Зірка Мензатюк – Ангел Золоте Волосся (страница 13)
Онучата зачаровано слухали, Галя й собі заслухалася. А бабуся оповідала, як церква вийшла з землі і постала готова, як Божа Мати давала братам нагороду: одинадцять братів попросили, щоб їх поховали в святих печерах, а дванадцятий брат узяв золото і подався в мандри. Але ніщо його не тішило, ніщо не радувало, бо душа його звикла линути до Бога і не прихилялася ні до чого земного. Вернувся дванадцятий брат у Печерський монастир, а брати його вже спочили вічним сном.
“Отже, будівничі померли,” - відмітила подумки Галя.
- Подивився найменший брат, що біля братів нема для нього місця, сяк-так притулився скраєчку, одна нога вмістилася, а другу зігнув у коліні і так почив у Бозі. Так вони й лежать, усі дванадцять. Ходімо, дітоньки, поклонитися їм і всім угодникам печерським: цілителеві Агапітові, Григорієві-Чудотворцеві, мученикові Євстратієві, котрого нечестиві половці розіп’яли на хресті на самий Великдень...
Бабуся з онуками подибала униз до печер, і Галя провела її поглядом. Двоє ченців, що вийшли з людьми із собору, й собі подивилися услід їй.
- Бач, про наших будівничих уже розказують легенди, - мовив худорлявий низенький чернець до другого, високого.
- Авжеж чую... Пора й мені відходити в легенду, - відповів другий начебто жартома.
Здається, він був хворий: обличчя мав бліде, аж восково-жовте, очі позападали під тонкими рівними бровами.
- Рано тобі відходити, отче Алимпію. Ще багато ікон сотвориш.
“Алимпій?” - уп’ялася Галя очима у високого ченця. Невже це той підліток, якого вона бачила минулого разу? А таки він, без сумніву, Галя впізнала його голос, риси його обличчя. То ось яким він став! З бородою, як і всі ченці, вродливий і ще не старий.
- Брат мій, князь Володимир Давидович просив спитати, чи ти не візьмешся за ікону для його домової церкви? - поцікавився низенький чернець.
- І радий би, брате Миколо, та що ж, коли незмога... Сам бачиш - нездужаю. Вже й без того підвів поважного замовника. Пообіцяв йому велику ікону Богородиці для іконостасу та й досі не намалював. Не знати, чи й намалюю.
- Намалюєш, коли одужаєш. Чував я, що ти вмієш зцілювати людей. То й собі зарадиш.
- О-о-о, про моє цілительство більше розмов, ніж діла! - розсміявся Алимпій. - Колись-то я придивився, що ми з покійним отцем Агапітом Цілителем замовляємо в купців однакові мінерали - я на фарби, а він на ліки. От я й помислив собі: може, мої фарби також помічні? Одного разу, вже після того, як отець Агапіт помер, пожалів я хворого проказою, намастив його виразки фарбою, і він з Божою поміччю одужав. Звідтоді часом рятую людей від ран та від виразок... А от і мій замовник, про якого я казав тобі
Монастирським двором звільна просувався огрядний, пишно вбраний багатій з нарядною дружиною і цілим виводком дітей. Він теж помітив Алимпія і неквапно повернув до нього.
- Слава Ісусу Христу, отче Алимпію! - єлейним голосом привітався ще здалеку.
- Навіки слава Богу, пане Брячиславе! - з низьким поклоном відповів чернець. - Ви, напевно, за іконою, а вона не готова. Підвів я вас, вибачайте, ради Бога. Занедужав і не впорався.
- Як не готова? - перепитав багатій, і в його голосі замість єлею зазвучало роздратування.
- Як не готова? - луною повторила білолиця, пишногруда багатієва дружина.
- Я ж велів! Я ж казав, щоб до свята Успіння було зроблено! Я князя запросив на освячення церкви! А тепер не матиму головної ікони! Такий сором перед князем!
- Перед князем сором! - пропищала і дружина.
- Вибачайте, шановні, - з покорою схилився Алимпій. - Не зміг я через хворобу.
Його лице ще дужче зблідло. Галі стало жаль ченця. Хіба той багач не бачить, що Алимпій хворий: - зашепотіла вона до ангела. - Таж він кривдить невинну людину!
“Стій тихенько,” - ангел приклав до вуст палець.
- Не гнівайтеся, добродію, - заступився за Алимпія його товариш - низенький чернець. - Від вашої лайки отець Алимпій не одужає.
- А ти б мовчав, колишній князю, коли забув про князівську честь! - огризнувся багач. - Твої брати стидаються, що ти рубаєш дрова для кухні, як простолюдин.
Очі ченця спалахнули гнівом, але він опанував себе і, мовчки поклонившись, відійшов геть. Ще раз озирнувся, ніби хотів щось сказати, проте натомість попростував у пекарню, яка єдина не змінилася від минулих Галиних відвідин.
“Це Микола Святоша з чернігівських князів, - пояснив здивованій дівчинці ангел. - Він постригся в ченці, відмовившись від влади і багатства. Нові церкви, які ти бачиш, збудовані його коштом, а сам він, справді, коле дрова для пекарні.”
