Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 20)

— В Ади Менкен?

Я подивився на Корсо зі щирою повагою. Це було запитання фахівця.

— Це було інакше. Ада Айзек Менкен, його остання коханка, була північноамериканською актрисою. Під час виставки 1867 року, коли він був присутній на репрезентації «Піратів савани». На виході з театру дівчина обняла письменника й сказала йому на вухо, що читала всі його книжки й готова негайно лягти з ним у постіль. Старий Дюма потребував значно меншої спокуси, щоб захопитися жінкою, й прийняв її пропозицію. Вона прикидалася дружиною мільйонера, коханкою короля, генерала якоїсь республіки. Насправді ж вона — португальська єврейка, народилася в Америці й кохалася з дивним суб'єктом, сумішшю сутенера й боксера. Стосунки її з Дюма були скандальними, бо Менкен любила фотографуватися голою і часто навідувалася в будинок 107 на вулиці Малесербес, останній дім Дюма в Парижі. Вона померла від перитоніту після падіння з коня у віці тридцяти одного року.

— Вона захоплювалася чорною магією?

— Кажуть, що так. Їй подобалися дивні церемонії, вдягатися в саму туніку, спалювати ладан і підносити жертви володарю темряви… Іноді вона стверджувала, що нею володіє Сатана, й розповідала, як це з нею відбувається, — сьогодні такі розповіді визнали б порнографічними. Я певен, що старий Дюма ніколи не вірив жодному її слову, але, гадаю, такі спектаклі вельми його розважали. Схоже, коли Менкен оволодівав диявол, вона ставала дуже палкою в ліжку.

Публіка за столом зареготала. Я теж дозволив собі всміхнутися зі свого жарту, але дівчина й Корсо залишилися серйозними. Вона, схоже, замислилася, втупивши в нього погляд своїх світлих очей, тоді як мисливець за книжками повільно кивав головою, хоч вигляд у нього був тепер неуважний, далекий. Він дивився у вікно на бульвари й, здавалося, шукав у нічній темряві, в мовчазному русі автомобільних фар, які віддзеркалювалися у скельцях його окулярів, загублене слово, ключ, який дозволив би перетворити в одну всі ці історії, що плавали, наче сухе мертве листя, в чорних водах часу.

І знову мені треба відійти на другий план, як майже всюди присутньому оповідачу пригод Лукаса Корсо. Адже події, яким ще тільки належить відбутися, відбудуться в тому порядку, в якому їх вишикує мисливець за книжками. Згідно з цим порядком ми підійшли до тієї хвилини, коли, повернувшись додому, він побачив, що воротар закінчив підмітати вестибюль і намірявся замкнути свою будку. Він зіткнувся з ним, коли той виносив сміття зі сміттєвої комори.

— Сьогодні ввечері приходили лагодити ваш телевізор.

Корсо прочитав досить книжок і бачив досить телевізійних вистав, аби знати, що це означає. Тож він не стримався й зареготав перед приголомшеним воротарем.

— Я вже давно не маю телевізора.

Воротар вилив на нього цілий потік вибачень, на які Корсо майже не звернув уваги. Усе ставало напрочуд передбачуваним. Позаяк ішлося про книжки, він хотів подивитися на проблему поглядом читача, вимогливого й критичного, а не перетворюватися на персонажа дешевих витівок, хоч хтось і хотів накинути йому таку роль. Ні, на таке він ніколи не погодиться. Зрештою, за своєю природою він був скептиком і мав низький артеріальний тиск, тож краплі поту дуже рідко виступали йому на лобі, а слово фаталізм злітало з його губів.

— Я не вчинив нічого поганого, пане Корсо?

— Абсолютно ні. Технік, який приходив ремонтувати телевізор, був смаглявий, так? З вусами й шрамом на обличчі?

— Він самий.

— Заспокойтеся. Це мій друг. Він любить пожартувати.

Воротар зітхнув із полегкістю.

— Ви зняли тягар із моїх плечей.

Корсо не тривожився ані за «Дев'ять Дверей», ані за рукопис. Коли він не носив їх із собою, в полотняній сумці, то залишав їх на збереження в барі Макарової. Коли йшлося про речі, що йому належали, то ця схованка була найнадійнішою у світі. Тож він спокійно став підійматися сходами, намагаючись уявити собі сцену, яку побачить. На цьому етапі свого життя він перетворився на так званого читача другої категорії, й надто відвертий архетип його розчарував би. Проте, відчинивши двері, він заспокоївся. На підлозі не було ані розкиданих паперів, ані висунутих або перевернутих шухляд, ані розпанаханих ножем крісел. Усе було в тому самому порядку, в якому він залишив свою кімнату, коли пополудні вийшов із дому.

Він підійшов до свого письмового столу. Коробки з дискетами були на своєму місці, усі папери та документи лежали там, де він їх пам'ятав. Чоловік зі шрамом, Рошфор чи як там його в біса звуть, суб'єкт, либонь, ефективний, але він знає свою межу. Коли Корсо увімкнув комп'ютер, у нього з'явилася тріумфальна усмішка.

