Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 19)

Жодна з цих подробиць не мала безпосереднього стосунку до рукопису Дюма, але Корсо занотовував їх так ретельно, ніби його життя залежало від них. Уряди-годи він відривав погляд від свого блокнота й кидав на мене запитальні погляди крізь свої погнуті окуляри. А іноді опускав голову й, здавалося, переставав слухати, а поринав у свої потаємні роздуми. У ті хвилини, хоч я й був у курсі всіх подробиць про «Анжуйське вино», навіть знав про деякі ключі, невідомі мисливцеві за книжками, я натомість перебував далеко від тих ускладнень, які мали внести в цю історію «Дев'ять Дверей». Але Корсо, попри те, що його мозок був схильний до логіки, почав угадувати зловісні взаємини, які існували між фактами, про які йому було щось відомо, й так би мовити розуміти літературний характер, що на ньому ці факти трималися. Усе це здавалося досить плутаним, але не забуваймо, що для Корсо ситуація була саме такою. І хоч ця розповідь відбувається після дуже серйозних подій, що відбулися потому, сам характер їхнього обертання — пригадайте картини Ешера^[46] або книжки жартівника Баха — примушує нас знову й знову повертатися до початку, залишаючись у вузьких межах тодішнього знання Корсо. Знати й мовчати — правило. А правила треба знати, навіть якщо ти прагнеш налаштувати пастку, без правил не може бути ніякої гри.

— Гаразд, нехай буде так, — сказав мисливець про стародруки, після того як записав рекомендовані мною назви книжок. — Цей перший д'Артаньян автентичний. Третій — вигаданий д'Артаньян Дюма. Гадаю, їх обох пов'язує книжка Ґатьєна де Куртільца, яку ви мені показали одного дня: «Мемуари пана д'Артаньяна».

— Достоту так. Це справді персонаж забутий, найменш відомий із трьох. Проміжний хлопець, літературний і реальний водночас. Саме той, якого Дюма використовує, щоб створити свого персонажа. Ґатьєн де Куртільц де Сандрас був письменником, сучасним д'Артаньянові, який зрозумів художній характер персонажа й вирішив його описати. Через півтораста років Дюма довідався про існування цієї книжки під час своєї подорожі до Марселя. Господар будинку, в якому він зупинився мав брата, що завідував муніципальною бібліотекою. Схоже, цей брат і показав йому книжку, видану в Кельні в 1700 році. Дюма зрозумів, як вигідно він може використати сюжет тієї книжки, попросив її почитати й ніколи не повернув.

— Що ми знаємо про того попередника Дюма, Ґатьєна де Куртільца?

— Досить багато. Почасти завдяки тому, що він перебував під наглядом поліції. Народився він десь у 1644–1647 роках і служив мушкетером, корнетом у Royal Etranger, своєрідним іноземним легіоном тієї епохи, й капітаном кавалерійського полку, очолюваного Бопре-Шуазелем. По закінченні голландської війни, тієї самої, в якій загинув д'Артаньян, Куртільц залишився там і поміняв шпагу на перо, описуючи біографії, історичні теми, більш або менш апокрифічні та непристойні плітки про життя французького двору. Це спричинило йому проблеми. «Мемуари пана д'Артаньяна» мали грандіозний успіх: п'ять видань за десять років. Але викликали невдоволення Людовіка Чотирнадцятого, розгніваного тією нешанобливістю, з якою в книжці розповідалося про деякі подробиці життя королівської родини та її придворних. Тому коли Курліц повернувся до Франції, його заарештували й посадили до Бастилії, де він жив коштом держави майже до самої своєї смерті.

Актор скористався моєю паузою, щоб цілком недоречно продекламувати цитату з вірша «У Фландрії зайшло сонце» Едуарде Маркіни^[47]:

 

Нас очолив капітан,

Що прийшов до нас

Смертельно пораненим.

Сеньйори, що то був за капітан,

Капітан тих часів!..

 

Чи щось таке. Йому хотілося похизуватися перед журналісткою, на чиєму стегні його рука лежала тепер цілком по-хазяйському. Інші, а надто автор детективних романів, який підписувався Емілія Форстер, дивилися на нього із заздрістю або й погано прихованою злістю.

Після чемної мовчанки Корсо вирішив повернути мені контроль над ситуацією.

— Чи багато завдячує Куртільцу д'Артаньян Дюма?

— Багато. Хоч у «Двадцятьох роках потому» та у «Віконті де Бражелоні» він використовував інші джерела, історія, викладена в «Трьох мушкетерах» в основному побудована на сюжеті Куртільца. Дюма прикрашає його своїм генієм і розмахом свого таланту. Адже розповідь Куртільца має досить ескізний характер: благословення д'Артаньянового батька, лист до де Тревіля, сварка з мушкетерами, які в першому тексті є братами… Міледі там також з'являється. А д'Артаньян схожий на д'Артаньяна з роману Дюма, як дві краплі води. Хоч у Куртільца він трохи цинічніший; жадібніший і менш гідний довіри. Проте той самий.

Корсо трохи нахилився над столом.

