Романи Александра Дюма, які видавалися з продовженнями:
1831: Історичні сцени (Ревю Двох Світів). 1834: Яків Перший і Яків Другий (Журнал для Дітей). 1835: Ізабелла Баварська (Дюмон). 1836: Мюрат (Прес). 1837: Паскаль Бруно (Ла Прес). Історія одного тенора (Ґазет Музикаль). 1838: Граф Гораціо (Прес). Ніч Нерона (Прес). Зала зброї (Дюмон). Капітан Поль (С'єкль). 1839:Жак Ортіс (Дюмон). Життя й пригоди Джона Дейвіса (Ревю де Парі). 1840: Спогади майстра фехтування (Ревю де Парі). 1841: Кавалер Гарменталь (С'єкль). 1843: Сильвандір (Прес). Весільна сукня (Мод). Альбіна (Ревю де Парі). Асканіо (С'єкль). Фернанда (Ревю де Парі). Аморі (Прес). 1844: Три мушкетери (С'єкль). Ґабріель Ламбер (Хронік). Дочка регента (Комерс). Корсиканські брати (Демократі Пасифік). Граф Монте-Крісто (Журналь де Деба). Графиня Берта (Гетцель). Історія одного Лускунчика (Гетцель). Королева Марго (Прес). 1845: Нанон де Лартіґ (Патрі). Двадцять років потому (С'єкль). Кавалер Червоного Замку (Демократі Пасифік). Дама Монсоро (Конститусьйонель). Мадам де Конде (Патрі). 1846: Ла Віконтеса де Камбес (Патрі). Бастард де Молеон (Комерс). Жозе Бальзамо (Прес). Абатство Пессе (Патріа). 1847: Сорок п'ять (Конститусьйонель). Віконт де Бражелон (С'єкль). 1848: Намисто королеви (Прес). Весілля падре Оліфуса (Конститусьйонель). 1850: Бог визначає (Евенман). Чорний тюльпан (С'єкль). Янгол Пітоу (Прес). 1851: Олімп де Клев (С'єкль). 1852: Бог і диявол (Пеї). Графиня де Шарні (Кадо). Ісаак Лакедем (Конститусьйонель). 1853: Пастор Ашборна (Пеї). Каталіна Блюм (Пеї). 1854: Життя й пригоди Каталіни-Карлотти (Мускетер). Грабіжник (Мускетер). Могікани Парижа (Мускетер). Капітан Ришар (С'єкль). Паж графа Сабоя (Конститусьйонель). 1856: Товариші Єгу (Журналь пур ту). 1857: Останній саксонський король (Монтекрісто). Провідник вовків (С'єкль). Птахолов (Кадо). Блек (Конститусьйонель). 1858: Вовчиці Машкуля (Журналь пур ту). Спогали полісмена (С'єкль). Крижаний дім (Монтекрісто). 1859: Фрегат (Монтекрісто). Аммалат-Беґ (Монітер Універсель). Історія підземелля й одного будиночка (Ревю Еуропеен). Любовна авантюра (Монтекрісто). 1860: Спогади Горасіо (С'єкль). Падре Ля Руїн (С'єкль). Маркіза де Ескоман (Конститусьйонель). Лікар із Яви (С'єкль). Джан (С'єкль). 1861: Ніч у Флоренції (Леві-Гетцель). 1862: Волонтер 92 року (Монтекрісто). 1863: Сан-Феліче (Прес). 1864: Дві Діани (Ле-ві). Айвенго (С'єкль). 1865: Спогади фаворитки (Авенір Насйональ). Граф де Море (Нувель). 1866: Випадок із совістю (Солей). Парижани й провінціали (Прес). Граф де Мазарра (Мускетер). 1867: Білі й сині (Мускетер). Пруський терор (С'єкль). 1869: Гектор де Сент-Ермін (Монітер Універсель). Таємничий лікар (С’єкль). Дочка маркіза (С'єкль).
Він внутрішньо усміхнувся, запитуючи себе, що заплатив би покійний Енріке Тайлефер за можливість зібрати в себе всі ці книжки. Окуляри в нього забруднилися, тож він зняв їх і став ретельно протирати скельця. Лінії на екрані комп'ютера розпливлися. Каламутними були й образи, що виникали в Корсовій голові. Коли скельця стали чистими, лінії на екрані — чіткими, але його мислені образи й далі лишалися неточними, й він не знаходив ключа, який надав би їм сенсу. А проте Корсо вірив, що він вийшов на правильний шлях. Комп'ютер замиготів знову.
Бодрі, головний редактор видавництва «С'єкль». Він опублікував «Трьох мушкетерів» у період від 14 березня до 11 липня 1844 року.
Він заглянув до інших файлів. Згідно з його даними, Дюма в різні часи своєї літературної творчості користувався послугами п'ятдесяти двох помічників. Його стосунки з більшістю закінчувалися досить бурхливо. Але Корсо цікавило лише одне ім'я:
Маке, Огюст-Жюль. 1813–1886. Співпрацював з Александром Дюма в кількох п'єсах і в 19 романах, зокрема й у найпопулярніших (Граф Монте-Крісто, Кавалер Червоного Замку, Чорний тюльпан, Намисто королеви), і насамперед цикл Мушкетерів. Співпраця з Дюма зробила його славетним і багатим. Тоді як Дюма помер у вбогості, він закінчив свій життєвий шлях у замку Сент-Месне багатим. Жоден із його особистих творів, написаних без Дюма, його не пережив.
Корсо перейшов до біографічних приміток і переглянув кілька параграфів із Мемуарів Дюма.
