Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 73)
— Так, Шарлотто. Родина Ґордонів готується непомітно зникнути.
— Чому ж Ґордон вирішив зникнути? — запитала Анна через двадцять років після того епізоду.
— Хтозна, — відказала Шарлотта. — Я навіть знати про те не хотіла. Мер Ґордон завжди видавався мені дивним чоловіком. Мені хотілося тільки забрати той текст і віддати Гарві. Та я не могла того дня покинути театр. Баз Леонард наполягав, щоб ми відрепетирували декотрі сцени, потім узяв текст п’єси і ще з кожним із нас попрацював окремо. Він дуже нервувався за долю вистави. Тільки наприкінці дня я вилучила вільну часину, щоб хутчій податися до Ґордонів. Навіть не знаючи, там ще вони чи вже поїхали. То був останній шанс забрати ту п’єсу.
— А потім що було? — запитала Анна.
— Дізнавшись про те, що Ґордонів повбивали, я хотіла було піти в поліцію, та Алан відрадив мене. Сказав, що в нього можуть виникнути серйозні неприємності. Та й у мене теж, якщо скажу, що була в них за кілька хвилин до вбивства. Коли я сказала, що бачила жінку, яка робила гімнастичні вправи, він перелякано відповів: «Вона теж мертва. Загинули всі, хто щось бачив. Гадаю, ліпше нічого нікому не казати».
Потім Анна пішла до сусідньої кімнати, де перебував Алан. Вона не сказала йому про розмову з Шарлоттою, тільки заявила:
— Алане, ви знали, що мер не прийде на церемонію відкриття фестивалю. Ваша буцімто імпровізована промова була надрукована на машинці.
Він похнюпився.
— Запевняю, я непричетний до смерті родини Ґордонів.
Анна поклала на стіл банківські папери.
— Алане, разом із головою Ґордоном ви відкрили 1992 року спільний рахунок, на який надійшло понад півмільйона доларів за два роки, що свідчить про отримання хабарів під час робіт із перебудови громадських будівель Орфеї.
— Де це ви його знайшли? — запитав Алан.
— У сейфі, що належав Джозефу Ґордону.
— Присягаюся, Анно, що я не брав хабарів.
— То поясніть мені це, Алане! Бо зараз ви все заперечуєте, а це не на вашу користь.
Ще трохи повагавшись, мер Браун почав розповідати.
— На початку 1994 року я виявив, що мер Ґордон бере хабарі.
— Як це сталося?
— Я отримав анонімний дзвінок. Це було на початку лютого. Жіночий голос. Мені порадили придивитися до бухгалтерії підприємств, яких міська влада підрядила для виконання громадських робіт, і порівняти внутрішні рахунки тих компаній і рахунки, які отримав міський виконком. Там була велика різниця. Рахунки завищували, причому систематично, і хтось із міської адміністрації цим користувався. Хтось із посадовців, який приймав рішення під час укладання угод, тобто або Ґордон, або я. Звісно ж, це робив не я.
— І як ви вчинили?
— Негайно зустрівся з Ґордоном і зажадав від нього пояснень. Мушу зізнатися, я таки сумнівався, що він бере ті хабарі. Та не очікував, що він дасть мені такого відкоша.
Міський голова Ґордон хутко переглянув папери, що їх йому приніс Алан Браун, який сидів навпроти нього. Браун почувався ніяково, тому що Ґордон ніяк не реагував на них, тож сказав урешті:
— Джозефе, я хочу почути від вас, що ви непричетні до цього корупційного скандалу. Ви ж не вимагали хабарів за укладення угод?
Мер Ґордон висунув шухляду, дістав із неї документ, простягнув його Аланові й засмучено сказав:
— Ох, Алане, ми з тобою лише двоє дрібних шахраїв, не більше.
— Що це таке? — запитав Алан, переглянувши той документ. — І чому тут стоїть моє прізвище?
— Бо ми з вами два роки тому разом відкрили цей рахунок. Пригадуєте?
— Але ж, Джозефе, ми відкрили цей рахунок для міської адміністрації! Ви сказали, що це полегшить розрахунки, зокрема за видатками. А я бачу, що це особистий рахунок, який не пов’язаний з адміністрацією.
— Треба бути уважнішим, підписуючи папери.
— Але ж я вам довіряв, Джозефе! А ви поставили мені пастку! О боже, я навіть паспорт вам дав, щоб ви скористалися ним у банку!
— Авжеж, і дякую вам за співпрацю. Це означає, що як я попадуся, то попадетеся й ви, Алане. Це гроші для нас обох. Не намагайтеся гратися в шукача справедливості, йти в поліцію чи порпатися в цьому рахунку. Тут стоять наші прізвища. І якщо не хочете опинитися разом зі мною в камері федеральної в’язниці за корупцію, то забудьте про цю історію.
— Джозефе, але ж це все одно випливе на чисту воду! Адже всі підприємці в місті знають, що ви берете хабарі!
— Годі вже скиглити, Алане. Підприємці так само причетні до цього, як і ви. Вони нічого не скажуть, бо так само винні, як і я. Можете заспокоїтися. Та й триває це довгенько, і всі задоволені: підприємці мають певний обсяг робіт і не захочуть усе це втратити задля того, щоб корчити із себе лицарів у незаплямованих шатах.
— Ви не розумієте, Джозефе: хтось уже знає про ваші махінації й ладен заявити на вас. Я отримав анонімний дзвінок. Отак я й дізнався про це.
Мер Ґордон уперше запанікував.
— Що? Хто?
