Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 22)

Брати дружно всміхнулися. Двоє хитрих котів, яких лагідно погладили.

— Наше авторство ніколи не було доведено, — сказав нарешті Педро Сеніса.

Він потер руки, поглядаючи на книжку краєчком ока.

— Ніколи, — повторив його брат меланхолійним тоном.

Здавалося, вони жалкують, що їх не посадили до в'язниці в обмін на публічне визнання.

— Це правда, — визнав Корсо. — А у випадку Чосера хіба не вважають, що цю книжку оправив у мозаїку Маріус Мішель, і вона тепер зберігається в колекції Манукяна. А як щодо «Biblia Poliglota» барона Більке, хіба ви не вставили в неї три відсутні сторінки в такій досконалій формі, що навіть сьогодні експерти не наважуються заперечувати її ідентичність?

Педро Сеніса підняв жовту руку з надто довгими нігтями.

— Нам слід з'ясувати кілька пунктів, сеньйоре Корсо. Одна справа фальсифікувати книжки задля наживи й друга, дуже відмінна працювати задля любові до ремесла. Творити задля втіхи, яку дає нам цей акт творення або в більшості випадків відтворення… — Палітурник моргнув кілька разів, перш ніж посміхнутися лукаво. Його мишачі очиці сяйнули, знову прикипівши до «Дев'ятьох Дверей». — Хоч я не пам'ятаю і, думаю, мій брат не пам'ятає теж, щоб ми брали участь у працях, які ви щойно назвали гідними захвату.

— Я сказав досконалими.

— Ви так сказали?.. Це одне й те саме. — Він підніс недопалок сигарети до рота, втягнувши щоки й зробивши довгу затяжку. — Та хоч би хто був їхнім автором чи авторами, не сумнівайтеся в тому, що ця праця означала для нього чи для них персональну розвагу; моральну втіху, яку не можна оплатити грішми…

— Sine pecunia, — підтвердив його брат.

Педро Сеніса випустив дим зі своєї сигарети крізь ніздрі та наполовину роззявлений рот, спогадуючи.

— Візьмімо, наприклад цей «Speculum», який Сорбонна прийняла як автентичний. Лише папір, типографія, друкування та оправлення коштували в п'ять разів більше, аніж вигода, яку здобули ті, кого ви називаєте фальсифікаторами. Кому це незрозуміло? Що більше задовольнить художника, який володітиме талантом Веласкеса і зможе з ним позмагатися, — заробити купу грошей чи побачити свою картину в Прадо між «Менінами» та «Кузнею Вулкана»?

Корсо не міг не погодитися з ним. Протягом вісьмох років «Speculum» братів Сеніса вважався одним із найцінніших томів Паризького університету. Експерти виявили фальсифікацію лише завдяки випадку. Проговорився посередник.

— Вам докучає поліція?

— Майже ні. Адже скандал у Сорбоннському університеті у Франції виник між покупцем і посередником. Наше ім'я там згадувалося, але нічого не вдалося довести. — Педро Сеніса знову криво посміхнувся, жалкуючи, що доказів не було. — 3 поліцією ми підтримуємо добрі стосунки, вони навіть приходять до нас консультуватися, коли їм треба ідентифікувати вкрадені книжки, — він показав на брата своєю сигаретою. — Ніхто не вміє, як Пабло, стирати бібліотечні штампи, зняти екслібрис або ще якийсь опізнавальний знак. Тож іноді вони його просять повторити свою роботу, так би мовити, в зворотному порядку. Вони дотримуються правила: живи й давай жити іншим.

— То якої ви думки про «Дев'ять Дверей»?

Старший з братів подивився на молодшого, потім на книжку й похитав головою.

— Ніщо не привабило нашу увагу, аби ми засумнівалися в ній. Папір і чорнило в ній такі, якими й мусять бути. Навіть при поверховому погляді такі речі помітні.

— Ми їх помітили, — уточнив другий.

— Ну то й що?

Педро Сеніса висмоктав те, що залишилося йому від сигарети, а потім кинув дрібку розжареного попелу на підлогу між свої черевики, де вона остаточно згасла. Лінолеум був покритий такими чорними цятками.

— Венеційська оправа сімнадцятого сторіччя перебуває в доброму стані. — Брати нахилилися над книжкою, хоч тільки старший доторкався до сторінок своїми холодними й блідими руками; вони здавалися двома таксідермістами, які вивчали можливість зробити з трупа опудало. — Чорний сап'ян, покритий позолоченими візерунками, що імітують рослинну декоративність…

— Щось надто похмуре для Венеції, — зробив висновок Пабло Сеніса.

Старший брат висловив свою згоду новим нападом кашлю.

— Митець стримував себе, на нього, безперечно, вплинула тема… — Він подивився на Корсо. — Ви звернули увагу на обкладинку? Оправи шістнадцятого або сімнадцятого сторіччя бувають дивовижними, коли виготовляються зі шкіри. Картон, який накладався зсередини, виготовлявся з аркушів паперу, намащених клейстером, а потім спресованих. Іноді такі шматки картону виготовляли для тієї самої книжки, а іноді використовували давніші… Деякі палітурки мають більшу цінність, аніж ті тексти, які вони повинні захищати, — він показав на якісь папери, що лежали на столі. — Ось тут є приклад. Розкажи-но ти, Пабло.