Багач вийняв з кишені хустку й витер спітнілу лисину. Від люті, та ще й у важкому золототканому вбранні йому стало душно.
- Чому ж не сповістив мене про свою неміч? - гнівно спитав він ченця. - Я б замовив ікону іншому богомазові! А ти притримав її, а тепер кажеш, що занедужав! Ти що, навмисно зганьбив мене? Перед князем, перед усім Києвом!
- Зганьбив! - вторувала йому дружина.
- Сину мій, хіба я вчинив це через лінощі? - напрочуд лагідно мовив Алимпій. - Чую душею, що вже відходжу з цього світу.
- Ага, то ти відходиш! А хто верне мені паволоку й золото, яке я дав на фарби?
Галя скипіла від його жорстоких слів.
- Ваші цінності не пропали. Вони в мене в келії. Можете забрати, коли ваша воля, - провинно схиливши голову, казав чернець і раптом додав, підвівши очі на сердитого пана: - Покладіть на Господа свою журбу. Бог може одним словом сотворити ікону Своєї Матері. Він утішить вас.
Але багатій не збирався чекати Божої утіхи.
- Я поскаржуся ігуменові! Князеві! Я всім розкажу, як ти обдурив мене! - зарепетував він услід Алимпієві, який уклонився і нетвердою ходою рушив до своєї келії.
Не тямлячи, що робить, Галя схопила грудку землі і пожбурила в багатія, аж ляснуло, бо грудка влучила прямісінько в лисину. Друга грудка полетіла в його дорідну дружину, третя... Третя не встигла нікуди полетіти. Ангел схопив Галю за руку, і в ту ж мить вона відчула, що знову кудись переноситься. Додому, куди ж іще, з жалем подумала вона.
15. ЧАРІВНЕ МАЛЯРСТВО
Принаймні не сварив Галю за її нестриманість.
У двері постукали.
- Можна до тебе, брате? Я приніс тобі попоїсти, - почувся голос знадвору.
Алимпій підвівся.
- Заходь, заходь, брате Євстафію! - відгукнувся він. - Але ти даремно клопотався. Я трошки відпочив би і сам пішов до трапезної.
- Та вже ж чого ходити? - казав, увіходячи, чернець із широкою, як лопата, рудою бородою.
Галя з подивом упізнала колишнього монастирського служку Остапа. Він був такий же рудий і кругловидий, і очі його поблискували весело та жваво.
- Ось твій обід. Сьогодні в нас сочевиця, - подав він Алимпієві невеличке горнятко, в якому парувала гаряча страва. - А добре ти провчив того боярина!
- Я провчив? Про що це ти, брате? - здивовано звів брови Алимпій.
- Не прикидайся, не треба! Вчинив диво - і ніби ні при чому!
- Нічого я не вчиняв. Навіть не знаю, про що ти говориш. Будь ласкавий, розкажи, що сталося, брате Євстафію, - попросив Алимпій.
- Спершу помолімося перед трапезою, бо обід прохолоне.
Обидва ченці проказали молитву, після чого Алимпій заходився трапезувати сочевицею з твердим чорним хлібом. Навряд чи то підходяща їжа для хворого, з сумом подумала Галя.
- Так кажу ж, тільки ти відійшов, коли раптом грудка землі я-ак зацідить боярина в лисину! А потім у його панію! А далі в синка товстогубого! - весело оповідав Євстафій. - І летіли ж грудки самі собою, бо під стіною нікого не було. Між людьми учинився переполох, усі подумали, що сама земля карає боярина за злість та невір’я. Шкода, що я того не бачив, мені вже брати розповіли. Таке видовище пропустив... Боярин перелякався, согрішив я, каже, даремно напався на отця Алимпія... Бо таки даремно! Тож він пішов у підземну церкву каятися.
Галя знов озирнулася на ангела. Грудки полетіли з її руки - в боярина і в його жінку, а в синочка ні, то вже люди вигадали. Ангел ледь помітно усміхався.
- Не розумію, як воно вчинилося, - Алимпій пильно подивився в куток, у якому стояла Галя, і їй здалося, що він її бачить, хоч знала, що то не так. - Боярин ґанив мене справедливо. Я заборгував йому ікону, підвів поважного чоловіка... Важко мені буде помирати, не виконавши обіцянки.
- Даремно докоряєш собі, брате, - м’яко мовив Євстафій. - Ікону ти ще сотвориш, а я визолочу для неї таку раму, як сонце! Ти ж знаєш, що я це вмію, золотар з мене вправний. Тільки спочатку відпочинь, бо ти занадто перетруджуєш себе. Поспи, - Євстафій забрав горнятко, з якого хворий мало що з’їв, докірливо похитав головою і, поклонившись, вийшов з келії.
Замість лягти, Алимпій підійшов до широкої дошки під стіною.
- Спробую хоч заґрунтувати... Господи Боже, допоможи! - перехрестився художник.