Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 71)
— Увечері під час прем’єри ви про все дізнаєтеся, — повторив Гарві.
— Таж це безглуздя, Кірку! Чому ти так поводишся? Ти розумієш, що загинули люди?
— А з ними і я! — вигукнув Гарві.
Запала тиша. Всі дивилися на Кірка й на Шарлотту.
— То що, — розгнівалася Шарлотта, на її очах проступили сльози, — наступної суботи поліція чемно чекатиме кінця вистави, коли ти змилуєшся нарешті й відкриєш усе, що знаєш?
Гарві з подивом глянув на неї.
— Наприкінці вистави? Ні, це буде радше посередині.
— Посередині? Посередині чого? Кірку, я вже нічогісінько не тямлю!
Вона була геть розгублена. Кірк похмуро заявив:
— Я вже сказав: ви про все дізнаєтеся ввечері під час прем’єри, Шарлотто. Це означає, що відповідь криється в п’єсі. «Темна ніч» відкриє завісу над цією справою. Актори пояснять вам усе, а не я.
Дерек Скотт
За місяць після вбивства чотирьох людей ми з Джессом уже не мали сумніву у вині Теда Тенненбаума. Слідство майже добігало кінця.
Тед Тенненбаум убив мера Ґордона, бо той шантажував його і не давав змоги продовжувати роботи в кафе «Афіна».
Грошові операції на їхніх рахунках відповідали вилученню грошей в одного і надходженню їх до іншого, свідок стверджував, що Тед пішов зі свого посту у Великому театрі саме тієї пори, коли сталися вбивства, а його вантажівку бачили перед будинком міського голови. Не враховуючи того, що він, як з’ясували, був неабиякий стрілець.
Інші поліціянти вже запроторили б Тенненбаума до попереднього ув’язнення й дали б змогу слідчому судді завершити роботу. Було вже чимало підстав для того, щоб підтримати обвинувачення у вбивстві чотирьох осіб і відкрити шлях до судового процесу, та була одна проблема: знаючи Тенненбаума і його клятого адвоката, можна було припустити, що ті зуміли б переконати присяжних у тому, що існують сумніви на користь обвинуваченого. І Тенненбаума звільнили б.
Отож ми не хотіли прискорювати його арешт: докази в нас були першорядні, і ми вирішили ще трохи зачекати. Час діяв на нас. Тенненбаум урешті втратить пильність і припуститься якось помилки. Від нашої терплячості залежала наша з Джессом репутація. За нами пильно стежило начальство і колеги, й ми знали це. Нам хотілося бути молодими бездоганними поліціянтами, що послали до в’язниці вбивцю чотирьох людей, а не жалюгідними аматорами, завдяки яким адміністрація штату змушена буде відшкодувати Тенненбаумові моральні та бізнесові збитки.
І був іще один аспект розслідування, якого ми й не торкнулися, — знаряддя вбивства. «Беретта» зі спиляним номером. Пістолет убивці. Оце нас і цікавило неабияк: як чоловік із шанованої мангеттенської родини міг дістати таку зброю?
Це питання змусило нас прочесати весь Гемптонс. Зокрема, отой бар із лихою славою в Ріджспорті, коло якого Тенненбаум кілька років тому встряв у бійку. Ми почали стежити за тим закладом, сподіваючись, що туди заявиться Тенненбаум. Та якось уранці нас викликав до себе майор МакКенна. Крім нього, в кабінеті був якийсь чолов’яга, що відразу ж напався на нас.
— Я спеціальний агент Ґрейс, із ФАБОВЗ[7]. То це ви, йолопи, заважаєте федеральному розслідуванню?
— Добридень, любий пане, — сказав я. — Я сержант Дерек Скотт, а це...
— Я знаю, хто ви, блазні такі! — урвав мене Ґрейс.
Майор дипломатично пояснив нам ситуацію.
— Агенція помітила вашу присутність коло бару в Рідж-спорті, за якою вона провадить спостереження.
— Ми винайняли дім навпроти бару. Сидимо там уже цілі місяці.
— Спеціальний агенте Ґрейсе, а можна запитати, що ви знаєте про цей бар? — устряв Джесс.
— Ми вийшли на нього після того, як один чолов’яга, якого зловили після пограбування банку в лютому на Лонґ-Айленді, вирішив піти на оборудку зі слідством за те, що йому відкладуть покарання. І пояснив, що зброю роздобув у цьому барі. Під час розслідування стало зрозуміло, що йдеться про зброю, викрадену в армії. Причому викрадену всередині країни, якщо ви розумієте, про що мені йдеться. Тобто тут причетні й військові. Гадаю, ви не звинуватите мене, якщо я більше нічого не скажу, бо й цього достатньо.
