Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 25)
Ліана Тайлефер подивилася на нього з відстані в десять сантиметрів. Передзахідне сонце забарвило їй обличчя в рожеві тони; з її зачіски повилітали всі шпильки, а біляве волосся безладно розсипалося по канапі. Здавалося, вона вперше розслабилася в присутності Корсо.
— Не має значення, — відповіла вона, — адже тепер я поверну собі рукопис.
Корсо поцілував мереживо жінки, виплутуючись із нього. Він передчував, що навряд чи зможе ще поцілувати його.
— Який рукопис? — запитав він, аби щось сказати, й відразу побачив, як застиг її погляд; тіло, що лежало під його тілом, умить затвердло.
—
Корсо не сподобалося це раптове повернення до «ви». Він туманно пам'ятав, що під час сутички вони зверталися одне до одного на «ти».
— Я тобі нічого не обіцяв.
— Я в це вірила.
— Ти помилялася.
У сталевій синяві її очей зблиснув гнів. Вона рвучко підвелася, скинувши його із себе одним порухом стегон.
— Мерзотник!
Корсо, який хотів засміятися й загладити ситуацію двійком цинічних жартів, відчув потужний поштовх у груди, який примусив його впасти на коліна. Поки він оговтувався, застібаючи пояс, він побачив, що Ліана підвелася на ноги, бліда й жахлива, й не турбуючись про те, що її одяг був у жахливому безладі, а чудові стегна досі голі, вліпила йому такого дзвінкого ляпаса, що перетинка його лівого вуха забриніла, як шкіра на барабані.
— Сучий син!
Мисливець за стародруками захитався; удар був не слабенький. Приголомшений, він розглянувся довкола, наче нокаутований боксер, шукаючи, на що б йому опертися, аби не впасти на килим. Ліана Тайлефер потрапила в його візуальне поле, але великої уваги він приділити їй не міг, вухо боліло йому жахливо. Він тупо дивився на шаблю Ватерлоо, коли почув звук розбитого скла. Тут Ліана знову з'явилася в червоному світлі вікна. Вона опустила спідницю, в одній руці тримала теку з рукописом, а в другій розбиту пляшку. Надбиту шийку вона спрямувала у горло Корсо.
Він підняв руку завдяки чистому рефлексу й відступив на крок назад. Небезпека прояснила йому мозок, і він відчув потоки адреналіну, тож відвів убік озброєну руку жінки і кулаком завдав їй удару в шию, який урвав їй дихання й зупинив на місці. Наступна сцена мала більш мирний характер: Корсо підняв із підлоги рукопис і пляшку з надбитою шийкою, а Ліана Тайлефер знову сиділа на канапі, тепер волосся розсипалося по її обличчю, вона трималася обома руками за болюче горло, важко дихаючи між риданнями люті.
— Тебе вб'ють за це, Корсо, — нарешті вимовила вона.
Сонце остаточно скотилося на інший бік міста, й кутки в будинку заповнилися тінями. Засоромлений, Корсо увімкнув світло й подав жінці плащ і капелюх, перш ніж підняти телефонну слухавку й викликати таксі. Він весь час уникав зустрітися з її поглядом. Потім, коли почув, як її кроки затихають на сходах, постояв трохи біля вікна, спостерігаючи, як тіні від дахів помалу зникають у світлі місяця, який повільно підіймався вгору.
«Тебе вб'ють за це, Корсо».
Він налив собі велику склянку джину. Ніяк не міг викинути з голови, який вираз з'явився на обличчі Ліани Тайлефер, коли вона зрозуміла, що її одурено. Очі зблиснули, як смертельні кинджали, обличчя викривила мстива гримаса. І вона не жартувала: вона справді хотіла вбити його. Спогади знову почали повільно прокидатися, вони потроху заповнювали його, хоч тепер не вимагалося зробити бодай якесь зусилля пам'яті. Картина була чіткою, як те місце, з якого вона походила. На письмовому столі лежало факсимільне видання
VII. Номер Один і номер Два
Виявляється, диявол дуже хитрий.
Виявляється, він не такий бридкий, як вважають.
