Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 69)
— Добридень, пані Браун, — сказав я. — Я капітан Розенберґ із поліції штату.
Вона здригнулася й глянула на мене.
— Ви налякали мене, — всміхнулася вона. — Авжеж, я знаю, хто ви.
Потім угледіла Анну, що стояла за мною, спершись на патрульне авто.
— Анно? — здивувалася Шарлотта, а потім запанікувала. — О боже, щось із Аланом?
— Заспокойтеся, пані, — сказав я їй, — з вашим чоловіком усе гаразд. Але ми хотіли б поставити вам декілька запитань.
Анна відчинила задні дверцята своєї автівки.
— Не розумію, — пробелькотіла Шарлотта.
— Незабаром ви все зрозумієте, — запевнив я її.
Ми відвезли Шарлотту Браун до орфейського комісаріату, дозволили їй зв’язатися зі своєю секретаркою й скасувати всі заплановані на той день зустрічі, а потім викликати адвоката, як і передбачалося її правами. Проте вона хотіла бачити не так адвоката, як свого чоловіка, і той відразу ж прибіг.
Проте як міський голова він не міг бути присутній під час допиту дружини. Хотів було улаштувати скандал, але Ґуллівер його умовив не робити цього.
— Алане, — сказав він, — вони й так роблять вам честь, що допитують Шарлотту в нашому комісаріаті, та ще й швидко і без розголосу, а не тягнуть її до крайового центру поліції штату.
Шарлотта сиділа в кімнаті для допитів, здавалося, вона була геть у нестямі, хоч перед нею стояла її кава.
— Пані Браун, — сказав я, — свідок упізнав вас, коли ви покидали Великий театр незадовго до дев’ятнадцятої години за кермом автомобіля, що належав Тедові Тенненбаумові, а потім його за кілька хвилин бачили біля дому міського голови Ґордона, саме в той час, коли вбили його з родиною.
Шарлотта Браун опустила очі.
— Я не вбивала Ґордона, — відразу ж відтяла вона.
— То що ж сталося того вечора?
Запало мовчання. Намагаючись опанувати себе, Шарлотта пробурмотіла:
— Я знала, що настане цей день. Знала, що не зможу тримати це в таємниці до кінця мого життя.
— Що тримати в таємниці, пані Браун? — запитав я. — Що ви приховуєте двадцять років?
Повагавшись, Шарлотта почала кволим голосом:
— Того вечора, коли була прем’єра, я справді взяла автомобіль Теда Тенненбаума, він стояв перед службовим входом. Його не можна було не помітити через оту наліпку на задній шибці. Я знала, що то його авто, бо ми з кількома акторами перед тим гуляли в кафе «Афіна», а потім він відвозив нас у готель. Отож того вечора мені перед дев’ятнадцятою годиною треба було відлучитися на трохи, і я вирішила його узяти, щоб виграти час. Ніхто з трупи автомобіля не мав. Звісно, треба було попросити в нього дозволу.
Я пішла до його комірки, вона була поруч із нашими гримерками, та його там не було. Зазирнула за куліси, та не знайшла його. Виникли проблеми з електрикою, то я подумала, що він там. Побачила ключі в його комірці, вони лежали на видноті, на столі. Часу я не мала. Офіційна частина повинна була розпочатися за півгодини, і постановник вистави, Баз, не хотів, щоб ми виходили з театру. Тоді я взяла ключі. Подумала, що ніхто не помітить цього. Та й Тенненбаум був на варті, він нікуди не піде. Вислизнула з театру службовим виходом і поїхала його автомобілем.
— А що ж так терміново треба було вам зробити, що ви зважилися відлучитися на півгодини перед самісіньким початком вистави? — запитав я.
— Мені треба було конче поговорити з мером Ґордоном. Я приїхала до них за кілька хвилин до того, як їх убили.
Шарлотта сіла в автомобіль Тенненбаума і виїхала з провулка, щоб рушити центральною вулицею, та була вражена метушнею, що там панувала. Вулиця була переповнена людом і закрита для проїзду транспорту. Коли вона з іншими акторами приїхала туди вранці, було спокійно й безлюдно.
На перехресті регулював рух волонтер, він мав завдання скеровувати родини, які загубилися в цьому безладді. Він відчинив поліційний бар’єр, щоб пропустити Шарлотту, показавши їй, що вона може податися тільки коридором, відведеним для проїзду спеціального транспорту. Вона послухалася. Вибору все одно не було. Орфеї вона не знала і могла орієнтуватися лише за картою міста на звороті брошури, яку з нагоди фестивалю видала туристична фірма. Пенфілд-Крісчент там не було, та був квартал Пенфілд. Вона вирішила спершу податися туди, а потім запитати дорогу в перехожих. Отож вона попрямувала по Саттон-стріт, потім дісталася до Пенфілд-роуд, де був поворот на житлову вулицю, що звалася так само. Та місцина була мов лабіринт: вулиці йшли у всіх напрямках. Шарлотта почала блукати, розвертатися, навіть на мить розгубилася. Скрізь було порожньо, не вулиці, а примари якісь: жодного перехожого. Час минав, треба було поспішати. Врешті вона повернулася на Пенфілд-роуд, головну вулицю, й поволі поїхала нею. Має ж вона когось зустріти. Аж ось угледіла молоду жінку, що робила спортивні вправи в парку. Шарлотта зупинилася на узбіччі, вийшла з автомобіля й побігла моріжком у парк.
