Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 24)
Педро Сеніса, який супроводжував пояснення брата короткими кивками голови, схвалюючи його слова, закурив свою енну сигарету.
— Непогано, чи не так? — закашлявся він у диму, лукаво споглядаючи своїми мишачими очицями на гримасу, яку скорчив Корсо. — Хоча спалили тільки друкаря, але він був не сам.
— Ні, — підтвердив брат, похмуро засміявшись. — Хтось допоміг йому розпалити вогонь під своїми ногами.
Того ж таки полудня Корсо одержав візит Ліани Тайлефер. Удова прийшла до нього в дім без попередження, в той непевний час, коли стоячи біля вікна, яке виходило на захід, одягнений у злинялу ситцеву сорочку та старі вельветові штани, мисливець за стародруками дивився, як спалахують червоним та охровим кольорами дахи міських будинків. Можливо, то була не слушна година й чимало з тих подій, які сталися згодом, не відбулися б, якби вона прийшла в іншій порі дня. Але цього ти ніколи не знаєш. І події, які ми можемо встановити, були такими: Корсо стояв біля вікна, його погляд затуманювався мірою того як рівень джину в склянці наближався до дна, й у цю мить задзвенів дзвінок у дверях, і Ліана Тайлефер — білява, висока, ефектна в англійському плащі, накинутому на пошиту в кравця сукню, та чорних панчохах — з'явилася на порозі. Вона зібрала волосся у вузол і прикрила його капелюхом Борсаліно тютюнового кольору з широкими крисами, який вона трохи зсунула набік, що вельми їй личило. Вона мала вигляд вродливої жінки, переконаної, що вона справді вродлива й що всі це помічають.
— Чому я завдячую таку честь? — запитав Корсо.
Запитання було досить дурне, хоч о цій годині та з випитою половиною склянки джину було б безглуздо чекати від нього дотепного діалогу. Ліана Тайлефер ступила вже кілька кроків по квартирі й зупинилася перед письмовим столом, на якому біля комп'ютера та коробки з дискетами лежала тека з рукописом Дюма.
— Ви ще працюєте над цим?
— Звичайно.
Вона відвела погляд від
— Ви колекціонуєте шпаги?
Цей висновок можна було назвати індуктивно-логічним. Принаймні, з полегкістю подумав Корсо, уміння Ліани Тайлефер виходити зі скрутних ситуацій не відповідало її чудовій зовнішності. Якщо, звичайно, вона не знущається з нього. Тож він злегка всміхнувся, жорстко й обережно.
— Колекціоную ось цю зброю. Вона називається шабля.
Жінка невиразно кивнула головою. Годі було зрозуміти, чи вона була надто наївна, чи надто розумна актриса.
— Родинний спадок?
— Я її придбав, — збрехав Корсо. — Я подумав, вона прикрасить мою стіну. Бо зі стількома книжками вона здається монотонною.
— Чому у вас немає ані картин, ані фотографій?
— Бо не маю нікого, кого мені хотілося б спогадувати, — він уявив собі фото у срібній рамці, на якому покійний Тайлефер розрубує порося. — У вас, звичайно, все інакше.
Вона дивилася на нього пильним поглядом, можливо, міркувала, скільки нахабства в його словах. Її сині очі блищали сталевим відтінком і були такі крижані, що від них ширився холод. Вона пройшла трохи далі кімнатою, зупиняючись перед деякими книжками, перед краєвидом, який відкривався з вікна і знову перед письмовим столом. Вона ковзнула пальцем із криваво-червоним нігтем по теці з рукописом Дюма. Можливо, вона чекала від Корсо якогось коментаря, але книгар не сказав нічого. Він обмежився тим, що спокійно дивився на неї й терпляче чекав. Якщо вона чогось хоче, а з її вигляду було очевидно, що так, то нехай сама виконує свою брудну роботу. Він не мав настрою полегшувати їй завдання.
— Чи можу я сісти?
Голос її пролунав трохи хрипко. Відлуння поганої ночі, подумав Корсо. Він стояв посеред кімнати, засунувши руки до кишень штанів, і чекав. Ліана Тайлефер скинула капелюх і плащ і, озирнувшись довкола себе одним зі своїх повільних і нескінченних поглядів, вибрала собі стару канапу. Потім підійшла до неї й повільно сіла — пошита у кравця спідниця виявилася закороткою для цієї пози — вона схрестила ноги з таким ефектом, який би кожен, навіть мисливець за книжками, коли б випив лише половину джину, що його він випив, назвав би вбивчим.
— Я прийшла поговорити про справи.
Не випадає сумніватися. Таку позу ніяк не можна було вважати випадковою й незацікавленою. Корсо достатньо шанував себе, й назвати його дурнем було не можна.
— Що ж, поговоримо, — сказав він. — А ви уже вечеряли з Флавіо ла Понте?
Вона нічого не відповіла. Протягом кількох секунд дивилася на нього незворушним поглядом із тим самим виразом зневажливої безпеки.
— Ще ні, — відповіла вона нарешті, не змінивши виразу обличчя. Спочатку я хотіла зустрітися з вами.
