Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 66)

Попри пізню пору надворі стояла духота. Усередині приміщення, завдяки кондиціонерам, було холодно. Поминувши стелажі з чіпсами і напоями, ми підійшли до прилавка, де, заховавшись за стелажем із шоколадками, дивився телевізор сивий чоловік.

— Яка колонка? — запитав він.

— Ми приїхали не по пальне, — сказав я, показуючи поліційний значок.

Чоловік одразу ж вимкнув телевізор.

— У чому річ?— підвівшись, запитав він.

— Ви Марті Коннор?

— Так, я. Що сталося?

— Пане Конноре, ми розслідуємо вбивство мера Ґордона.

— Голови Ґордона? Таж це сталося двадцять років тому.

— Згідно з нашою інформацією, ви того вечора щось бачили.

— Авжеж, бачив. Але тоді в поліції мені сказали, що то нічого не означає.

— Я хочу знати, що ви бачили.

— Чорне авто, що мчало на повній швидкості. Воно показалося з Пенфілд-роуд і помчало у напрямку Саттон-стріт. Прямісінько. Мчало як навіжене. Я був біля колонки, то добре розгледів його.

— Ви впізнали модель?

— Атож. Вантажівка «форд Е-150», з чудернацьким малюнком ззаду.

Ми з Дереком перезирнулися: Тенненбаум водив якраз «форд Е-150». Я запитав:

— Ви бачили, хто був за кермом?

— Ні, не бачив. Тоді я подумав, що то хлопчаки дурня клеять.

— І котра була година?

— Десь дев’ятнадцята, але щоб точно, то не пригадаю. Може, дев’ятнадцята з гаком, десь дев’ятнадцята десять. Знаєте, це сталося за якусь частку секунди, і я не звернув особливої уваги. Аж згодом, дізнавшись про те, що сталося в домі Ґордонів, я подумав, що, може, тут був якийсь зв’язок. Ото й пішов до поліції.

— З ким ви розмовляли? Пам’ятаєте прізвище того поліціянта?

— Авжеж, мене допитував сам начальник поліції. Шеф Кірк Гарві.

— Та й що?

— Я розповів йому те саме, що і вам, а він сказав, що це не має нічого спільного зі слідством.

Лена Белямі бачила 1994 року авто Теда Тенненбаума перед будинком голови Ґордона. Свідчення Марті Коннора, що впізнав це авто, коли воно їхало Пенфілд-роуд, підтверджувало її слова. Чому ж тоді Кірк Гарві приховав це від нас?

Покинувши крамничку автозаправки, ми на мить зупинилися на паркувальному майданчику. Дерек розгорнув карту міста, і ми почали вивчати маршрут, яким, згідно зі словами Марті Коннора, прямувало те авто.

— Автомобіль подався до Саттон-стріт, — сказав Дерек, проводячи пальцем по карті за тим маршрутом, — а Саттон-стріт провадить до початку центральної вулиці.

— Якщо пам’ятаєш, того вечора, коли відбувалася прем’єра, доступ для автомобілів на центральну вулицю закрили, крім її початку, де дозволяли проїзд до Великого театру спеціальному транспорту.

— Спеціальному... Ти хочеш сказати, що там дозволялося проїздити і ставати автомобілеві добровільного театрального пожежника?

— За тієї пори ми вже допитувалися, чи хтось бачив, як Тенненбаум перетинав пости дорожнього контролю на головній вулиці, щоб проїхати до Великого театру. Але ми дізналися від волонтерів і полісменів, які стояли там, що був страшенний рейвах і ніхто нічого не бачив. Фестиваль став жертвою свого успіху: на центральній вулиці була хмара люду, паркувальні майданчики заставлені автівками. Поліційні патрулі розривалися на шматки. Ненадовго пощастило їм бодай якось фільтрувати натовп: люди паркувалися абиде і пішки йшли тудою, де можна було пройти, обриваючи загороджувальні стрічки. Тому дізнатися, хто й о котрій годині проїздив контрольними постами, було неможливо.

— Значить, Тенненбаум проїхав по Саттон-стріт і повернувся до Великого театру, як ми і гадали, — сказав Дерек.

— Але чому Гарві не казав нам про це? Завдяки цьому свідченню ми могли б запопасти Теда Тенненбаума набагато раніше. Невже Гарві хотів, щоб він виплутався з цієї халепи?

Раптом на порозі крамнички постав Марті Коннор. Він кинувся до нас.

