Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 21)
— Ніякий ти не гарпунник. Ти брудний виродок і зрадник.
— Атож. Таким мене зробила Англія, як сказав би той зачуханий Грехем Грін. У коледжі мене називали
— Ти остерігся б Ліани Тайлефер.
— Чому? — Ла Понте подивився в дзеркало над баром. Він скорчив любострасну гримасу. — Відколи я почав носити фейлетонні романи її чоловікові, мені сподобалася ця класна тітка.
— Так, — погодився Корсо. — Вона тітка класна, але це середній клас.
— Не розумію, чому ти причепився до неї. До такої солодкої жінки.
— Я відчуваю, що там заритий собака.
— А я люблю собак. А надто якщо їхня господиня білява й вродлива.
Корсо тицьнув його у вузол краватки.
— Послухай-но, йолопе. У таємничих історіях завжди гине друг головного персонажа. Розумієш, який зв'язок тут існує? Нашу історію можна назвати таємничою, а ти мій друг. — Він погрозливо йому підморгнув. — Отже, тобі доведеться шукати з неї вихід.
Опанований спогадами про вдову, ла Понте не дозволив себе залякати.
— Облиш. Не ускладнюй мені життя. Крім того, я ж сказав тобі, що готовий одержати кулю за друга — але в плече.
— Говори серйозно. Тайлефер мертвий.
— Він наклав на себе руки.
— Я знаю. І знаю, що він не перший.
— Ну й подихай сам. Зануда. Скиглій.
Решта вечора минула в такому ж обговоренні цієї теми. Згодом, коли вони спорожнили ще п'ять або шість склянок, то домовилися, що зателефонують один одному, коли Корсо буде в Португалії. Ла Понте покинув бар, хитаючись і, звичайно ж, не заплативши за свою випивку. Зате він подарував приятелю недопалок від сигари Рошфора. Тепер ти матимеш їх двійко, сказав йому він.
VI. Про апокрифи й інфільтрати
Випадок? Дозвольте мені посміятися.
Це пояснення може задовольнити лише йолопа.
Дерев'яна дошка висіла над вікном із сірими від пилюки шибками. Вивіска потріскалася й вицвіла від часу та вологості. Майстерня братів Сеніса була розташована на нижньому поверсі п'ятиповерхового будинку, який своєю задньою частиною виходив на одну з похмурих вулиць старого Мадрида.
Лукас Корсо двічі подзвонив у дзвінок, не діставши відповіді. Він подивився на годинник і, спершись на стіну, став чекати. Він добре знав звички Педро й Пабло Сеніса. У цю мить вони перебували за дві вулиці звідси перед мармуровим прилавком бару «Ла Тауріна», випиваючи півлітри вина замість сніданку й розмовляючи про книжки та биків. Старі парубки, пияки, буркотуни, вони були нерозлучними.
Вони прийшли через десять хвилин, один поруч одного в сірих плащах, які висіли на їхніх худих кістяках, наче савани. Сутулі, бо протягом усього життя нахилялися над верстаком або над залізними інструментами для оправлення книжок, зшиваючи аркуші та позолочуючи сап'ян. Жодному з них ще не виповнилося п'ятдесят років, але обом легко було набавити по десятку років, зауваживши на їхні запалі щоки, на руки й очі, виснажені ретельною ремісницькою працею, на знекровлену шкіру, так наче пергамен, із яким вони працювали, передав їм свої бліді й холодні властивості. Фізична схожість братів була надзвичайною: той самий великий ніс, однакові вуха, приліплені до черепів, ріденьке волосся яких було зачесане назад без пробору. Єдині помітні відмінності між ними мали стосунок до зросту та балакучості: Пабло був менший і мовчазніший, аніж Педро. Він часто кахикав із хрипінням запеклого курця, й руки, якими він припалював сигарети одну за одною, безперервно тремтіли.
