Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 18)
Щодо журналістки, однієї з модних дівчат, яка вже заробила собі недільний додаток у важливій газеті, то її літературна пам'ять починалася з Мілана Кундери. Тож вона більшу частину часу перебувала в обачному очікуванні, з полегкістю приєднуючись до розмови, щоразу коли чула знайомий заголовок, анекдот або персонажа — «Чорний лебідь», Яньєс, удар шпагою Невера — бо згадувала якийсь бачений по телевізії фільм. Тим часом Корсо з терплячістю досвідченого мисливця, яким він був невідривно дивився на мене понад склянкою з джином, чекаючи хвилини, коли можна буде повернутися до теми, що його цікавила, і йому це вдалося, скориставшися незручною мовчанкою, яка запанувала над столом, коли журналістка заявила, що пригодницькі романи здаються їй надто легкими за своїм змістом, хіба не так? Або надто поверховими, якщо висловитися точніше.
Корсо обгризав кінчик свого фаберівського олівця.
— Як ви тлумачите, пане Балкан, роль Рошфора в історії?
Усі подивилися на мене, а насамперед студенти, двоє серед яких були дівчата. Не знаю чому, але в цьому середовищі мене вважають бонзою красного письменства й щоразу, коли я розкриваю рота, люди напружують увагу, сподіваючись почути догмати віри. Так само моя стаття в адекватному літературному журналі може висвятити або втопити письменника-початківця. Звичайно, це абсурд. Але таке в нас життя. Згадайте останнього Нобелівського лауреата, автора творів
— Насамперед Рошфор — це ворог, — уточнив я. — Він символізує приховані сили, чорні інтриги. Він агент диявольської змови, яка плете свої кільця навколо д'Артаньяна та його друзів; він очолює інтриги кардинала, які ставлять під небезпеку їхні життя…
Я побачив, як одна зі студенток усміхнулася. Але не міг зрозуміти, чи цей неуважний і дещо насмішкуватий вираз був наслідком моїх слів чи якихось потаємних думок, що не мали стосунку до проблем, які тут обговорювалися. Я здивувався, бо студентки мали звичай вислуховувати мене з тією самою пошаною, яку виявляє головний редактор «Осерваторе Романо» до тексту папської енцикліки, цим дістаючи виключне право її опублікувати. Тому я подивився на неї з цікавістю. Хоч і на самому початку, коли вона прийшла до нас у синьому пальті й зі стосиком книжок під рукою, вона привабила мою увагу своїми тривожно зеленими очима й каштановим волоссям, підстриженим коротко, наче в хлопця. Тепер вона сиділа трохи осторонь, не приєднуючись до гурту. Біля нашого столу завжди є молоді люди, яких я запрошую на каву, але цієї дівчини раніше тут не було. Неможливо було забути її очі, надзвичайна майже прозора світлість яких контрастувала зі смаглявим обличчям людини, яка проводить чимало часу під сонцем і на свіжому повітрі. Струнка дівчина з гнучким станом і довгими ногами, також, певно, засмаглими, хоч цього й не видно було під джинсами. Я помітив щодо неї ще одну річ: вона не мала ні перснів, ні наручного годинника, ні сережок, її вуха були не торкані, без проколів.
— До того ж Рошфор — чоловік, який повсюди з'являється, але якого годі наздогнати, — провадив я, не без труднощів дібравши нитку розмови. — Таємнича маска його обличчя позначена загадковим шрамом. Він утілює в собі парадоксальну безпорадність д'Артаньяна, який переслідує його, проте ніколи не входить із ним у контакт, хоче вбити його й не може, аж поки вбиває вже через двадцять років і то помилково, коли він уже йому не ворог, а друг.
— Твій д'Артаньян приносить самі нещастя, — зауважив один із моєї компанії, письменник старшого віку.
Зі свого останнього роману він продав лише п'ятсот примірників, але заробляв гроші, публікуючи детективні історії під химерним псевдонімом Емілія Форстер. Я подивився на нього з вдячністю, бо він підкинув мені нову тему.
— Не можу не погодитися з вами. Йому взагалі не щастить. Його кохану жінку отруїли. Попри його подвиги й послуги французькій Короні він двадцять років служив нікому не відомим лейтенантом мушкетерів. І коли в останніх рядках
— Як і автентичного д'Артаньяна, — сказав актор, який уже примудрився покласти руку на стегно престижної журналістки.
Я зробив ковток кави, перш ніж погодитися. Корсо не відривав від мене погляду.
