— …Чудово, — сказав д'Артаньян Атосу. — Ти все бачиш, любий друже. Це війна не на життя, а на смерть.
Атос похитав головою.
— Так, так! — сказав він. — Я все бачу. Але ти не сумніваєшся, що це вона?
— Я переконаний.
— А я мушу признатися, що досі сумніваюся.
— А ота лілея на її плечі?
— Це англійка, що вчинила якийсь злочин у Франції і яку за це затаврували.
— Атосе, це твоя дружина, — сказав д'Артаньян, — я тебе запевняю. Ти хіба не бачиш, як збігаються всі прикмети?
— Я готовий заприсягтися, що моя колишня дружина померла, я повісив її надійно.
Цього разу головою похитав д'Артаньян.
— То що будемо робити? — запитав юнак.
— Ти маєш рацію, не можна жити так, із мечем, підвішеним над твоєю головою, — сказав Атос. — Треба якось вийти з цієї ситуації.
— Але як?
— Спробуй де-небудь зустрітися з нею й порозумітися. Скажи їй: «Мир або війна! Даю вам слово дворянина, що ніколи нічого проти вас не скажу й ніколи нічого не матиму. А ви, зі свого боку, пообіцяйте, що нічого не вчините проти мене. А інакше я дійду до канцлера, до короля, знайду для вас ката, налаштую проти вас двір, розповім про тавро на вашому плечі, віддам вас під суд, а якщо вас виправдають, тоді я вас уб'ю, даю вам слово дворянина, в якомусь закутні, як убив би скаженого пса.»
— Така система мене влаштовує, — сказав д'Артаньян.
Спогади тягнуть за собою інші спогади. Зненацька Корсо побачив миттєве видіння, яке промайнуло в його думках. Йому вдалося впізнати його, перш ніж воно зникло, і це знову виявився індивід у чорному костюмі, шофер «ягуара», що стояв перед будинком Ліани Тайлефер, чоловік за кермом «мерседеса» в Толедо… Чоловік зі шрамом на обличчі. І це Міледі розворушила йому пам'ять.
Він поміркував над цим, збитий із пантелику. Й незабаром образ виник перед ним із надзвичайною чіткістю. Образ Міледі, природно. Він побачив Міледі де Вінтер такою, якою вперше побачив її д'Артаньян. Такою, якою вона визирнула з дверцят своєї карети в першому розділі роману перед готелем у Мензі. Міледі, яка розмовляла з незнайомцем… Корсо швидко перегорнув сторінки, шукаючи потрібний йому абзац. Він знайшов його без труднощів:
…Чоловік від сорока до сорока п'яти років, із чорними й проникливими очима, блідим обличчям, великим носом, чорними й акуратно підстриженими вусами…
Рошфор. Зловісний помічник кардинала, ворог д'Артаньяна. Той, що нацькував на нього селян із палицями в першому розділі, викрав рекомендаційного листа до пана де Тревіля й був непрямим винуватцем того, що гасконець хотів битися на дуелі з Атосом, Портосом й Арамісом… Після цього піруету своєї пам'яті з незвичайною асоціацією ідей і персонажів розчарований Корсо пошкріб собі голову. Що поєднувало супутника Міледі з шофером, на якого він натрапив у Толедо? А ще шрам. У романі про шрам не йшлося, а проте — Корсо пам'ятав добре — Рошфор завжди мав якийсь знак на обличчі. Він погортав сторінки й нарешті знайшов підтвердження в розділі третьому, там, де д'Артаньян розповідає про свої пригоди Тревілю:
— Скажіть мені, — запитав той. — Чи в того дворянина не було на скроні шраму?
— Атож, там у нього була подряпина від кулі.
Легка подряпина від кулі. Підтвердження в романі він знайшов, але Корсо пам'ятав більший шрам і не на скроні, а на щоці в шофера, одягненого в чорний костюм. Він заходився аналізувати цю подібність, аж поки не вибухнув сміхом. Тепер він бачив сцену повною і в кольорі. Лана Тернер у «Трьох мушкетерах» за вікном карети поруч із Рошфором, адекватно зловісним: не з блідим обличчям, як у тексті Дюма, а зі смаглявим, у капелюсі з пером і великим шрамом — цього разу так, — який перетинав йому праву щоку. Його спогад був радше кінематографічним, аніж літературним, і це розбудило в Корсо почуття, середнє між веселим і роздратованим. Клятий Голлівуд.
Відкинувши кіно, він нарешті навів певний порядок у всьому цьому: є загальна тема, яка хоч і таємно, але керує всією цією мелодією безладних і загадкових нот. Невиразна тривога, яку відчув Корсо після свого візиту до вдови Тайлефер, набула межі: обличчя, середовище й персонажі між плоттю та фантазією, з дивними і плутаними зв'язками, що їх поєднували. Дюма і книжка сімнадцятого сторіччя, диявол і «Три мушкетери», Міледі й вогнища Інквізиції… Хоч усе це було радше абсурдним, аніж конкретним, більше літературним, аніж реальним.
Корсо погасив світло й ліг спати. Але на певний час затримався зі сном, бо один образ не покидав його свідомості; лежачи з розплющеними очима, він бачив, як він плаває перед ним у темряві. Це був далекий краєвид, з його юнацьких читань, населений тінями, які повернулися до нього через двадцять років, матеріалізуючись у близькі й майже відчутні на дотик привиди. Шрам на обличчі. Рошфор. Чоловік із Менга. Агент Його Високопреосвященства.
