Зірка Мензатюк – Ангел Золоте Волосся (страница 12)
У туалет зайшов ще хтось, зашуміла вода, що наливалася в відро.
- Валентино Петрівно, приберіть, будь ласка, у шостій палаті, там насмітив наш малий пацієнт, - впізнала Галя голос Степанчикової лікарки Ольги Миколаївни. Валентина Петрівна, або тьотя Валя, - то санітарка, огрядна й ледача, що ходила перевальцем, як качка, і завжди сердилася. Мабуть, вона знову сваритиметься, бо шоста палата - Степанчикова, і насмітив таки він, розкришивши булку.
- Ой, Ольго Миколаївно! - невдоволено сказала тьотя Валя. - Вже б виписували того Супруна малого додому, чи що. З таким діагнозом не виліковуються. Відколи я тут працюю, не було випадку, щоб когось вилікували. То нащо його тримаєте? Малий вередує, та плаче, та розкидає. І Німеччина йому не поможе, тільки дарма батьки потратяться. Вивалять купу грошей на дорогу, на операцію. Таж німці - не Господь Бог, а такі ж лікарі, як і наші.
Ольга Миколаївна щось заперечила але плюскіт води заглушив її слова.
- Та не поможе воно! - повторила тьотя Валя. - Що, німці вставлять йому новий суглоб? Не розумію, чого ви не скажете правди його батькам.
- Шанси, звичайно, мізерні, - відказала лікарка.
Що вона говорила далі, Галя вже не чула, бо обидві жінки вийшли в коридор.
Але й почутого було задосить. Операція навряд чи поможе! Галя стояла, мов облита холодною водою. Батьки візьмуть кредит, на багато років влізуть у щомісячні виплати, а воно - даремно! Може, сказати їм, щоб не брали? Що шансів майже немає
Галя витерла долонею чоло. А як же братик? Невже він залишиться калічкою? Коли підросте, ходитиме на милицях (бо тепер ще не зуміє, він же малий і незграбний, як галушка), їздитиме в інвалідному візку... Її любий вередливий братик, миле синьооке хлоп’я з білявою голівкою... Ні-і-і, Галя не зможе дивитися на його каліцтво. Шанси все-таки є, хоча б мізерні. Тому вона нічого не розповість батькам. Хай вірять в успіх, хай беруть кредит, хай навіть продадуть квартиру, але везуть Степанчика в Німеччину.
Цікаво, чи візьмуть з собою Галю? Тоді б вона побачила світ! Може, й море побачила б. У Німеччині воно є, Галя перевірила по карті. Воно на півночі, тому, напевно, холодне. Але Галя не боїться холоду, вона все одно скупалася б. Галя побачила б німецькі міста з височенними церквами, досконало впорядковані дороги, ресторани, готелі. Вона казала б німцям: “Guten Tag”*! Так німці вітаються, її навчив Сашко Гнатенко.
О, Господи! Про що вона думає? Біди, як води, а вона - про мандри!
Не обманюй себе. Нікуди тебе не візьмуть. Залишать з бабусею Вірою. І Галя навіть не образиться. Головне - щоб рятували Степанчика, навіть якщо то й не поможе. Принаймні вони знатимуть, що не втратили жодного шансу.
Галя витерла вологі щоки. Вмилася, глянула в дзеркало. Очі почервоніли, але Степанчик ще не вмів помічати таких дрібниць.
Вернулася в палату. Братик совав по тумбочці щойно склеєний автобус і старанно гудів замість мотора. Галине серце защеміло від любові й жалю. Гак, вона правильно вирішила: вона не розповість батькам про ненароком підслухану розмову. Хай рятують братика, як можуть.
Вдома на Галю чекали її улюблені вареники з сиром. Але сьогодні навіть вони не смакували.
- Що з тобою, доню? Чому не їси? Часом не захворіла? - занепокоїлася мама.
- Ні, все в порядку, - Галя спробувала всміхнутися.
- Але ж ти плакала! Щось негаразд у школі?
- Та ні, все добре.
- Я ж бачу. Може, через Степанчика? Знову просився додому?
- Просився, - призналася Галя.
- Бідолашна дитина, - схлипнула мама. - Скоріш уже їхали б у ту Німеччину!
Галя відвела очі.
Задля маминого спокою вона напхалася варениками, потім помила посуд і з полегшенням зітхнула, опинившись у своїй кімнаті.
У неї боліла душа. Тепер Галя знала, як вона болить: це коли гірко-прегірко, аж білий світ немилий. Напевно, у Галі також та... як її... депресія.
Правду казав емо: життя нікчемне. А Галя вже було повірила в щастя. Марно повірила! Намагалася помічати хороше, бо так радив Ангел Золоте Волосся. Ет! Наговорив їй казна-чого та й більше не з’являється. Може, він справді тільки привидівся, як вважала мама.
- Сердишся на мене? - почула вона позад себе знайомий голос.
Галя різко обернулася. Ангел стояв біля книжкової шафи і приязно усміхався.