«Ми були винахідниками, Гюґо, Бальзак, Солстьє, де Мюссе і я, прихильниками легкої літератури, і нам пощастило, більш або менш, здобути репутацію, створюючи твори такої літератури, хоч якою легкою вона здавалася для прочитання…»
«Моя уява, зустрічаючись із реальністю, схожа на чоловіка, який, відвідуючи зруйнований монумент, мусить блукати руїнами, петляти засипаними уламками стежками, зазирати в усі дірки, аби більш або менш реконструювати первісний вигляд будинку в ту епоху, коли він був наповнений життям, коли радість наповнювала його балаканиною й сміхом і коли біль розтікався відлунням плачу.»
Корсо роздратовано відвів погляд від екрана. Відчуття зрадило його, загубившись у закутнях його пам'яті, й він не міг нічого ідентифікувати. Він підвівся на ноги й ступив кілька кроків по темній кімнаті. Потім спрямував світло на стосик книжок, які лежали на підлозі біля стіни. Нахилився й дістав звідти два товсті томи, найновіше видання «Мемуарів» Александра Дюма-батька. Підійшов до столу й почав гортати їх, аж поки три фотографії не привабили його увагу. На першій із них Дюма сидів і його африканське походження було очевидним — африканська кров просвічувала крізь шкіру, кучеряве волосся, обличчя мулата. Він з усмішкою дивився на Ізабель Констан, яка — Корсо прочитав під фотографією — мала п'ятнадцять років, коли стала коханкою великого романіста. На другій світлині Дюма був зображений уже чоловіком зрілим зі своєю дочкою Марі. Патріарх фейлетонного роману був тоді на вершині успіху й позував перед фотографом із поблажливою незворушністю. Третя фотографія, на думку Корсо, була, безперечно, найцікавішою й найбільш значущою. На ній Дюма мав шістдесят п'ять років, сиве волосся, проте був високий і сильний, з-під розстебнутого жилета визирав круглий живіт, і він обіймав Аду Менкен, одну із своїх останніх коханок, котра, як повідомляв текст, «після сесій спіритизму та чорної магії, якими вона захоплювалася, полюбляла фотографуватися майже голою з найвизначнішими чоловіками свого життя…». Шия, руки та ноги Менкен були на фотографії голими, що в ті часи вважалося ознакою скандальної розпусти, й молода жінка, яка приділяла більше уваги фотокамері, аніж тому, хто стояв поруч із нею, поклала голову на могутнє праве плече старого письменника. Щодо цього останнього, то його обличчя віддзеркалювало широке й розгульне життя, переповнене розвагами та втіхами. Губи між розпухлими щоками життєлюба скривилися в задоволеній та іронічній усмішці. Очі дивилися на фотографа з насмішкуватим закликом: ти мене зрозумій. Гладкий дід, наче рідкісний трофей, виставляє напоказ безсоромну й палку дівчину, він, про чиїх персонажів і чиї пригоди мріяли стільки жінок. Так ніби старий Дюма просив пробачити йому, що він задовольнив забаганку сфотографуватися юної й симпатичної дівчини з її ніжною шкірою і палкими устами, яку життя зберегло для нього на останньому відрізку його життєвого шляху, лише за три роки до його смерті. Старий безсоромник.
Корсо широко позіхнув і згорнув книжку. Його наручний годинник, старовинний хронометр, який він останнім часом нерідко забував накрутити, зупинився на дванадцятій годині з чвертю. Він підійшов до вікна й відчинив одну зі стулок, дихаючи свіжим повітрям ночі. Вулиця, на перший погляд, була безлюдна.
Усе дуже дивно, сказав він собі, повертаючись до столу, щоб вимкнути комп'ютер. Його погляд зупинився на теці з рукописом. Він машинально її відкрив, знову переглянувши п'ятнадцять аркушів, одинадцять синіх і чотири білі. «Apres des nouvelles presque desesperes du гоі…» Після майже розпачливих новин про короля… Він став перебирати купу книжок, шукаючи величезний червоний том із підсумковим виданням — J.C.Lattes, 1988, — яке включало в себе весь цикл «Мушкетерів» і «Монте-Крісто» у виданні La Vasseur із гравюрами, майже сучасними Дюма. Він знайшов розділ під заголовком «Анжуйське вино» на 144 сторінці й став читати, порівнюючи його з первісним рукописом. Крім деяких неістотних дрібних розбіжностей, обидва тексти були ідентичними. У книжці розділ ілюстровано гравюрами Уйо за малюнками Моріса Лелуара.[41] Король Людовік XIII прибуває в Ля Рошель на чолі десятитисячного війська, причому попереду його ескорту їдуть чотири вершники з мушкетами в руках, у камзолах і крислатих капелюхах мушкетерів де Тревіля: немає сумніву, що троє з них — Атос, Портос й Араміс. Незабаром вони зустрінуться зі своїм другом д'Артаньяном, поки що простим кадетом гвардійців пана Дезессара. У цю мить гасконець не знає, що пляшки з Анжуйським вином — це отруйний подарунок його смертельного ворога Міледі, яка прагне помститися д'Артаньянові за образу, коли він, прикинувшись графом де Бардом, ковзнув до ліжка шпигунки кардинала Рішельє, всю ніч утішаючись коханням, призначеним для іншого. Крім того, щоб ускладнити ситуацію, д'Артаньян випадково розкрив жахливу таємницю Міледі: побачив квітку лілеї на її плечі, ганебний знак, випалений там катом. Беручи до уваги ці перші відомості та характер Міледі, зміст другої ілюстрації здається очевидним: перед приголомшеними поглядами д'Артаньяна та його друзів слуга Фурро помирає в жахливих муках, бо він випив вина, призначеного для його пана. Зачарований магією тексту, якого він не читав двадцять років, Корсо дійшов до абзацу, в якому мушкетери й д'Артаньян розмовляють про Міледі:
