Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 23)

— Ідеться про книжку заборонену, — нагадав Пабло Сеніса.

— У тому-то й річ, — погодився Корсо. — Хтось, маючи доступ до матеріалу, використаного Аристидом Торк'я, до його друкарських форм і літер, міг надрукувати книжку вдруге.

Старший із братів узяв олівець і став щось креслити на звороті друкованого аркуша.

— Це одне з пояснень. Проте інші альтернативи чи гіпотези видаються ймовірнішими. Уявіть собі, наприклад, що більша частина сторінок у книжці автентичні, але цей примірник неповний із видертими або загубленими сторінками. І хтось доповнив ці пропуски, застосувавши папір, характерний для тієї епохи, добру техніку друкування й набравшись багато терпіння. У такому разі маємо ще дві можливості: одна з них — додані сторінки взято з іншого повного примірника. Друга гіпотеза — це те, що за відсутністю сторінок, які можна було б відтворити чи скопіювати, зміст на вставлених сторінках вигаданий, — у цю мить палітурник показав Корсо схему, яку він намалював. — У цьому випадку йтиметься про автентичну фальсифікацію, як показано на цій схемі.

 

 

Поки Корсо й молодший брат дивилися на аркуш, Педро Сеніса знову почав гортати «Дев'ять Дверей».

— Я схиляюся до думки, — додав він, коли вони знову звернули на нього увагу, — що коли йшлося про додавання кількох аркушів, то це було або одночасно з першим виданням, або уже в наші дні. Проміжну епоху нам доведеться відкинути, бо відтворювати з такою досконалістю старовинні тексти навчилися зовсім недавно.

Корсо розвинув схему.

— Уявіть собі, що ми зустрічаємося з такою можливістю: фальшивий том. І ми хочемо реставрувати його за допомогою сучасної техніки. Що нам робити?

Брати Сеніса зітхнули в унісон, глибоко й професійно, облизавшись від такої перспективи. Тепер вони обидва не відривали поглядів від «Дев'ятьох Дверей».

— Припустімо, — сказав старший, що ми маємо цю книжку на 168 сторінок і що в ній бракує сотої сторінки. Сотої і дев'яносто дев'ятої, звичайно, бо йдеться про відсутність аркуша з двома сторонами або сторінками. І ми хочемо повернути його на місце. Трюк полягає в тому, щоб знайти близнюка.

— Близнюка?

— На жаргоні нашої професії це означає, — пояснив Пабло Сеніса, — інший повний примірник.

— Чи який принаймні має неушкодженими ті дві сторінки, які нам треба скопіювати. Якщо трапиться така можливість, то треба також порівняти близнюка з нашим ушкодженим примірником, щоб з'ясувати, чи вони відрізняються силою відбитків або чи літери більш стерлися в одному, ніж у другому. Ви ж чудово знаєте самі: у ту епоху, коли літери були мобільними й легко зношувалися та стиралися при ручному друкуванні, перший і останній примірники того самого накладу могли дуже відрізнятися — літери в останньому були кривими й нерівними, відтінки чорнила теж були різними. Такий перегляд текстів вимагав, щоб у вставлених аркушах додавати або усувати негаразди, щоб вони робилися однаковими з рештою тексту. Потім ми вдаємося до фотомеханічного копіювання: виготовляємо пластичну фотолітографію. Виготовляємо полімерну або цинкову пластину.

— Рельєфну друкарську форму, — сказав Корсо. — 3 гуми або з металу.

— Саме так. Хоч би якою досконалою була сучасна техніка відтворення, вона ніколи не дасть нам того рельєфу на папері, характерного для старовинного друку деревом або свинцем, намоченим у чорнило. Отже, нам треба відтворити всю сторінку на піддатливому матеріалі, гумі або металі, який давав би ті самі ефекти, що їх давали рухливі свинцеві літери, застосовувані в 1666 році. Після цього ми кладемо виготовлену форму в друкарський верстат, щоб здійснити ручний друк так само, як його здійснювали чотири століття тому. Звичайно ж, на папері тієї історичної доби, до того й після того, обробленого методами штучного старіння. Також і в чорнилі, виготовлення якого ми глибоко досліджуємо, треба буде використати ті хімічні складові, які застосовувалися на решті сторінок. Й ось злочин здійснено!

— Але уявімо собі, що оригінального аркуша не існує. Що немає з чого скопіювати ці дві сторінки, яких бракує.

Брати Сеніса водночас усміхнулися — вони знали, що й така ситуація не поставить їх у безвихідь.

— Тоді, — сказав старший, — робота з відтворення рукопису уявляється нам особливо цікавою.

— Документація, яку треба собі уявити, — докинув другий.

