Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 65)

Вона палко поцілувала його, і вони подалися в театр. За кілька годин дочекалися своєї черги. Коли вийшли на сцену, Гарві вже витурив усіх попередніх кандидатів, і міський голова Браун квапив, щоб він знайшов інших. Кіркові не дуже припали до вподоби Аліса з Берґдорфом, та він вирішив таки взяти їх, бо Алан уже почав бурчати.

— З Ґуллівером і Островскі це вже четверо, — сказав мер, якому трохи полегшало. — Маємо половину акторів.

День уже почав хилитися до вечора, коли в судовій залі орфейського палацу правосуддя Дакота після довгого очікування нарешті постала перед суддею Ейбом Куперстайном.

З двома полісменами обабіч хибким кроком вона підійшла до судді, очі були червоні від сліз, а тіло заклякло від того, що ніч вона пробула у камері.

— Справа 23450, орфейський муніципалітет проти панни Дакоти Іден, — виголосив суддя Куперстайн, кинувши оком на папери, які йому подали. — Панно Іден, тут я прочитав, що вас затримали вчора пополудні за кермом автомобіля, коли ви нюхали героїн. Це правда?

Дакота розпачливо зиркнула на адвоката Бенджаміна Графа, і той кивнув, давши їй на здогад, що треба відповідати так, як вони і домовилися.

— Так, ваша честь, — відказала вона хрипким від ридань голосом.

— Чи можу я запитати, панно, чому така молода гарна дівчина, як оце ви, вживає наркотики?

— Я вчинила серйозну помилку, ваша честь. У мене зараз важкий період у житті. Але я роблю все, щоб вийти з нього. Відвідую психолога в Нью-Йорку.

— То ви не вперше вживаєте наркотики?

— Ні, ваша честь.

— Ви регулярно їх вживаєте?

— Ні, ваша честь. Я не сказала б, що це так.

— Однак поліція знайшла чималу кількість наркотиків у вас.

Дакота похнюпилася. Джеррі з Синтією відчули, як усередині в них усе похололо: якщо суддя знає про випадок із Тарою Скаліні, то їхній дочці буде непереливки.

— Що ви робите в житті? — запитав Куперстайн.

— Поки що нічого, — визнала Дакота.

— І чому?

Замість відповіді вона почала плакати. Їй кортіло сказати йому про Тару, розповісти все. Вона заслуговувала на ув’язнення. Оскільки вона не могла заспокоїтися, то Куперстайн провадив:

— Зізнаюся, панно, що в поліційному рапорті є один момент, який привернув мою увагу.

Запало мовчання. Джеррі з Синтією відчули, що в них наче вибухнуло щось усередині: суддя все знав. В’язниця Дакоті гарантована. Та Куперстайн запитав:

— Чому ви зупинилися перед цим будинком, щоб уживати наркотики? Я хочу сказати, хтось інший подався б у ліс, на пляж, у відлюдну місцину, хіба не так? А ви зупинилися перед брамою того будинку. Та ще й закрили проїзд. Не дивно, що господарі викликали поліцію. Зізнайтеся, це все ж таки дивно, правда?

Джеррі з Синтією завмерли від надмірного напруження.

— Колись це був наш дім, де ми відпочивали, — пояснила Дакота. — Батьки продали його через мене.

— Через вас? — зацікавлено перепитав суддя.

Джеррі кортіло схопитися з місця, закричати, що завгодно вдіяти, аби лиш урвати засідання. Та Бенджамін Граф прийшов йому на поміч. Він скористався, що Дакота завагалася, і відповів замість неї:

— Ваша честь, моя підзахисна хоче тільки оговтатися й змиритися з життям. Її вчорашня поведінка була воланням про допомогу, це очевидно. Вона зупинилася перед будинком, бо знала, що її там шукатимуть. Вона знала, що батько поїде туди. Дакота з батьком приїхали до Орфеї, щоб віднайти себе і розпочати новий період у житті.

Суддя Куперстайн перевів погляд із Дакоти на адвоката, якусь хвилю дивився на нього, потім повернувся до судового засідання.

— Це правда, панно?

— Так, — пробурмотіла вона.

Суддю та відповідь, здається, задовольнила. Джеррі полегшено зітхнув: хитрість Бенджаміна Графа подіяла.

— Гадаю, ви заслуговуєте на те, щоб дати вам шанс, — оголосив Куперстайн. — Але майте на увазі: ви повинні скористатися цією нагодою. Ваш батько тут?

Джеррі відразу ж підвівся.