— Ми маємо трьох д'Артаньянів, — пояснив я. — Перший із них — це Шарль де Бац Кастлеморе, ми знаємо, що він існував, бо свого часу
— Він теж був гасконець?
— Це історична помилка, — сказав Корсо, заглянувши у свої записи. — Як пише Дюма, д'Артаньянові на початку роману, близько 1625 року, було вісімнадцять років. Але на той час д'Артаньян справжній мав лише десять років віку, — він усміхнувся усмішкою освіченого й скептичного кролика. — Він був тоді надто юний, щоб володіти шпагою.
— Атож, — погодився я. — Дюма змінив йому вік, щоб він міг узяти участь в авантюрі з діамантовим намистом за участю Рішельє та Людовіка Тринадцятого. Шарль де Бац, певно, прибув до Парижа зовсім юним. У 1640 році його ім'я згадується серед гвардійців пана Дезессара в документах, які мають стосунок до облоги Арраса, а через два роки він брав участь у Россельйонській кампанії. Але він ніколи не служив у мушкетерах за часів Рішельє, бо його прийняли до цього елітного підрозділу, коли Людовік Тринадцятий уже помер. Його справжнім заступником був кардинал Джуліо Мазарині… Різниця в десять чи п'ятнадцять років між двома д'Артаньянами справді існує, хоч Дюма після того успіху, який мали його
— А чи багато про нього відомо? Я маю на увазі причетність до історичних подій автентичного д'Артаньяна.
— Досить багато. Його ім'я з'являється в листуванні Мазарині з міністерством війни. Як і герой роману, він діяв як агент кардинала під час повстання Фронди й виконував різні доручення при дворі Людовіка Чотирнадцятого. Йому навіть доручили делікатну місію заарештувати й відправити до в'язниці міністра фінансів Фуке, що підтверджується в листуванні мадам де Севіньє. І він міг познайомитися з нашим художником Веласкесом на острові Фазанів під час супроводу Людовіка Чотирнадцятого, коли той поїхав забрати свою наречену Марію Терезу Австрійську.
— Цілком придворний чоловік, як я бачу. Він дуже відрізняється від віртуоза шпаги, яким був персонаж Дюма.
Я підняв руку, не погоджуючись із Корсо.
— Не піддавайтеся видимості. Шарль де Бац, або реальний д'Артаньян, воював до самої своєї смерті. У Фландрії він служив під проводом де Тюрена, а в 1657 році був призначений лейтенантом «сірих» мушкетерів, тобто фактично виконував обов'язки цієї відбірної частини французької армії. Через десять років його призначили капітаном мушкетерів, і він воював у Фландрії в цьому званні, яке відповідало званню генерала кавалерії…
Корсо примружив очі за склом окулярів.
— Пробачте, — він нахилився до мене над мармуровою стільницею, так і не донісши олівця до свого блокнота, — якого року це було?
— Коли йому дали звання генерала?.. У 1667 році. Чому вас це зацікавило?
Корсо виставив зуби й куснув себе за нижню губу. Але це тривало лише одну мить.
— Просто так, — сказав він, і його обличчя знову набуло байдужого виразу. — Того самого року в Римі спалили одного індивіда. Трохи дивний збіг… — Він подивився на мене, але досить безвиразним поглядом. — Вам щось говорить ім'я Аристид Торк'я?
Я поколупався у своїй пам'яті. Ні, це ім'я мені нічого не говорило.
— Анічогісінько, — відповів я йому. — Він має якийсь стосунок до Дюма?
Корсо на мить завагався.
— Ні, — відповів він нарешті, хоч великої переконаності в його відповіді не було. — Гадаю, що ні. Але продовжуйте. Ви говорили про автентичного д'Артаньяна у Фландрії.
— Він помер під Маастріхтом, як я вам сказав, коли вів своїх солдатів в атаку. Героїчна смерть: англійці та французи штурмували фортецю, треба було перетнути небезпечну зону, й д'Артаньян пішов першим із чемності до своїх союзників… Мушкетна куля розітнула йому яремну вену.
— Тож він ніколи не став маршалом.
— Ні. Це виняткова заслуга Александра Дюма, що він нагородив свого вигаданого д'Артаньяна заслугою, яку скупий Людовік Чотирнадцятий пошкодував дати його попередникові з плоті й кісток. Я знаю кілька цікавих книжок, у яких обговорюється ця тема. Запишіть їхні назви, якщо хочете. Одна з них належить авторству Шарля Самарена: