини саду.