Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 67)

Кірк нічого не відповів. Запхав сорочку за пояс і подався на сцену, а ми тихенько вийшли пожежним виходом.

У залі тим часом тривав третій день проб. Перший піднявся на сцену не хто інший, як Семюель Падалін, що прийшов заклясти примар минулого і вшанувати пам’ять убитої дружини. Гарві відразу ж обрав його, бо той чоловік викликав у ньому болісні спогади.

— Ох, друже мій, — сказав він, — якби ти знав, якою я застав твою дружину... Лежить на тротуарі, руки й ноги розкидала...

— Знаю, — відказав Семюель Падалін. — Я сам там був.

Потім, на превеликий подив Гарві, на сцену вийшла Шарлотта Браун. Він розхвилювався, побачивши її. Довго уявляв, коли настане та мить. Хотів бути суворим із нею, принизити її, як принизила його вона, коли пішла до Брауна. Хотів сказати, що вона вже нездатна грати на сцені, та не зміг зробити цього. Варто було тільки оком кинути, щоб побачити, який чар струмував від неї. Вона була природжена акторка.

— А ти не змінилася, — врешті мовив він.

Вона всміхнулася.

— Ти теж, Кірку. Дякую.

Він звів плечима.

— Пхе! Я став старий і дурний. Ти хочеш знову вийти на сцену?

— Та хотілося б.

— Прийнята, — сказав він.

І вніс її до списку.

Те, що накоїв Кірк Гарві з тією «Темною ніччю», ще раз свідчило, що він несповна розуму. Зіграє свою виставу і осоромиться перед усіма, а з ним і міський голова Браун.

А ось Браун дуже цікавив нас. Чому почепила Стефані на стіні в меблевому складі той кадр із відео, де він виголошував промову на першому фестивалі 1994 року?

Ми переглянули в Анниному кабінеті той епізод. Браунова промова була загалом нецікава. Що ж могло там бути? Дерек сказав, що касету треба надіслати експертам із технічного відділу, щоб вони проаналізували це відео покадрово. Потім підвівся й глянув на магнітне панно. Стер фразу «Темна ніч», що вже не становила для нас інтересу, бо таємницю було розкрито.

— Не можу повірити, що це була тільки назва п’єси, яку хотів поставити Гарві, — зітхнула Анна. — Як подумаю про ті припущення, що їх ми висували!

— Часом відгадка перебуває в нас перед очима, — сказав Дерек, майже дослівно повторюючи пророчу фразу Стефані, що не давала нам спокою.

Раптом він замислився.

— Про що ти думаєш? — запитав я його.

Він обернувся до Анни.

— Анно, — сказав він, — пригадуєш, як ми були в База Леонарда у четвер минулого тижня, то він сказав, що Кірк Гарві виголошував монолог «Я, Кірк Гарві»?

— А певно.

— Чому він читав цей монолог, а не ставив «Темну ніч»?

— Цікаве запитання.

Цієї миті задзеленчав мій телефон. То був заправник Марті Коннор.

— Щойно я його впізнав, — сказав він.

— Кого? — запитав я.

— Того чоловіка, що провадив своє розслідування тих убивств.

— Хто він? — запитав я.

— Допіру побачив його світлину в «Орфея кронікл». Він гратиме у театральній виставі. Його звати Мета Островскі.

Після короткого сум’яття й декількох нападів істерики в Кірка Гарві на сцену піднялися Джеррі й Дакота Ідени.

Гарві зміряв Джеррі поглядом.

— Як тебе звати і звідки ти? — войовниче запитав він.

— Джеррі Іден, з Нью-Йорка. Суддя Куперстайн звелів...

— Ти приїхав із Нью-Йорка, щоб грати у моїй п’єсі? — урвав його Гарві.

— Я хочу побути з дочкою, Дакотою, зазнати разом з нею чогось нового.

— Навіщо?

— Бо в мене таке враження, ніби я втратив її, тож хочу тепер віднайти.

Запало мовчання. Гарві глянув на чоловіка, що стояв перед ним, і виголосив:

— Мені це подобається. Татка беремо. А зараз глянемо, чого варта його донька. Ану вийди на світло, будь ласка.

Дакота послухалася й ввійшла у світляне коло. Гарві аж здригнувся: від неї струмувала якась надзвичайна потуга. Вона кинула на нього погляд, в якому була така сила, що її годі було й витерпіти.

Гарві узяв аркуш, де була записана перша дія, і вже простягнув було його Дакоті, але вона сказала:

— Не треба, я чую цю сцену вже три години поспіль, то знаю її напам’ять.

Вона заплющила очі й на мить завмерла. Інші кандидати в залі побожно дивилися на неї, захоплені тим чаром, що струмував від Дакоти. Гарві мовчав, скорившись її привабі.

Дакота розплющила очі й почала декламувати:

— Похмурий ранок. Іде дощ. Рух на шосе паралізований: утворився велетенський корок. Водії несамовито сигналять. Узбіччям іде молода жінка, минаючи довгу низку автомобілів. Вона підходить до поліційного бар’єру і питає полісмена...

Потім вона підстрибнула кілька разів, підняла комір уявного пальта і подріботіла до Гарві, зіщулившись під дощем, що поливав її.

— Що сталося? — запитала вона.

Гарві дивився на неї й нічого не казав. Вона повторила:

— Що сталося, пане полісмене? Що тут скоїлося?

Отямившись, Гарві відказав:

— Загинув чоловік. Убився на мотоциклі.

Якусь мить він дивився на Дакоту, потім переможно вигукнув:

— Ось наша восьма й остання акторка! Завтра о першій годині починаємо репетицію.

Зала зааплодувала. Мер Браун полегшено зітхнув.

— Ти надзвичайна, — сказав Кірк Дакоті. — Ти ходила на курси драматичного мистецтва?

— Ніколи, пане Гарві.

— Ти гратимеш головну роль!

Вони ще раз обмінялися поглядами неймовірної сили. І Гарві запитав:

— Ти когось убила, дитино моя?

Дакота зблідла й затремтіла.

— А ви звідки знаєте? — перелякано запитала вона.

— Це видно з твоїх очей. Я ще ніколи не бачив такої похмурої душі. Це аж притягує.

Перелякана Дакота не змогла утриматися від сліз.