— Можете ви нам принаймні сказати, про яку зброю йдеться? — запитав Джесс.
— Це «берегти» зі спиляними серійними номерами.
Джесс заклопотано зиркнув на мене: можливо, ми були вже готові забити вирішальний гол у цьому матчі. У цьому барі вбивця роздобув зброю, яку застосував для того, щоб відправити на той світ чотирьох людей.
Джесс Розенберґ
Ота заява, яку зробив напередодні у Великому театрі Кірк Гарві, згідно з якою ім’я справжнього вбивці випливе на поверхню під час його вистави, збурила весь регіон. А Орфея аж кипіла. Як на мене, Кірк блефував. Нічого він не знав, хотів просто, щоб про нього балакали.
Проте нас непокоїло одне: ота «Темна ніч».
Як це мер Ґордон, що, як ми знали, подер свій примірник п’єси, міг володіти ще одним?
Щоб знайти відповідь на це запитання, ми з Анною і Дереком сіли на автомобільний пором, що поєднував Порт-Джефферсон у Гемптонсі з Бріджпортом у штаті Коннектикут.
Ми подалися у Нью-Гейвен, щоб опитати брата голови Ґордона, Ернеста Ґордона, викладача біології в Єлі. Його родина успадкувала все після смерті брата. І він-таки переглядав братові папери, то, може, й бачив ту п’єсу. Він був нашою останньою надією.
Ернест Ґордон мав тоді сімдесят років. Він був старший брат Джозефа. Прийняв нас у кухні, пригостив кавою й бісквітами. Була там і його дружина. Видно було, що вона нервується.
— По телефону ви сказали, що є нові дані про вбивство мого брата з родиною? — запитав Ернест Ґордон.
Його дружина так і лишилася стояти.
— Справді, пане Ґордоне, — сказав я. — Якщо бути відвертим з вами, то ми нещодавно знайшли докази, які дають підстави гадати, що двадцять років тому ми помилилися з Тедом Тенненбаумом.
— Ви хочете сказати, що убивця не він?
— Саме це я й хочу сказати. Пане Ґордоне, ви пам’ятаєте театральну п’єсу, яка була у вашого брата? Вона звалася «Темна ніч».
Ернест Ґордон зітхнув.
— У мого брата була ціла купа паперів. Я намагався перебрати її, але того мотлоху було забагато. Я просто викинув усе.
— У мене склалося враження, наче та п’єса мала якесь значення. Адже він не хотів віддати її авторові. Це змушує нас припустити, що він зберігав її в безпечному місці. У незвичайному місці. У такому місці, де ніхто й не зазирнув би.
Ернест Ґордон дивився на нас. Стояло гнітюче мовчання. Урешті озвалася його дружина.
— Треба все розповісти, Ерні. Це може бути серйозне діло.
Ґордонів брат зітхнув.
— Після смерті мого брата зі мною зв’язався нотаріус. Джозеф лишив заповіт, який здивував мене, бо він не мав нічого, крім будинку. Отже, в заповіді згадувався сейф у банку.
— За тієї пори ми й не чули про сейф, — сказав Дерек.
— Я не сказав про нього поліції, — зізнався Ернест Ґордон.
— Чому?
— Тому що в сейфі виявилася готівка. Величезна сума. Ми могли оплатити навчання наших дітей в університеті. Отож я вирішив узяти ті гроші собі й не казати про них нікому.
— Це були хабарі, які Ґордон не зміг переказати до Монтани, — зрозумів Дерек.
— Що ще було в сейфі? — запитав я.
— Папери, капітане Розенберґу. Та, зізнаюся, я не заглядав до них.
— От халепа! — вигукнув Дерек. — Звісно ж, ви все викинули.
— Як по правді, — сказав Ернест Ґордон, — я не сказав у банку, що брата мого нема, і дав указівку нотаріусові оплачувати той сейф до самісінької моєї смерті. Я підозрював, що ті гроші не зовсім чистого походження, тож найліпшим способом зберегти в таємниці існування того сейфа буде не дуже перейматися ним. Хочу сказати, що якби я звернувся у банк, щоб припинити його утримання, то...
Дерек не дав йому скінчити.
— У якому банку той сейф, пане Ґордоне?
— Я все відшкодую, — сказав Ґордон. — Обіцяю...
— Та начхати нам на ті гроші, ми й гадки не маємо завдавати вам клопоту через них. Зараз нам конче потрібно поглянути, які саме документи зберігав ваш брат у тому сейфі.
За кілька годин по тому Анна, Дерек і я були у сейфовій залі маленького приватного банку на Мангеттені. Службовець відімкнув сейф і дістав звідти коробку, яку ми відразу ж відкрили.