— Булли Хрестового Походу тисяча чотириста вісімдесят третього року, — Пабло криво посміхнувся, наче йшлося не про мертві папери, а про свіжий порнографічний матеріал. — Знайдені в обкладинках мемуарів шістнадцятого сторіччя, що не мають особливої цінності.

Педро Сеніса уважно роздивлявся «Дев'ять Дверей».

— Оправа, схоже, в цілковитому порядку, — сказав він. — Виконує своє призначення. Цікава книжка, правда? П'ятеро ліній на корінці без назви й таємнича пентаграма на палітурці. Торк'я, Венеція, 1666. Мабуть, він сам і зробив оправу. Чудова робота.

— А що ви скажете про папір?

— Упізнаю вас, сеньйоре Корсо. Гарне запитання. — Палітурник облизав язиком губи, мабуть, хотів передати їм трохи тепла. Потім узяв книжку, притиснув нижній кут великим пальцем і віялом випустив із-під нього аркуші, дослухаючись до звуків, як це робив Корсо в домі Варо Борха. — Чудовий папір. Нічого спільного із сьогоднішньою целюлозою. Ти знаєш, скільки приблизно живе книжка, яку надрукують сьогодні? Скажи йому, Пабло.

— Сімдесят років, — сердито повідомив другий, ніби звинувачував у цьому Корсо. — Сімдесят жалюгідних років.

Старший брат пошукав серед інструментів, розкладених на столі. Він знайшов там спеціальну лінзу з великим збільшенням і підніс її до книжки.

— Не більш як через сторіччя, — промурмотів він, поки підіймав сторінку й роздивлявся її на світлі, примруживши око, — майже все, що сьогодні зберігається в бібліотеках, зникне. Але ці томи, надруковані двісті або п'ятсот років тому, збережуться неушкодженими. Ми маємо книжки, схожі на світ, у якому ми живемо. Хіба не так, Пабло?

— Гівняні книжки на гівняному папері.

Педро Сеніса схвально кивнув головою, не переставши роздивлятися книжку крізь лінзу.

— Відома річ. Папір із целюлози жовкне й стає ламким, наче коржик, і невтримно розпадається. Старіє й помирає.

— З цією книжкою такого не трапиться, — сказав Корсо, показуючи на свою.

Палітурник досі роздивлявся сторінки на світлі.

— Папір волокнистий, як і велить Бог. Добрий папір, виготовлений із ганчір'я, який не боїться часу й людської тупості. Я не брешу. Це льон. Автентичний папір із льону, — він відірвав око від лінзи й подивився на брата. — Дивно, але це не венеціанський папір. Грубий, поруватий, волокнистий… Іспанський?

— Валенсійський, — сказав другий брат. — Льон із Халви.

— Справді так. Один із найкращих у Європі в ту історичну добу. Можливо, друкар одержав партію імпортного паперу. Той чоловік робив свою справу як годиться.

— Він робив її на совість, — уточнив Корсо. — Що й коштувало йому життя.

— Такими були ризики цієї професії. — Педро Сеніса взяв пом'яту сигарету, яку запропонував йому Корсо й відразу її закурив, байдуже кахикаючи. — Щодо паперу, то ви знаєте — обдурити на цьому важко. Використаний стос має бути білим, належати до тієї самої епохи, але навіть у такому випадку виникають розбіжності. Аркуші темніють, чорнило окисляється, з часом і чорнило, й аркуші змінюються. Тож додані аркуші доводиться забруднювати, мочити їх водою з розбавленим у ній чаєм, щоб вони потемніли… Добра реставрація передбачає додавання втрачених аркушів, які здавалися б оригінальними, книжка має бути одноманітною. Головне — деталі. Правда ж, Пабло? Насамперед увагу треба приділяти деталям.

— То яким же буде ваш діагноз?

— Якщо знехтувати відстані між неможливим, можливим і переконливим, можна дійти висновку, що оправа книжки могла бути виготовлена в сімнадцятому сторіччі. Це, проте, не означає, що папір, використаний у цій оправі, належить саме їй, а не якійсь іншій; але припустімо, що це так. Щодо паперу, то він має характеристики, схожі на характеристики інших партій паперу, походження яких точно встановлено; тому й папір, певно, належить до тієї епохи.

— Я згоден. Оправа й папір є автентичними. Перейдімо до тексту та ілюстрацій.

— Тут питання складніше. Якщо говорити про друк, то ми можемо розглядати книжку під двома кутами. Перший: книжка автентична, але її власник, який, згідно з вами, має якісь поважні мотиви, це заперечує. Такий варіант можливий, хоч і малоймовірний. Перейдімо до другого варіанта фальсифікації, який, у свою чергу, ділиться на дві можливості. Перша: весь текст фальшивий, вигаданий, надрукований на папері тієї доби й оправлений у якісь давні палітурки. Це можливо, але видається малоймовірним. Або, якщо бути точним, малопереконливим. Вартість такої книжки була б захмарною. Існує друга розумна альтернатива для класифікації — це в тому разі, коли зовсім недавно вийшло перше видання книжки. Тоді це буде перевидання з модифікаціями, замасковане під перше, зроблене через десять або двадцять років після того видання 1666 року, про яке повідомлено на фронтисписі. Але з якою метою?