V. Пам'ятай
Він сидів у тій самій позі біля каміна, в якій я його покинув.
«Убивство Екройда».
Агата Крісті
Саме тут я з'являюся вдруге на сцені подій, бо Корсо вирішив звернутися до мене знову. І прийшов до мене, якщо не помиляюся, за кілька днів до своєї поїздки в Португалію. Як він розповів мені згодом, на той час він уже підозрював, що рукопис Дюма і «Дев'ять Дверей» Варо Борха були тільки двома вершинами айсберга, й щоб розібратися в усьому цьому, треба було знати інші історії, які переплутувалися між собою й утворювали вузли, схожі на вузол краватки, який зв'язав руки Енріке Тайлеферу. Я остеріг його, що це нелегко, бо в літературі ніколи не буває чітких меж; усе спирається на щось інше, речі накладаються одна на одну й, у кінцевому підсумку, утворюють складну інтертекстуальну гру, схожу на систему дзеркал або російську матрьошку, де годі зрозуміти, що звідки береться, й лише наші колеги, надто дурні або надто самовпевнені, беруться розплутувати такі справи. Хіба можна, наприклад, стверджувати, що в романах Роберта Грейвза[42] помітні сліди «Камо грядеші», а не Светонія чи Аполонія Родоського. Щодо мене, то я знаю лише те, що не знаю нічого. І коли хочу щось знати, то шукаю інформацію в книжках, бо вони ніколи не втрачають пам'ять.
— Граф Рошфор — один із найважливіших другорядних персонажів «Трьох мушкетерів», — пояснив я Корсо, коли він прийшов до мене вдруге. — Він агент кардинала й друг Міледі. Перший ворог, якого нажив собі д'Артаньян. Я можу встановити першу дату, коли вони зустрілися: перший понеділок квітня 1626 року, в Мензі-на-Луарі… Я говорю про Рошфора вигаданого, хоч існував і реальний подібний до нього персонаж, а саме Картьєн де Куртільц, якого справжній д'Артаньян у своїх «Мемуарах» описує як Роснаса… Але Рошфор зі шрамом реально не існував. Дюма запозичив цього персонажа з іншої книжки, «Мемуари МГДР (Месьє графа де Рошфора)», мабуть, апокрифічного і також створеного Куртільцем… Дехто вважає, що може йтися про Анрі Луї де Алуаньї, маркіза де Рошфора, який народився близько 1625 року, але ця ниточка надто тонка.
Я дивився на вогні вечірнього транспорту, які пропливали на бульварі з протилежного боку кав'ярні, де зібралася моя компанія. Нас супроводжували кілька друзів, які тепер сиділи навколо столу, заваленого газетами, де стояли філіжанки з кавою й огорнуті димом попільнички: двоє письменників, художник, якого переслідували невдачі, журналістка, що перебувала на вершині успіху, театральний актор і четверо чи п'ятеро студентів із тих, які мають звичай сидіти десь у кутку й не розтуляти рота, дивлячись на мене, як на Бога. Корсо сидів між ними, не знявши плаща й прихилившись плечем до вікна. Він пив джин і вряди-годи робив якісь записи у своєму блокноті.
— Звичайно, читач, — докинув я, — що читає «Три мушкетери» і протягом усіх шістдесяти сімох розділів роману чекає дуелі між Рошфором та д'Артаньяном, відчуває розчарування. Дюма знадобилося лише три рядки, щоб розв'язати проблему чи, радше, спритно зам'яти справу. Бо коли ми зустрічаємося з цим персонажем у «Двадцять років потому», д'Артаньян і він билися вже тричі, й Рошфор має на тілі ще кілька шрамів від ударів шпагою. Проте ненависті між ними вже немає, а існує щось подібне до взаємної пошани, яка можлива лише між давніми ворогами. Випадковість долі знову призвела до того, що вони воюють у протилежних таборах, але при цьому зберігають дружню прихильність дворян, які знають один одного протягом двадцятьох років… Рошфор потрапив у неласку Мазарині, утік із Бастилії, допоміг утекти звідти також Дюкові де Бофорту, взяв участь у змові Фронди й помер на руках у д'Артаньяна, який проколов його шпагою, не впізнавши в загальному безладі. «Така моя зірка, — приблизно так сказав Рошфор гасконцеві, — я тричі одужав після ваших ударів шпагою, але від четвертого вже не одужаю». І помер. «Я щойно вбив свого давнього друга», — сказав д'Артаньян Портосу… Це була епітафія давньому агентові Рішельє.
Моя розповідь спричинила в кав'ярні палку дискусію. Актор, давній герой-коханець, який грав графа Монте-Крісто в телевізійному серіалі, а цього вечора не відводив погляду від журналістки, став висловлювати свої думки — й висловлював він їх блискуче — про персонажів, підбадьорюваний художником й обома письменниками. Так ми перейшли від Дюма до Зевако й Поля Феваля й закінчили тим, що визнали незаперечну перевагу Сабатіні над Сальгарі. Пригадую, хтось боязко згадав про Жуля Верна, але його дружно освистали. У цьому середовищі, де палко захоплювалися героями плаща та шпаги, Жуль Берн і його холодні, позбавлені душі герої не користувалися популярністю.