Залишалося кілька хвилин до відходу експреса на Лісабон, коли Корсо побачив дівчину. Він стояв на пероні біля сходів у свій вагон, що належав міжнародній компанії
Він рушив коридором до свого купе. Вогні станції рухалися за вікном усе швидше мірою того як потяг збільшував рух. Він протиснувся у вузькі двері купе й скинув із себе плащ і піджак, перш ніж сісти на ліжко поруч зі своєю полотняною сумкою. У сумці, крім
Корсо закурив сигарету. Щоразу, коли потяг проминав освітлені місця і його обличчям пробігали переміжні мерехтливі тіні, Корсо дивився у вікно, перш ніж знову зануритися в подробиці повільної агонії Наполеона й підлої поведінки його англійського тюремника сера Гадсона Лоу. Він читав, похмуро зсунувши брови й тримаючи окуляри на кінчику носа. Іноді робив перерву й споглядав власний відбиток на шибці вікна та міняв кумедну гримасу свого обличчя, присвячену самому собі. У цей відповідальний для себе час він ще був спроможний відчувати обурення жалюгідним кінцем, який переможці влаштували поваленому титанові, якого вони прикували до скелі посеред Атлантичного океану. Він переживав дивні почуття, переглядаючи ці історичні події і його ставлення до них після сьогоднішнього розуміння, чому так сталося. Так далеко перебував той Лукас Корсо, який глибоко захоплювався шаблею ветерана Ватерлоо; хлопчик, який сприймав родинні міфи з войовничим ентузіазмом, ранній бонапартист, який жадібно поглинав книжки, ілюстровані гравюрами славетних кампаній, наповнені назвами, що лунали артилерійською канонадою: Ваграм, Єна, Смоленськ, Маренго. Широко розкриті очі, які зникли дуже давно, неясний привид, який іноді чітко вимальовувався в його пам'яті між сторінками книжки, в якихось пахощах або звуках, на темному склі вікна, по якому краплі дощу лопотіли вночі, прилітаючи з Країни, Яка Вже Не Існує.
Кондуктор пройшов біля дверей, вимахуючи дзвіночком. До закриття вагона-ресторану залишалося півгодини. Корсо закрив книжку, одягнув піджак і, накинувши на плече свою полотняну сумку, вийшов із купе. У кінці проходу за дверима, які то відчинялися, то зачинялися, холодний струмінь повітря залетів у тамбур, що з'єднував спальний вагон із сусіднім. Він пройшов далі, вловлюючи, як буфери брязкають під його ногами, й опинився у вагоні першого класу із сидячими місцями. Проминувши кількох пасажирів, що сиділи, він опинився у вузькому проході біля найближчого напівпорожнього купе. Дівчина була там, вона сиділа біля найближчих дверей, одягнена в джерсі й джинси, поставивши босі ноги на протилежне сидіння. Коли Корсо її проминав, вона підняла очі від книжки, яку читала, і їхні погляди зустрілися. В очах дівчини не з'явилося жодного знаку, що вона впізнала його, тож він урвав короткий жест привітання, який інстинктивно спрямував на неї. Вона, либонь, відчула його порух, бо подивилася на нього з цікавістю. Але мисливець за книжками вже пройшов далі.
Він повечеряв під коливання вагона й мав час випити каву та порцію джину, перш ніж заклад закрили на ніч. На нічному обрії сходив місяць, телефонні стовпи коливалися в його світлі, так ніби були зображеннями у світлі проектора, погано встановленого на покритій темрявою рівнині.
Він повертався у свій вагон, коли зустрівся з дівчиною у проході першого класу. Вона опустила шибку вікна й нахилилася над рамою, вдихаючи свіже повітря ночі. Порівнявшись із нею, Корсо повернувся боком, щоб не зачепити її у вузькому проході. Тоді вона обернулася до нього.
— Я вас знаю, — сказала.
Побачені зблизька, її очі були ще зеленіші й прозоріші, наче рідкий кришталь. Цей ефект був ще яскравішим від контрасту із засмаглою на сонці шкірою. Засмага в кінці березня й волосся, зачесане ліворуч, як у хлопця, надавало їй незвичайного, спортивного, приємно неоднозначного вигляду. Вона була висока, струнка і гнучка. І дуже юна.
— Звичайно, знаєте, — підтвердив Корсо, зупинившись на мить. — Два дні тому ми зустрічалися в кав'ярні.
Вона усміхнулася. На її обличчі виник новий контраст — білі зуби на тлі засмаглої шкіри. Рот вона мала великий, добре окреслений. Вродлива дівчина, сказав би Флавіо ла Понте, погладжуючи свою кучеряву бороду.
— Ви там щось запитували про д'Артаньяна.
Свіже повітря з відчиненого вікна ворушило її коротке волосся. Вона, як і раніше, була боса. Її білі теніски стояли біля порожнього місця в купе. Він інстинктивно подивився на заголовок книжки, яку вона там залишила: