Зірка Мензатюк – Ангел Золоте Волосся (страница 14)
Розв’язавши один з вузликів, що лежали на столі, насипав з нього білого порошку, набрав з горщечка янтарно-жовтого клею і став швидко, вправними рухами розтирати їх в однорідну масу.
“Ага, оце й буде левкас!” - згадала Галя татові пояснення.
Раптом Алимпій поточився, ледь не впустивши миску з левкасом додолу.
- Темніє в очах... Несила стояти... - пробурмотів він сам до себе.
З жалем поглянувши на непочату ікону, чернець ліг на убогу постіль і заплющив очі.
“Треба забиратися звідси, - зміркувала Галя. - Хай хворий відпочиває”. Вона запитливо озирнулася на ангела, проте позад неї нікого не було. Він стояв біля вікна, точніше, біля приготовленої для ікони дошки і короткими вмілими мазками наносив на неї левкас.
Алимпій підвівся, спершись на лікоть.
- Хто ти, юначе? - спитав слабким голосом, у якому вчувалося здивування. - Я не знаю тебе. Ти новенький у монастирі? Тебе прислав ігумен?
Ангел усміхнувся до Алимпія і, не відповідаючи, продовжував працювати. Взяв зі столика засунутий за горщики згорток шовку, розгорнув його і - р-раз! - приліпив до ще не просохлого левкасу. Тоді швидко розгладив тканину, щоб ніде не лишилося ні найменшої зморшки, і знову заходився наносити левкас, уже поверх тканини-паволоки.
- Уже заґрунтовано? І накладено паволоку: Так швидко? - вражено мовив Алимпій, немов не вірив власним очам. - Хто ти? Хто ти?! Адже ти не людина! Жоден майстер не працює так швидко, як ти!
Ангел, схиливши голову, глянув на Алимпія добрими, співчутливими очима (“Саме такий він у книжці! На іконі “Ангел Золоте Волосся”, - подумала Галя).
- Чи так я роблю? - спитав він замість відповіді, легкими лініями накидаючи контур Божої Матері.
- Авжеж... Саме так я хотів писати образ, - Алимпій дивився на роботу ангела, мов зачарований. Його очі сяяли неприхованим захопленням.
Ангел брав фарби, змішував їх і клав на дошку точні мазки. Під його рукою поставало вродливе, кругловиде жіноче обличчя (“Ой ні, лик!” подумки виправила себе Галя).
- Очі будуть горіхово-карі, сповнені покори й ніжності, - коментував роботу ангел.
- Цього я й хотів. Жіноча ніжність і тиха, лагідна покора, - прошепотів Алимпій.
- На щоках рум’янці, бо це свіжа, молода Діва. Брови як шнурочки. Ніс тонкий, рівний. На грудях зобразимо мудре Дитя, - ангел широкою жовтою смугою окреслив коло й намалював у ньому малого Ісусика. - Тепер одяг. Червонясто-коричневе покривало з золотистими складками і темно-синя сукня. Вбрання не надто яскраве, щоб не затьмарювало лику.
Він брав фарби то з одного, то з іншого горщечка і проводив світлі й темні лінії складок. Край покривала облямував червоною стрічкою, рукава розцяткував вишивкою перлами. Насамкінець у кругах-медальйонах праворуч і ліворуч від Богородиці зобразив двох ангелів, одного в червоному плащі, другого в темно-синьому.
Це була якраз та Панагія, котру Галя знала зі свого альбому.
- Таку Панагію я й уявляв собі, - заворожено видихнув Алимпій.
- Я й малював її з твоєї уяви. І з твоєю майстерністю, - сказав ангел, накладаючи останні мазки. Вони надали іконі м’якого сяяння, що мовби променилося з лику і з розкритих долонь Діви Марії.
Чернець і ангел ще щось говорили про тонкощі іконопису, але Галя вже в те не вникала. Вона не могла відвести очей від Алимпія. Художник ожив і немов посвіжішав, з його обличчя зійшла жовтизна, і воно стало вродливим і натхненним.
- Тепер я щасливий! - зворушено мовив він, підійшовши до готової ікони й розглядаючи її радісним, залюбленим поглядом.
Галя здивовано здвигнула плечима. Що вона чує! Алимпій - щасливий? Хворий, передчасно постарілий, виснажений недоїданням і надмірною працею. Що він знав, крім роботи й молитви?
- Ти мені не віриш, дівчинко з майбутнього? Ти, що так влучно поціляєш грудками землі? - почула вона тихий, з доброю усмішкою, голос Алимпія.
Він її бачив! І навіть здогадався про грудку...
- Я щасливий, бо здобув те, чого найдужче прагнув. Малим я мріяв малювати - і малював усе життя. Багато ікон створив. Малював, коли мені їх замовляли, а коли ніхто не замовляв, позичав золото, купляв за нього фарби й паволоки і все одно малював, не марнував часу. Потім для ікони знаходився купець, і я повертав борг. Навіть цей мій задум не пропав, - Алимпій показав рукою на Панагію, що вилискувала свіжими фарбами. - Здається, я здужаю намалювати ще одну ікону... - художник підійшов до столика і, понишпоривши під ним, витяг невеличку заґрунтовану дошку, - …і буде то Ангел із Золотим Волоссям!
Проте Галя вже летіла через час і простір, вертаючись додому.