— От добре, що ви ще тут, — сказав він нам, — я ж згадав одну подробицю: за тієї пори я розповідав про ту вантажівку ще одному чоловікові.

— Якому ще чоловікові? — запитав Дерек.

— Не пам’ятаю, як його звали. Та знаю, що він був нетутешній. Він регулярно приїздив сюди тими роками, що минули після вбивства. Казав, що провадить власне слідство.

Джесс Розенберґ

Середа, 16 липня 2014 року

За десять днів до прем’єри

З першої шпальти «Орфея кронікл»:

ТЕМНА НІЧ: ПЕРШІ РОЛІ ВЖЕ РОЗПОДІЛИЛИ.

Сьогодні мають завершитися проби акторів, що, на превелике щастя місцевих комерсантів, зібрали неймовірну кількість кандидатів з усього регіону. Перший кандидат, що здобув привілей пройти прослуховування, не хто інший, як славетний критик Мета Островскі (світлину додаємо). Він називає цю п’єсу личинкою, з якої, хоч усі вважають її гусінню, вилупиться прегарний метелик.

Ми з Анною й Дереком прийшли до театру перед початком третього дня проб.

Зала ще порожня. На сцені був тільки Гарві. Уздрівши нас, він вигукнув:

— Ви не маєте права перебувати тут!

Я навіть не вважав за потрібне відповідати йому. Плигнув на сцену і згріб його за комір.

— Гарві, що ви приховуєте від нас?

І потягнув його за куліси, подалі від очей.

— Ви знали, що то автомобіль Тенненбаума стояв біля дому Ґордонів, і навмисне знехтували свідченням автозаправника. Що ви знаєте про цю справу?

— Нічого я не скажу! — загорлав Гарві. — Як насмілюєшся ти шарпати мене, мавпо гівноїдна?

Я вихопив пістолет і впер цівку йому в черево.

— Що ти робиш, Джессе? — занепокоїлася Анна.

— Заспокойся, Леонберґу, — здався Гарві. — Що ти хочеш знати? Питай, я дозволяю.

— Я хочу знати, що це за Темна ніч, — сказав я.

— Тобі що, клепки бракує? — образився Гарві. — Це моя п’єса!

— Темна ніч, що була 1994 року, — уточнив я. — Що означає ця блядська назва — Темна ніч?

— І 1994 року то була моя п’єса, тобто не ця сама п’єса. Через того йолопа Ґордона я мусив усю її переписати. Але назву зберіг, бо вона дуже вдала. «Темна ніч». Незлецька, правда ж?

— Не тримайте нас за дурників, — вигукнув я. — Була одна подія, пов’язана з Темною ніччю, і ви знаєте про неї, тому що були тоді начальником поліції, — оті таємничі написи, що з’являлися скрізь в Орфеї, а потім пожежа в кафе «Афіна», і той зворотний відлік, що скінчився смертю Ґордона.

— Що ти верзеш, Леонберґу! — роздратовано вигукнув Гарві. — То теж був я! То був спосіб привернути до моєї п’єси увагу! Коли починалася постановка, я певен був, що зіграю її на відкритті фестивалю. Гадав, коли люди прочитають оті таємничі написи й анонс моєї п’єси, то це посилить інтерес до неї.

— То це ви підпалили будинок кафе «Афіна»? — запитав Дерек.

— Та певно, що ні! Мене покликали на пожежу, і я там пробув до середини ночі, аж поки погасили вогонь. Скористався тим, що ніхто не дивився в той бік, зайшов у руїни і надряпав напис «Темна ніч» на стіні. То була унікальна нагода. Коли почало світати, пожежники побачили той напис, і це справило свій вплив. Що ж до зворотного відліку, то він провадив не до Ґордонової смерті, а до дати фестивальної прем’єри, недотепи! Я був цілком певен, що буду на чільному місці на всіх афішах і що тридцятого липня 1994 року розпочнеться переможна хода «Темної ночі», сенсаційної вистави великого маестро Кірка Гарві.

— То це була тільки дурнувата рекламна кампанія?

— Дурнувата, дурнувата, — огризнувся Гарві, — не така вже й дурнувата, якщо ти, Леонберґу, допитуєшся в мене про неї через двадцять років!

Тієї миті у фойє почувся тупіт. То були кандидати на акторів. Я неохоче відпустив Кірка Гарві.

— Ти не бачив нас тут, Кірку, — попередив його Дерек. — А то буде тобі непереливки.