— Раніше ви сказали, що Рошфор символізує чорну пастку, що нависає над д'Артаньяном та його друзями. Проте Рошфор не більше як шпик.

— Справді так. Він перебуває на платній службі його Високопреосвященства Армана Жана дю Плессі, кардинала де Рішельє…

— Лиходія, — сказав Корсо.

— Лиходія Карабеля,^[48] — докинув актор, який, либонь, вирішив не замовкати.

Моя сьогоднішня лекція про фейлетонну творчість справила велике враження на студентів, і вони щось записували або сиділи, роззявивши роти. Лише дівчина із зеленими очима сиділа незворушно, дещо осторонь від усіх. Так ніби вона зайшла сюди випадково.

— Для Дюма, — провадив я, повертаючись до теми, — принаймні в першій частині циклу про мушкетерів Рішельє є персонажем, без якого неможливий жодний пригодницький фейлетонний роман, наповнений таємницями; могутнім ворогом, який ховається в тіні, уособленням Зла. Для історії Франції Рішельє був великим чоловіком, а в «Трьох мушкетерах» його реабілітують лише через двадцять років. Тоді хитрий Дюма примирився з реальністю, не зашкодивши інтересам свого роману, він знайшов іншого негідника — Мазарині. Визнання помилковості власного погляду на Рішельє, вкладена в уста д'Артаньяна та його товаришів, які визнають посмертну велич свого колишнього ворога, не має жодного стосунку до моралі. Для Дюма — це лише зручний спосіб покаятися… Бо, зрештою, в першому томі циклу, коли кардинал планує вбивство Бекінгема, прагне згубити Анну Австрійську й дає карт-бланш зловісній Міледі, Рішельє досконало виконує роль лиходія. Його Високопреосвященство є для д'Артаньяна тим самим, чим був принц Гонзага для Лагардера^[49] або професор Моріарті для Шерлока Холмса.

Корсо зробив жест, щоб зупинити мене. Це мене здивувало, бо суперечило його манерам, для нього було природніше не втручатися в розмову доти, доки його співрозмовник вичерпає всі свої аргументи, тобто надасть усю потрібну йому інформацію.

— Ви назвали Рішельє агентом диявольської змови, — сказав він, зазираючи у свої записи. — То ви вважаєте, що кардинал прихилявся до окультних наук?

Ці слова створили дивну ситуацію. Дівчина звернула на Корсо зацікавлений погляд. Він дивився на мене, а я на дівчину. Байдужісінький до дивного трикутника, мисливець за стародруками чекав на мою відповідь.

— Рішельє цікавився багатьма речами, — пояснив я. — Крім того, що ретельно дбаючи про могутність Франції, він знаходив час для колекціонування картин, килимів, порцеляни і статуй. Він також був серйозним бібліофілом. Він оправляв свої книжки в хром та червоний сап'ян.

— Зі своїм срібним гербом із трьома червоними кутами, — Корсо зробив нетерплячий жест; ці подробиці були другорядними, й він потребував мене не для того, щоб говорити про них. — Існує каталог Рішельє, дуже відомий.

— Цей каталог є неповним, бо його колекція не залишилася неторканою; її частина зберігається сьогодні в національній бібліотеці Франції, в колекції Мазарині й у Сорбонні, тоді як чимало книжок потрапили до приватних рук. Рішельє володів гебрейськими й сирійськими манускриптами, відомими працями з математики, медицини, теології, права й історії… І ви вгадали. Найбільше здивувалися дослідники, коли вони натрапили в його бібліотеці на стародавні тексти про окультні науки, від Кабали до чорної магії.

Корсо проковтнув слину, не відводячи своїх очей від моїх. Здавалося, він напружився, як тятива лука перед пострілом.

— А ви не пригадуєте бодай одну конкретну назву?

Я похитав головою, перш ніж відповісти; його наполегливість заінтригувала мене. Дівчина не перестала стежити за нашою розмовою, але було очевидно, що тепер не я приваблював її увагу.

— Я цікавився Рішельє насамперед як персонажем пригодницького роману, — вибачливо сказав я. — Тому мої знання про нього не досягають такої глибини.

— А Дюма? Він також захоплювався окультними науками?

Тут я відповів категорично:

— Hi. Дюма був життєлюбом, який робив усе при світлі дня для власної радості й щоб подратувати своїх знайомих. Щоправда він не ухилявся від забобонів: вірив у навроки, носив амулет на ланцюжку від годинника й ходив до ворожки, пані Десбароль. Але я не уявляю, щоб він міг займатися чорною магією, замкнувшись на ключ у якійсь кімнаті. Не був він і масоном, як признається в «Сторіччі Людовіка П'ятнадцятого». Він мав борги, видавці й кредитори постійно тиснули на нього, щоб він міг приділяти час таким дрібницям. Можливо, іноді, задля своїх персонажів він цікавився цими темами, але ніколи не досліджував їх глибоко. За моїми висновками, усі масонські практики, які він описує в «Жозе Бальзамо» та «Паризьких могіканах» він запозичив із «Химерної історії франкмасонства» Клавеля.