16. ПЕНЗЛИК ВІД ВОХРИ
- Так, він прожив яскраве і щасливе, хоч і недовге життя, - підтвердив Ангел Золоте Волосся.
Галя мовчки хитнула головою. Виходить Алимпій знайшов своє щастя, хоч і постригся в ченці. Точніше, тому й знайшов, що постригся – іншого шляху до мрії в нього не було. А який її шлях? У чому її щастя? Тепер для неї найголовніше, щоб одужав братик.
- Не впадай у відчай, - знову нагадав дівчинці ангел. - Завтра Степанчикову ніжку оглядатиме професор. Ану ж виявиться, що шанси на одужання не такі вже й нікчемні: - він усміхнувся своєю чудовою усмішкою, від якої в Галі теплішало на душі. - Проте нам пора прощатися.
- Але ж ми ще побачимося? - дівчинка підвела на ангела сповнений надії погляд. - Ой... Ви взяли з собою Алимпієвий пензлик!
Ангел підняв правицю, в якій справді тримав умочений у вохру пензлик, яким він малював Велику Панагію.
- Ти диви. Забув залишити! - здивувався він. - Доведеться знову вертатися в минуле!
Ангел підвівся, і Галя збагнула, що зараз він зникне, скоріш за все назавжди.
- Ви ще колись прилетите? Тобто... ой, вибачте,-з’явитеся? Ми ще побачимося? - запитала вона.
- Я ж весь час тебе бачу, - м’яко відповів їй ангел.
- А як? Як мені?..
- Ти також знаєш, де мене побачити.
Він стояв проти вікна, мов у великій світлій рамі. Його темно-карі очі дивилися з ласкавою любов’ю, волосся сріблясто світилося, і раптом - сяйнуло, мов сонце, мов щире золото!
- Ангел Золоте Волосся! - зачаровано окликнула Галя, проте в кімнаті вже нікого не було.
Тільки дощ мерехтів за вікном. Дрібен дощик, з якого почнеться справжня, тепла й квітуча весна.
***
І весна почалася наступного ж дня: небо височіло бездонно-блакитне і ясне-яснесеньке, без жодної хмарки; сонце сліпило, а горобці, ошалілі від радості, щебетали, аж виляски котилися між будинками.
Тільки Галя була невесела. Вона йшла вулицею, відмічаючи подумки, як навколо повесніло: он верба вже цілком зелена, жовті нарциси випустили пуп’янки, он абрикос - коли він устиг? - вкрився цвітом, розливає довкола пахощі і зосереджене бджолине гудіння.
Що ближче до лікарні, то Галині ноги ступали повільніше. Проте лікарня невідворотно насувалася на дівчинку - ось вхідні двері, далі порожній коридор, у якому Галині кроки відлунювали, мов удари молотка. Тук, тук, тук! Професор уже мав оглянути Степанчика, а Галя ж боялася почути його висновок. Що то буде, коли мама дізнається правду! Шкільний рюкзачок у Галиній руці важко бемкався об коліно. Тук, тук!
Ось і двері Степанчикової палати.
Набравшись рішучості, Галя відчинила їх і стала на порозі. Перше, що побачила - заплакані мамині очі. Радісні, хоч і заплакані. Мама вела палатою Степанчика, який... ступав! Без апарата! Ступав помаленьку, але було видно, що охоче побіг би, якби не стримували мамині руки.
Невже?! Все добре? Галя мовчки стояла й дивилася, слова застрягли їй у горлі лоскотливим давучим клубком, серце стислося від зворушення і щемкої любові до цього смішного, незграбного, збитошного братика, який стільки натерпівся. А він уже помітив Галю і чеберяв до неї, простягаючи руки.
- Дай книску! - вчепився він у Галин рюкзачок.
Ну, все! Капець її підручникам, і зошитам заодно. За час хвороби Степанчик прекрасно засвоїв, хто в сім’ї повелитель.
- Книску давай!
Галя поспішно вийняла запасний чистий зошит і коробку з фломастерами, які Степанчик схопив, як мисливець здобич.
- Уявляєш, Галю, професор подивився, обмацав ніжку і каже: “Колеги, тут усе в порядку. Не потрібна ніяка операція,” - розповідала мама, і радісні сльози знов покотилися по її щоках. Вона витерла їх і вела далі: - Ти можеш собі уявити щось подібне? Що то значить - професор! Тато уже все знає. Він побіг на роботу. Обережно, Степанчику, не спіши, тримайся за руку! Бідна дитина майже розучилася ходити.
- Та це чудово! - до Галі нарешті вернувся дар мови. - Тобто чудово, що не треба операції.
Степанчик намотував кола по палаті, смішно закидаючи звільненою з апарата ніжкою. На ніжці темніли червонясто-коричневі плями.
- Не лякайся, то йод, - перехопила мама Галин погляд. - Напевно, медсестра перестаралася.
- Йод? - перепитала дівчинка.
- Та начебто. Бо що інше могло б бути?
“Вохра,” - подумала Галя. Виразно, мов наяву, згадала вчорашні відвідини ангела. “Мені треба вернутися в минуле,” - так пояснив він свою появу в її кімнаті. Згадалися слова ченця з князівського роду - Миколи Святоші, чи як його, - що Алимпієві фарби лікували рани й виразки. І пензлик від вохри в руці ангела. Так ось навіщо він був потрібен! А Галя не здогадалася.