— Ну от, ви зі мною й зустрілися.
Ліана Тайлефер трохи перемістилася на канапі. Одна її рука лежала на отворі в шкіряній оббивці, що з нього стримів волосяний наповнювач.
— Ви працюєте за гроші, — сказала вона.
— Справді так.
— Ви продаєте свої послуги найщедрішому аукціоністу.
— Іноді. — Корсо показав ікло в кутику рота; він перебував на своїй території й міг тримати при собі гримасу симпатичного кролика. — Загалом я наймаюся на службу. Як Гамфрі Боґарт у кінофільмах. Або як повії.
Для вдови, яка навчалася в коледжі ще з дитячого віку, Ліана Тайлефер досить терпимо поставилася до брутальності свого співрозмовника.
— Я хочу запропонувати вам роботу.
— Чудово. Усі пропонують мені роботу останнім часом.
— Я платитиму вам великі гроші.
— Дивовижно. Чомусь усі мають намір платити мені великі гроші в ці дні.
Вона дістала жмут волосся, за який ухопилася в дірці канапи й стала неуважно накручувати його навколо мізинця.
— Що вам платить ваш друг ла Понте?
— Флавіо?.. Нічого. Хотів би я побачити чоловіка, який би виманив у нього бодай дуро.
— У такому разі чому ви працюєте на нього?
— Я вже вам сказав. Він мій друг.
Він почув, як вона замислено повторює це слово.
— Це звучить дивно у ваших устах, — сказала вона нарешті. Й майже непомітно всміхнулася з виразом зацікавленої зневаги. — Ви маєте також подруг?
Корсо окинув нахабним поглядом її ноги, від литок до стегон.
— Я задовольняюся спогадами. Наприклад, спогад про вас міг би мені згодитися сьогодні вночі.
Вона стерпіла й цю брутальність. Чи, може, подумав Корсо, вона не зрозуміла його тонкого натяку.
— Назвіть ціну, — холодно запропонувала вона. — Я хочу викупити назад рукопис мого чоловіка.
Справа ставала цікавою. Корсо вмостився у зручному кріслі навпроти Ліани Тайлефер. Із того місця панорама її ніг, обтягнутих чорними панчохами була кращою: вона скинула черевики й стала босими ногами на килимок.
— Минулого разу мені здалося, що ви мало в ньому зацікавлені.
— Я передумала. Цей рукопис має характер…
— Сентиментального спогаду? — весело уточнив Корсо.
— Щось подібне, — сказала вона з певним викликом у голосі. — Але не у вашому розумінні.
— І що ви маєте намір робити з ним?
— Я вам уже сказала. Викупити його у вас.
Корсо витиснув із себе нахабну посмішку.
— Ви мене ображаєте. Я професіонал.
— Ви професіонал, який продає свої послуги, й такі професіонали легко переходять із табору в табір. Я також читаю книжки й можу бути вашим покупцем.
— Я маю гроші, які потрібні мені.
— Тепер я маю намір запропонувати вам не гроші.
Вона лежала на канапі й чухала пальцями однієї ноги підйом другої. Корсо вгадував пальці з пофарбованими в червоний колір нігтями під чорним мереживом панчіх. Коли вона зворухнулася, спідниця підсмикнулася, виставивши напоказ трохи білого тіла над чорними підв'язками там, де всі таємниці сходяться до однієї, давньої як Час. Мисливець за книжками з великим зусиллям підняв погляд. Сині сталеві очі невідривно дивилися на нього.
Він скинув окуляри, потім підвівся на ноги й підійшов до канапи. Жінка стежила незворушним поглядом за його рухами, а коли він уже був так близько від неї, що їхні коліна доторкалися, Ліана Тайлефер підняла руку й поклала пальці з пофарбованими в червоний колір нігтями на ширінку його штанів. Вона посміхнулася ще раз майже непомітно, зневажлива й упевнена в собі, коли нарешті Корсо нахилився над нею й задер їй спідницю до самого пояса.
Це був радше взаємний штурм, аніж обмін пестощами. Домовленість, реалізована на канапі; нещадна боротьба двох дорослих людей, зі стогоном, який вихоплювався з них у слушні моменти, лайкою, що вимовлялася крізь зуби, й гострими нігтями, які жінка безжально встромляла у спину Корсо. Усе це відбулося на дуже вузькому просторі канапи, де вони не роздягалися, і спідниця метлялася на її широких і сильних стегнах, які він стискав своїми руками, що їх звела судома, гачки її білизни впивалися йому в пах. Він навіть не побачив її грудей, хоч двічі або тричі зміг дотягтися до них. Туга й гаряча плоть, яка випиналася з-під бюстгальтера під шовковою блузкою і пошитим у кравця костюмом, які вона не встигла зняти в розпалі битви. І тепер вони лежали удвох, переплівшись тілами, поміж свого пом'ятого одягу, засапавшись, наче виснажені борці. І Корсо міркував, як він зможе виплутатися з цієї халепи.
— Хто такий Рошфор? — запитав він, вирішивши прискорити кризу.