14. НОВА МАНДРІВКА
- Ні, я не серджуся, хіба що, може, трошки... Просто мені прикро, - стала виправдовуватися вона, а тоді згадала, що навіть не привіталася, тому не в лад додала: - Добрий день!
- День справді добрий. І гарний, - зауважив ангел, підходячи до вікна. - Глянь-но: вулиця схожа на срібну річку.
Дівчинка й собі підступила ближче і з-за ангельського плеча виглянула надвір. Вулиця блищала, залита дощовою водою. Дерева вздовж неї якось відразу зазеленіли, яскравішою зробилася трава на газонах, серед яких жовтіли розквітлі кущі форзиції. Місто знову ставало барвистим, мовби цей затяжний дощ змивав з нього зимову сірість. Дивно: сльота, негода, а все одно гарно, якщо придивишся.
- І правда... Жити б та радіти, - тихенько зітхнула Галя.
- Справді? Можна радіти? - немов аж здивувався ангел. - А як бути з іменем? Воно в тебе старомодне, ще й у піснях співають усе про Галю та й про Галю...
- То не біда. Може, навіть гарно що воно в піснях, - засоромилася дівчинка, згадавши Сашка Гнатенка.
- І за кордон ти не поїдеш. А тобі ж хочеться в Італію, дарма що там їдять чорний рис з каракатицями.
- Може, поїду, коли виросту... То теж не біда. Без Італії можна прожити. Аби лиш Степанчик не лишився калічкою!
Ангел задумано схилив голову, і кучері розсипалися по його плечах. Сьогодні вони відсвічували сріблом, напевно, від срібного дощу за вікном.
- Навіщо в світі стільки горя? Чому люди страждають? - з болем допитувалась Галя.
- Ти питаєш, навіщо страждання? Часом воно приходить, як лікар до хворого. Або як учитель. От і ти багато чого навчилася.
- Але ж це неправильно! - аж вигукнула Галя. - Неправильно вчитися страждаючи. Людина народжена для щастя, як пташка для польоту, - нагадала вона слова хлопця з Поштової площі.
- Так. Але й літати треба вміти.
- Хіба не можна навчатися по-іншому?
- Іноді варто скуштувати гіркого, щоб цінувати солодке.
- Може, мені й треба було скуштувати. Я багато зрозуміла. А Степанчик? Він малий і дурненький.
- Ми всі пов’язані, як кільця в ланцюзі.
- Скажіть, будь ласка, - Галя наважилася спитати напряму: - Степанчик одужає?
- Ти ж знаєш: шанси є.
- Так, мізерні. А ви... не допоможете?
Дивилася на ангела затуманеними очима, бо раптом знову набігли сльози.
- Це можеш і ти. -
- Я? Чим же?
- Своєю любов’ю.
Галя здивовано замовкла. Вона любила братика. Сердилася на нього, бо він добряче дошкуляв, але все одно любила. Тільки чим то поможе, якщо в нього поламана ніжка?
- Не журися. Найгірше діло - журитися наперед, - сказав ангел, підвівшись. - Мені треба ще раз вернутися в минуле. Помандруєш зі мною? Ти ж хотіла дізнатися про долю Алимпія. От і подивишся, чи стало його життя суцільною чорною смугою.
Він простяг Галі руку, і дівчинка подала свою.
Як і минулого разу, нею злегка хитнуло, і...
***
Це було те ж саме місце на кручі над Дніпром, проте воно змінилося майже невпізнанно. Успенський собор давно добудували. По обидва боки від нього стояли акуратні побілені будинки, перед ними тягнулися обгороджені низеньким тином квітнички, в яких цвіли барвисті мальви. Монастирський двір оточили високі міцні стіни з мурованою брамою, над якою теж здіймалася церковка, невеличка, з кам’яними східцями з правого боку. То ж Троїцька надбрамна церква! - впізнала її Галя, бо під час екскурсії в Лавру їх водили в церкву над брамою і розказували про неї різні цікавинки. Неподалік від брами з’явилася ще одна церква, дерев’яна, з образом святого Миколая над низенькими дверима. Напевно, після попередніх Галиних одвідин спливло немало часу, якщо встигли стільки набудувати.
З собору виходили люди. Переступивши поріг, вони оберталися до церкви, хрестилися і кланялися, низько, до самої землі. Біля входу стояли жебраки та каліки в постолах і сірому лахмітті. Глянувши на них, Галя почервоніла. Крихітна бабусечка, за спідницю якої трималися двоє онучат, роздавала жебракам милостиню, а далі, взявши малих за руки, стала щось оповідати їм ласкавим вуркітливим голосом.
- От мурують благословенні брати цю церкву, - почула Галя, коли бабуся з онуками підійшла ближче, - і що за день змурують, те вночі ввійде в землю. Брати мурують і мурують, аж от одної ночі приснилася їм Божа Матінка та й говорить: "Більше не муруйте, бо вже ви збудували таку церкву, що подібної нема на всій земній півночі! Засклеплюйте верх та й ставте хрест святий!