Екран повідомив йому, що останнє увімкнення було о 19.35 того самого дня. Але він не доторкався до свого комп'ютера протягом останніх двадцяти чотирьох годин. О 19 годині 35 хвилин він перебував із нами в кав'ярні, а чоловік зі шрамом саме тоді набрехав тутешньому воротареві, що йде полагодити його телевізор.

Потім він виявив біля самого телефону дещо таке, чого спочатку не помітив. Це не було випадковою недбалістю з боку таємничого гостя. У попільничці поруч із недопалками самого Корсо він побачив недопалок зовсім недавній, який належав не йому. То була докурена майже до кінця гаванська сигара з не порушеним кільцем. Корсо підняв сигару й покрутив її в пальцях, спершу не повіривши своїм очам, а потім, мірою того як зміст знайденого став до нього доходити, зареготав, вищиривши ікла, наче лютий і зацькований вовк.

Марка сигари була «Монтекрісто». Ну, звичайно ж.

 

Флавіо ла Понте також навідав гість. У його випадку він приходив лагодити водогін.

— Що за безглузді витівки! — сказав він замість привітання.

Зачекав, поки Макарова наллє йому джину, й витрусив на прилавок вміст своєї целофанової торбинки. Недопалок сигари був ідентичний із моїм, і кільце в ньому також збереглося неторканим.

— Едмон Дантес знову пішов в атаку, — зауважив Корсо.

Ла Понте лише наполовину поділяв романне відчуття події.

— Той сучий син курить дорогі гаванські сигари, — рука йому тремтіла, кілька крапель джину пролилося на його кучеряву руду бороду. — Я знайшов її на своєму нічному столику.

Корсо відверто іронізував:

— Ти повинен ставитися до подій спокійніше, Флавіо. Бути твердим і мужнім. Згадай клуб гарпунерів у Нантакеті.

— Я й справді був твердим і мужнім. Але вісім років тому я зрозумів переваги вміння зберегти собі життя. Відтоді мій характер дещо пом'якшився.

Цмулячи джин, Корсо в перервах цитував Шекспіра. Боягуз помирає тисячу разів, а хоробрий жодного разу й усе таке. Але Понте не належав до тих людей, яких можна заспокоїти цитатами. А тим паче цитатами такого зразка на кшталт такої.

— Насправді страху я не відчуваю, — сказав він, замислено опустивши голову. — Мені лише не хочеться втрачати свої речі. Свої гроші. Свій дивовижний сексуальний потенціал. Своє життя.

Це були вагомі аргументи, й Корсо мусив визнати, що вони могли бути загрозливими за тих обставин, у яких вони перебували. Крім того, додав бібліотекар, були й інші зловісні ознаки. Великі гроші, які пропонували йому за рукопис Дюма, таємничі нічні дзвінки.

Корсо зацікавлено стрепенувся.

— Тобі телефонують уночі?

— Так, але вони нічого не кажуть. Протягом певного часу мовчать, а тоді кладуть слухавку.

Поки ла Понте розповідав про свої лихі пригоди, мисливець за книжками обмацував свою полотняну сумку, яку дістав зі схованки кілька хвилин тому. Макарова тримала її там протягом усього дня, під прилавком між ящиками пляшок та барильцями з пивом.

— Не знаю, що мені робити, — трагічним голосом завершив свою розповідь ла Понте.

— Продай рукопис, і покінчімо з цим. Події виходять із-під нашого контролю.

Книгар заперечливо похитав головою й попросив Макарову налити йому ще порцію джину. Подвійну.

— Я пообіцяв Енріке Тайлеферу, що продам цей рукопис на відкритому аукціоні.

— Тайлефер помер. А ти ніколи у своєму житті не виконав жодної обіцянки.

Ла Понте похмуро кивнув, ніби йому не хотілося, щоб хтось нагадував йому про це. Але раптом обличчя йому проясніло, крізь густу бороду пробилася дивна гримаса; за великого бажання її можна було б назвати усмішкою.

— Ти маєш рацію. Але вгадай, хто мені щойно телефонував.

— Міледі.

— Ти майже вгадав: Ліана Тайлефер.

Корсо подивився на свого друга з безмежною втомою. Потім узяв склянку з джином, щоб вихилити її одним ковтком, майже не дихаючи.

— Ти знаєш, Флавіо, — сказав він нарешті, витираючи рот тильним боком долоні, — іноді я маю відчуття, що вже читав цей роман, раніше.

Ла Понте знову наморщив лоба.

— Вона хоче, щоб я повернув їй «Анжуйське вино», — пояснив він. — Таким, яким воно є, без ідентифікації чи якихось уточнень. — Він умочив губи у своє питво, перш ніж невпевнено всміхнутися до Корсо. — Дивно, чи не так? Звідки в неї цей несподіваний інтерес?

— Що ти їй сказав?

— Що історія вийшла з-під мого контролю. Рукопис тепер у тебе. І що я підписав із тобою контракт.

— Отже, ти їй набрехав. Ми з тобою нічого не підписували.

— Звісно, я їй набрехав. Тож я підкинув тобі нелегку роботу, якщо ситуація ускладниться. Проте я не відмовляюся вести переговори. Вдова й той, хто підписує деякі папери, виявили бажання повечеряти зі мною одного з цих вечорів. Щоб обговорити цю справу. Я досі відважний гарпунник.