— Перепрошую, — сказала вона, — я геть заблукала. Мені потрібна Пенфілд-Крісчент.
— Ви якраз біля неї, — усміхнулася жінка. — Це та вулиця, що огинає півколом парк. Який номер будинку вам потрібен?
— Та номера я не знаю, — відказала Шарлотта. — Я шукаю дім мера Ґордона.
— Так ось він, — сказала жінка, показуючи на гарненький будиночок по той бік вулиці, за парком.
Шарлотта подякувала і знову сіла за кермо. Звернула на Пенфілд-Крісчент і зупинилася коло будинку міського голови Ґордона, не вимикаючи мотор. Годинник на приладовій панелі показував дев’ятнадцяту годину чотири хвилини. Вона підбігла до дверей і подзвонила. Жодної відповіді. Подзвонила ще і притулила вухо до дверей. Всередині був який гамір. Вона загупала кулаком у двері. «Агов, є хтось дома?» Та відповіді не було. Вона спустилася східцями і побачила, що фіранка на вікні ледь гойднулася. Якийсь хлопець глянув на неї з-за штори. Вона погукала: «Гей, ти, зачекай!» — і побігла моріжком до вікна. Той моріжок був геть затоплений, і вона вступила в калюжу. Під вікном знову погукала, та марно. Часу більше не було. Вона мусила повернутися у Великий театр. Навшпиньки пробігла по траві й опинилася на хіднику. Оце не щастить! Її сценічні черевички геть намокли. Вона сіла за кермо і різко рушила з місця. На годиннику була дев’ятнадцята нуль дев’ять. Треба було поспішати.
— Отож ви покинули Пенфілд-Крісчент перед самісіньким приходом убивці? — запитав я Шарлотту.
— Так, капітане Розенберґу, — сказала вона. — Якби я лишилася ще на хвилю, він убив би і мене.
— Певне, він уже десь там був, — устряв Дерек, — либонь, чекав, коли ви поїдете.
— Може, й так, — погодилася Шарлотта.
— Ви щось помітили? — запитав я.
— Нічогісінько. Я чимскоріш повернулася до Великого театру. На вулицях була сила-силенна людей, все заблоковане, я вже боялася, що не встигну до початку п’єси. Вже швидше дісталася б до театру пішки, але ж треба було поставити на місце автомобіль. Урешті я дісталася до театру о пів на восьму, коли вже розпочалася офіційна частина. Поклала ключі від автомобіля на місце й побігла в свою гримерку.
— І Тенненбаум не бачив вас?
— Ні, та й сама я нічого не сказала йому потім. Моя поїздка скінчилася цілковитим фіаско: я так і не побачила Ґордона, а Баз помітив, що я була відсутня, бо зайнявся мій фен. Зрештою, йому не було чого мені закинути: пора вже було виходити на сцену, він зрадів, йому полегшало, коли побачив мене за кулісами, а п’єса пройшла з величезним успіхом. Ми ніколи більше не говорили про ту мою відсутність.
— Шарлотто, — сказав я урешті, щоб дізнатися про те, що всіх нас цікавило, — чому вам треба було побачитися з головою Ґордоном?
— Я хотіла забрати в нього п’єсу Гарві, «Темну ніч».
Стівен Берґдорф із Алісою мовчки закінчували сніданок на терасі кафе «Афіна». Аліса спопеляла Берґдорфа поглядом. Він навіть очей не зважувався звести і дивився в тарілку зі смаженою картоплею.
— Оце як згадаю той убогий готель, у якому ти змушуєш мене ночувати! — урешті сказала вона.
Позбувшись кредитної картки часопису, Берґдорф мусив оселитися у жалюгідному мотелі за кілька миль від Орфеї.
— Ти ж казала мені, що розкіш тебе не цікавить, — спробував боронитися він.
— Ох, Стівене, усьому є межа! Я ж не пастушка!
Пора було йти. Стівен оплатив рахунок. Коли вони переходили вулицю, прямуючи до Великого театру, Аліса почала скиглити.
— Не втямлю, що ми тут робимо, Стіві.
— Ти ж хочеш потрапити на обкладинку часопису? То потерпи трохи. Треба зробити статтю про цю виставу.
— Але ж усі кажуть, що це не вистава буде, а сміхота якась. Хіба не можна зробити матеріал на іншу тему, так, щоб не мешкати в готелі, де повнісінько блощиць, і все одно потрапити на обкладинку?
Поки Стівен з Алісою підіймалися сходами Великого театру, Джеррі з Дакотою виходили з автомобіля, припаркованого там-таки, а шеф Ґуллівер, який нарешті зміг покинути комісаріат, і собі прикотив на патрульному авто.
У театральній залі Островскі з Семюелем Падаліном уже стояли навпроти сцени, де гордо сидів усміхнений Кірк Гарві. То був великий день.
Шарлотта Браун розповіла нам у комісаріаті, як і чому Кірк Гарві довірив їй місію забрати текст «Темної ночі» в Ґордона.
— Він уже бозна-відколи набридав мені тим проханням, — пояснила вона. — Казав, що його п’єса в міського голови і що той не хоче її йому віддати. У день прем’єри він прийшов мені гризти голову в гримерку.