— А головне, сміливість, сеньйоре Корсо. Уявімо собі, що до нас потрапив такий дефектний примірник «Дев'ятьох Дверей». У такому разі ми також маємо у своєму розпорядженні решту в 166 сторінок, тобто весь каталог літер і символів, використаних друкарем. Отже, ми зможемо використати його зразки, аж поки здобудемо собі весь алфавіт. Цей алфавіт ми перенесемо на фотографічний папір, із яким легше працювати, використавши кожну літеру стільки разів, скільки треба для того, щоб вона заповнила всю сторінку. Ідеальним, справжнім художнім варіантом буде, якщо ми використаємо літери зі свинцю за прикладом старовинних друкарів. Але це, на жаль, надто складно й надто дорого. Тож ми обмежимося сучасною технікою. Пабло, який вправніше виконує цю роботу, лезом повирізає окремі літери й потім складе з них шаблон для двох сторінок, рядок за рядком, як це робив складач у сімнадцятому сторіччі. Потім ми зробимо ще один відтиск на папері, щоб усунути пробіли між літерами та недосконалості або додати дефекти, схожі на ті, які є в інших літерах, рядках та на сторінках оригінального тексту… Після цього залишається тільки зробити негатив. А з негатива — рельєфну репродукцію — друкарську форму.

— А якщо на пропущених сторінках мають бути ілюстрації?

— Ну то й що? Якщо маємо оригінальну гравюру, система її відтворення зовсім легка. Якщо маємо справу з ксилографіями, а в них набагато чіткіші лінії, ніж у гравюрах по міді або зроблених голкою, то це дозволяє виконати роботу з копіювання набагато чистішою.

— А якщо оригінальна гравюра не існує?

— Це також не проблема. Якщо ми маємо її опис, то відтворюємо з опису. Якщо ні, то вигадуємо. Попередньо вивчивши, звісно, техніку виготовлення інших відомих гравюр. Це може зробити будь-який добрий рисувальник.

— А друк?

— Ви дуже добре знаєте, що ксилографія — це гравюра на рельєфі. Дерев'яну дошку поздовжнього розпилу покривають білою фарбою, на якій малюється композиція. Після того залишається тільки її надрізати, й на виступи або краї наноситься фарба, щоб перевести її на папір. Коли ми відтворюємо ксилографії, то існують дві можливості: одна — зробити копію малюнка, ліпше на гумі. Проте існує й альтернатива, якщо можна скористатися послугами гарного митця-гравера, доручивши йому зробити іншу автентичну ксилографію, на дереві, за допомогою тієї самої техніки, якою користувалися гравери в давнину й потім зробити відтиск… У моєму випадку, я, маючи такого чудового гравера, як мій брат, удався б до другого варіанта: художнього виготовлення гравюри на дереві. Завжди, коли є змога, мистецтво має змагатися з мистецтвом.

— Така копія виходить чистішою, — уточнив Пабло.

Корсо нагородив його своєю складною гримасою.

— Яку Speculum у Сорбонні.

— Можливо. Схоже, його автор чи автори думали десь приблизно так. А ти як вважаєш, Пабло?

— Безперечно, вони були романтиками, — погодився з ним другий і не зміг утриматися від усмішки.

— Нема сумніву, — Корсо показав на книжку. — А тепер ваш вирок.

— Я сказав би, що книжка автентична, — не вагаючись відповів Педро Сеніса. — Навіть ми не змогли б виготовити щось таке досконале. Зверніть увагу: якість паперу, плями на сторінках, зміна чорнила, друк… Виключати, що вона має вставлені аркуші, не можна, але я вважаю це малоймовірним. Якщо справді йдеться про фальсифікацію, то єдине пояснення — вона була також зроблена в ту епоху. Скільки примірників існує? Три? Гадаю, ви врахували ту можливість, що всі вони можуть бути підробками?

— Звичайно, врахував. А що ви скажете мені про ксилографії?

— Що напевно вони дивні. З усіма цими символами. Але вони також належать тій історичній добі. Натиск друкарських форм є ідентичним. Чорнило, тон паперу… Можливо, ключем буде не те, коли вони були надруковані, а те, що на них зображено. Шкода, але це все, що ми спроможні про них сказати.

— Ви помиляєтеся, — сказав Корсо, закриваючи книжку. — Дещо про них сказати ми таки можемо.

Педро Сеніса зупинив його жестом.

— Тут іще одна річ… Хоча, думаю, ви звернули на неї увагу: позначки гравера.

Корсо здавався збентеженим.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Про мікроскопічні підписи внизу біля кожної ілюстрації… Покажи їх, Пабло.

Молодший брат зробив такий рух, ніби хотів утерти руки краєм плаща від неможливого поту. Потім, наблизившись до «Дев'ятьох Дверей» показав Корсо кілька сторінок крізь лупу.

— Кожна гравюра, — пояснив він, — підписана внизу звичною абревіатурою: Inv. замість invenit із підписом художника і Sculp, замість sculpsit, де називається гравер…

Зверніть увагу. В сімох із дев'ятьох ксилографій читаємо прізвище A. TORCH біля обох абревіатур — і sculp, і inv. Стає очевидно, що сам друкар намалював і вигравіював сім гравюр. Але в інших двох ксилографіях його прізвище стоїть лише біля sculp. Це означає, що він обмежився лише гравіюванням. А творцем оригінального малюнка, inv., був хтось інший. Той, хто називає себе ініціалами L.F.