— Не знаю, Джозефе. Кажу вам, то був анонімний дзвінок.
У кімнаті для допитів поліції штату було тихо: Алан і Анна мовчали.
— Мене загнали в кут, Анно, — сказав Браун. — Я знав, що неможливо буде довести мою непричетність до цієї справи з такою широкою корупцією. Адже рахунок був і на моє ім’я. Ґордон справжнісінький дідько, він усе прорахував наперед. На перший погляд він видавався трохи лемехуватим, недотепним, а насправді добре знав, що йому треба. Я від нього залежав.
— І що ж сталося потім?
— Ґордон запанікував, злякавшись того анонімного дзвінка. Він був настільки певен, що всі триматимуть язика за зубами, що навіть не передбачав такої ймовірності.
З того я зробив висновок, що його корупційні схеми були набагато розгалуженіші, ніж я міг собі уявити, й що він страшенно ризикував. Наступні місяці були дуже складні. Наші стосунки були зіпсовані, але треба було зберігати обличчя. Джозеф був не той чоловік, що сидів би склавши руки, і я підозрював, що він шукав виходу з тієї ситуації. І справді, у квітні він призначив мені зустріч на паркувальному майданчику біля океану. «Найближчим часом я збираюся покинути місто», — сказав він. «Куди ж ви подастеся, Джозефе?» — «Не має значення». — «І коли?» — знову запитав я. «Коли розгребу все це лайно». Минули ще два місяці, що здалися мені вічністю. Наприкінці червня 1994 року він знову покликав мене на паркувальний майданчик біля океану і заявив, що піде з посади наприкінці літа. «Після фестивалю я заявлю, що не висуватиму моєї кандидатури на муніципальних виборах у вересні. І потихеньку вшиюся». — «А чому б вам не вшитися раніше? — запитав я. — Навіщо чекати два місяці?» — «Від березня я потроху прибираю грошенята з того рахунку. Переказувати можу тільки невеликі суми, щоб не викликати підозр. Такими темпами він стане порожній до кінця літа. Потім ми закриємо рахунок. Його вже не буде. І ніхто вас більше не турбуватиме. Та й місто дістанеться вам. Ви ж мрієте про це, правда?» — «А потім що? — занепокоївся я. — Ця оборудка може будь-коли вилізти нам боком. Навіть якщо ви закриєте рахунок, десь усе одно залишаться сліди цих транзакцій. Не можна стерти все одним помахом губки, Джозефе». — «Не панікуйте, Алане. Я про все подбаю. Як завжди».
— Мер Ґордон так і сказав:
— Авжеж, дослівно. Ніколи не забуду його холодного, страшного обличчя, коли він промовляв ті слова. За весь той час, відколи я його знав, не підозрював, що це чоловік, який нікому не дозволить стати собі на заваді.
Анна слухала і робила нотатки. Потім звела очі на Брауна і запитала:
— Та якщо Ґордон планував утекти з міста після фестивалю, то чому він змінив свої плани і вирішив тікати того вечора, коли мала відбутися прем’єра?
Алан скривився.
— Це Шарлотта сказала вам, так? — запитав він. — Тільки вона знала про це. З наближенням фестивалю мені дедалі дужче не хотілося, щоб Ґордона вшановували за цю подію, адже він не доклав рук ні до створення того фестивалю, ні до його організації. Усе, що він зробив, це поклав собі до кишені ще грошей, дозволивши встановити стенди з маршрутом на центральній вулиці. Я вже не міг його терпіти. Він так знахабнів, що видав брошуру, де його вихваляли на всі заставки. Усі вітали його, ото вже облуда! Напередодні фестивалю я пішов до його кабінету і поставив умову, щоб він забрався з міста уранці наступного дня. Я не хотів, щоб він зібрав усі лаври за цю подію, щоб виголошував промову на відкритті. А йому кортіло спокійно покинути Орфею, зазнавши всіх почестей, лишивши по собі згадку, як про непересічного, видатного політика, тоді як усе це зробив я. Для мене це було нестерпно. Я хотів, щоб Ґордон чкурнув із міста, немов той пес, щоб утік відціля, неначе дрібний злодюжка. Отож я поставив вимогу, щоб він поїхав звідціля вночі двадцять дев’ятого липня. Та він відмовився. Уранці 30 липня 1994 року я побачив, що він відверто кепкує з мене, ходить центральною вулицею і вдає, ніби перевіряє, чи все гаразд. Я сказав, що зараз поїду до нього додому і побалакаю з його дружиною. Сів у автомобіль і помчав на Пенфілд-Крісчент. Його дружина, Леслі, якраз відчинила мені й дружньо привіталася, аж я почув, як до будинку на повній швидкості підкотив Ґордон. Леслі Ґордон вже все знала. У кухні я сказав їм: «Якщо ви сьогодні ввечері не поїдете з Орфеї, я заявлю зі сцени Великого театру, що Джозеф Ґордон бере хабарі. Я про все розповім! І не побоюся за ті наслідки, які це матиме для мене. Сьогодні у вас єдина нагода утекти». Джозеф і Леслі Ґордони зрозуміли, що я не блефую. Я ладен був вибухнути. Вони пообіцяли, що поїдуть того ж таки вечора. Покинувши їх, я подався до Великого театру. Ранкова репетиція вже скінчилася. Я зустрівся з Шарлоттою, яка взяла собі в голову, що треба забрати у Ґордона один текст, ту дурнувату п’єсу Гарві. Вона так наполягала, аж я сказав, що Ґордони найближчим часом мають вшитися з міста.