— Тут, ваша честь, — сказав він. — Джеррі Іден, батько Дакоти.

— Пане Ідене, це стосується й вас, оскільки, як я розумію, ви прибули сюди з донькою, щоб допомогти їй знайти себе.

— Так і було, ваша честь.

— Що ви збиралися робити в Орфеї разом із донькою?

Запитання застало Джеррі зненацька. Помітивши, що він вагається, суддя додав:

— Тільки не кажіть мені, пане, що ви приїхали сюди задля того, щоб донька лікувала свою депресію, вилежуючись коло басейну.

— Ні, ваша честь. Ми хотіли взяти участь у пробах на акторів до театральної п’єси. Коли Дакота була маленька, їй хотілося стати акторкою. Вона навіть написала п’єсу, коли їй було тринадцять років.

Суддя на хвилю поринув у роздуми. Потім глянув на Джеррі, на Дакоту і заявив:

— Дуже добре. Панно Іден, я звільняю вас за умови, що ви з батьком візьмете участь у цій п’єсі.

Джеррі з Синтією полегшено перезирнулися.

— Дякуємо, ваша честь, — усміхнулася йому Дакота. — Я вас не розчарую.

— Дуже сподіваюся на це, панно Іден. І щоб усе було ясно до кінця: якщо ви знову вчините правопорушення або ж вас затримають із наркотиками, ніхто над вами вже не змилується. Ваша справа перейде до юрисдикції штату. Щоб уже все вам стало зрозуміле, скажу: якщо ви допустите рецидив, то на кілька років потрапите до в’язниці.

Дакота подякувала і кинулася в обійми батьків. Вони повернулися в готель.

Дакота була така виснажена, що заснула на дивані. Джері випровадив Синтію на терасу, щоб спокійно поговорити.

— Ти залишишся з нами? Ми могли б побути тут разом.

— Ти чув, що казав суддя, Джеррі: тільки ти і Дакота.

— Ніщо не заважає й тобі лишитися з нами.

Синтія похитала головою.

— Ні, ти не розумієш. Не можу я збувати час із родиною, бо в мене зараз таке враження, наче ми вже перестали бути родиною. У мене вже немає сили, Джеррі. Ти вже давно полишив вирішення всіх справ мені. Авжеж, ти оплачуєш той спосіб життя, який ми провадимо, Джеррі, я дуже вдячна тобі за це, не думай, що я така вже невдячна. Але коли було таке, що ти вкладав у нашу родину щось інше, крім грошей? Усі ці роки ти кидав родину на мене, я сама керувала нею й дбала, щоб усе в ній було добре. А ти задовольнявся роботою. І жодного разу, Джеррі, жодного разу не запитав, як воно мені, як я з цим обходжуся. Жодного разу не запитав мене, Джеррі, чи я щаслива. Ти вважав, що щастя — це острів Сен-Барт або ж квартира з краєвидом на Центральний парк. І ти жодного разу не запитав мене, чи це справді так.

— А ти? — запитав Джеррі. — Ти бодай раз спитала мене, чи щасливий я? Бодай раз спитала, чи та клята робота, яку ви з Дакотою так ненавидите, приносить мені задоволення?

— То що тобі заважає піти з неї?

— Та я ж тільки й працюю там, Синтіє, щоб забезпечити вам розкішне життя. Яке вам, по суті, й не потрібне.

— Ох, Джеррі, невже це правда? Ти хочеш сказати, що волів би купити маленький будиночок і жити в ньому на березі моря?

— Може, й так, — пробурмотів Джеррі.

— Не вірю!

Синтія мовчки дивилася на чоловіка. Потім сказала здушеним голосом:

— Я хочу, щоб ти відновив нашу сім’ю, Джеррі. Ти чув, що сказав суддя: наступного разу Дакота опиниться у в’язниці. Ти можеш зробити так, щоб наступного разу не було? Можеш захистити її від самої себе і не дати, щоб вона потрапила за ґрати?

— Синтіє, я...

Вона не дала йому скінчити.

— Я повертаюся до Нью-Йорка, Джеррі. І кидаю тебе тут задля того, щоб ти повернув нашу доньку до життя. Це ультиматум. Порятуй Дакоту. Порятуй її, а то я покину тебе. Я не можу далі так жити.

— Ось вона, Джессе, — сказав мені Дерек, показуючи на автозаправку наприкінці Пенфілд-роуд.

Я звернув і, заїхавши під бетонний намет, зупинився коло яскраво освітленої крамниці. Була двадцять третя година. Біля колонок немає ні душі: місцина здавалася безлюдною.