— Як давно ми бачилися, пане Корсо. Нам приємний ваш візит.
Вони провели його сходами, засипаними скіпками дерева, яке вони використали у своїй роботі. Двері заскрипіли, відчиняючись, і вимикач освітив неймовірний безлад у майстерні, де в центрі стояв старовинний друкарський верстат поруч із цинковим столом, на якому лежали інструменти, наполовину зшиті зошити або стосики паперу з наполовину приклеєними корінцями, паперорізальні машини, клапті шкіри, стояли пляшечки з клеєм, орнаментальні шматки заліза та інші приладдя професії братів. Книжки лежали повсюди: цілі стоси палітурок, обтягнуті сап'яном, шагреневою шкірою або пергаменом, пакети, наготовлені для пересилання або для подальшої праці, не прикриті або з іще не готовими палітурками. На лавах і полицях старовинні томи, пошкоджені міллю або вологістю, чекали, коли їх реставрують. У кімнаті пахло папером, клеєм для виготовлення оправ, свіжою шкірою; Корсо втішно втягнув ніздрями повітря. Потім дістав із сумки книжку й поклав її на стіл.
— Я хочу знати, що ви думаєте про це.
Він приходив до них не вперше. Педро й Пабло Сеніса повільно, майже з осторогою наблизилися до його книжки. За їхньою звичкою, першим узяв слово старший брат.
—
Очі він мав сірі, як у пацюка. Сірий плащ, сіра шкіра, сірі очі, як і його прізвище.[50] Він жадібно скривив рот.
— Ви бачили її раніше?
— Так. Менш як рік тому, коли Клеймор доручив нам реставрувати двадцять томів із бібліотеки дона Ґвалтеріо Терраля.
— У якому стані вона потрапила у ваші руки?
— У чудовому. Сеньйор Терраль умів зберігати свої книжки. Майже всі вони були в прийнятному стані, лише Тейшейра завдав нам трохи клопоту. Решту книжок, зокрема й цю, треба було лише трохи почистити.
— Це підробка, — заявив Корсо. — Принаймні існує така думка.
Двоє братів переглянулися.
— Підробка, підробка, — невдоволено промурмотів старший. — Усі, хто схильний називати книжки підробками, не хочуть як слід подумати про це.
— Не хочуть подумати, — луною повторив молодший брат.
— Ви також, сеньйоре Корсо. І це нас дивує. Підробити книжку невигідно: доводиться докласти чимало зусиль, а прибуток невеликий. Я говорю про справжню підробку, а не факсиміле, призначене ошукати неодукованих мужлаїв.
Корсо підняв руку, просячи поблажливості.
— Я не стверджував, що
— Природно. Це основи нашої професії. Але додати фотокопію або факсиміле не одне й те саме, що зробити книжку повною згідно з… — він напівобернувся до брата, не відводячи погляду від Корсо. — Скажи-но ти, Пабло.
— …згідно з правилами мистецтва, — докинув молодший із братів Сеніса.
Корсо скорчив змовницьку фізіономію: кролик, який захотів поділитися своєю морквинкою.
— Можливо, таке сталося й з цим примірником.
— І хто це сказав?
— Його власник. Який, безперечно, не є неодукованим мужлаєм.
Але Сеніса лише стенув вузькими плечима, припалюючи сигарету від недопалка попередньої. Після першої затяжки його опанував напад сухого кашлю; але він незворушно провадив:
— Ви маєте автентичний екземпляр для порівняння?
— Ні, але скоро я його матиму. Тому спершу й цікавлюся вашою думкою.
— Це книжка цінна, але ми не займаємося точними науками, — він знову обернувся до брата. — Правду я кажу, Пабло?
— Ми займаємося мистецтвом, — заявив другий.
— Справді так. І тому нам дуже не хочеться розчарувати вас, пане Корсо.
— Ви мене не розчаруєте. Люди на зразок вас спроможні фальсифікувати