Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 74)
— То тільки ви з Шарлоттою знали, що Ґордони мають виїхати з міста того ж таки вечора? — запитала Анна.
— Так, тільки ми удвох, запевняю вас. Знаючи Ґордона, можна було з певністю сказати, що він нікому не сповіщав про це. Він не любив несподіванок, у нього була звичка все контролювати. Тим-то я й не можу пояснити, як це його убили вдома. Хто міг знати, що він там перебуває? О цій порі він мав бути у Великому театрі, поруч зі мною, і потискати всім руки. Так стояло в програмі:
— А що сталося з тим рахунком у банку? — запитала Анна.
— Він так і лишився відкритий. Ніхто не декларував його податковим органам, то він наче й не існував. Я ніколи не торкався його, вирішивши, що це буде найліпший спосіб поховати всю ту історію. Мабуть, там іще купа грошей лишилася.
— А той анонім? Ви урешті дізналися, хто то був?
— Ні, Анно.
Того дня Анна запросила нас із Дереком до себе на вечерю. За столом ми випили кілька пляшок хорошого бордо, а потім узялися до кави, й вона сказала:
— Як хочете, можете тут переночувати. У кімнаті для гостей дуже зручне ліжко. Знайдуться й нові зубні щітки для кожного, а також футболки мого колишнього чоловіка, які я хтозна для чого зберегла, та вам вони чудово згодяться.
— Непогана пропозиція, — схвально кивнув Дерек. — Ми скористаємося нею, щоб розповісти про наше життя. Анна розповідатиме про свого колишнього чоловіка, я про моє бридке життя на адміністративній роботі в поліції, а Джесс про свій ресторанний проект.
— Ти плануєш відкрити ресторан, Джессе? — зацікавлено запитала Анна.
— Не слухай, що він казатиме, Анно, цей старий парубок забагато хильнув.
Дерек поклав на стіл копію «Темної ночі», яку Анна взяла з собою, щоб прочитати. Потім розгорнув той текст.
— Ти весь час працюєш, — сказав він їй.
Атмосфера стала серйозна.
— Не розумію, чому ця п’єса так багато важила для Ґордона, — сказала Анна.
— Так багато, що він навіть поклав її у банківський сейф, — уточнив Дерек.
— З рахунками, що обтяжують Брауна, — докинув я. — Може, він зберігав її як запоруку захисту від когось?
— Ти маєш на увазі Кірка Гарві, Джессе? — запитала мене Анна.
— Хтозна, — відказав я. — Принаймні сам текст цієї п’єси не становить ніякого конкретного інтересу. І Браун каже, що Ґордон ніколи й словом про цю п’єсу не згадував.
— Хіба можна вірити Алану Браунові? — запитав Дерек. — Адже він стільки всього приховав від нас.
— Нема в нього сенсу нам брехати, — зауважив я. — Та й усі знають, що на ту пору, як сталися убивства, він був у фойє й ручкався з десятками людей.
Ми з Дереком переглядали п’єсу Гарві, та були стомлені й не помітили того, що зауважила Анна.
— А якщо це пов’язане з підкресленими словами? — запитала вона.
— Підкресленими словами? — здивувався я. — Про що ти кажеш?
— У тексті є з десяток слів, підкреслених олівцем.
— Я гадав, їх Гарві попідкреслював, — сказав Дерек. — Хотів унести там зміни до тексту.
— Ні, — відказала Анна. — Гадаю, це інше.
Ми зібралися довкола столу. Дерек узяв текст, і Анна записала ті слова, поки він диктував їх. Склалася якась нісенітниця:
— Що це означає? — запитав я.
— Це якийсь код? — запитав Дерек.
Анна схилилася над аркушем. Їй дещо спало на думку. Вона переписала фразу:
«Дж
Дерек Скотт
Середина вересня 1994 року. Півтора місяці після убивства чотирьох людей.
Якщо інформація спеціального агента Ґрейса виявиться достеменною, значить, ми дісталися до джерела, з якого з’явилася зброя, що за її допомогою вбили чотирьох людей, — придбали її в барі у Ріджспорті, за барною стійкою, де можна було роздобути армійську «беретту» зі спиляним серійним номером.
На прохання ФАБОВЗ і щоб засвідчити свою добру волю, ми зняли спостереження за тим баром. Тепер нам залишалося тільки зачекати, коли ФАБОВЗ учинить там обшук, а поки що клопоталися іншими справами. Наше терпіння й наша дипломатія окупилися: якось надвечір у середині вересня спеціальний агент Ґрейс запросив нас із Джессом долучитися до масштабної поліційної операції, яку вони здійснювали в барі. Під час тієї операції пощастило вилучити купу зброї й боєзапасу, зокрема, чимало крадених пістолетів «беретта», а також затримати піхотного капрала, що відгукувався на прізвисько Зіґґі, а його відносна готовність співпрацювати зі слідством давала підстави вважати, що він був радше коліщатком, ніж очільником тієї оборудки зі зброєю.
Усі мали свої інтереси у тій справі: й ФАБОВЗ, і військова поліція, що долучилася до цього розслідування, вважали, що Зіґґі не міг сам добувати зброю. А нам хотілося дізнатися лише про те, кому він продавав свої «беретти». Урешті ми дійшли згоди. ФАБОВЗ дала нам змогу допитати Зіґґі, й ми підписали із капралом домовленість: він дає агенції свідчення на своїх спільників в обмін на те, що йому скоротять термін ув’язнення. Усі були задоволені.
Ми виклали перед Зіґґі кілька світлин, на одній з яких був Тед Тенненбаум.
— Так, Зіґґі, — сказав Джесс, — треба, щоб ти нам допоміг.
— Ох, я не пам’ятаю жодного обличчя.
Джесс поклав перед ним фото електричного стільця.
— Оце, друже Зіґґі, — сказав він, — чекає на тебе, якщо ти не заговориш.
— Як це? — перелякано запитав той.
— З твоєї «беретти» вбили чотирьох людей. І тебе звинуватять у цьому вбивстві.
— Таж я не вбивав! — вигукнув Зіґґі.
— Це ти казатимеш судді.
— Якщо до тебе не повернеться пам’ять, любий ти наш, — додав Джесс.
— Покажіть мені ще раз, — попросив капрал. — Я не дуже добре роздивився.
— Можеш піти до вікна, там більше світла, — сказав Джесс.
— Авжеж, світла тут замало... — пробурмотів Зіґґі.
— А певно, світло — це ж головне.
Капрал підійшов до вікна й уважно оглянув кожну світлину, яку ми йому давали.
— Ну, я продав пістолет оцьому чолов’язі, — сказав він. І простягнув нам фото Теда Тенненбаума.
— Ти певен цього? — запитав я.
— Авжеж.
— І коли ти продав йому зброю?
— У лютому. Я вже бачив його в барі, але давненько. Йому потрібен був пістолет. Він мав при собі готівку. Я продав йому «беретту» і набої. Більше я його відтоді не бачив.
Ми з Джессом обмінялися переможними поглядами: Тед Тенненбаум улип.
- 1
Dies irae: День Гніву
Джесс Розенберґ
Орфея вирувала. Звістка про те, що театральна п’єса розкриє особу непокараного вбивці, поповзла всім регіоном, наче хмара куряви. За вихідні про це заговорили всі мас-медіа, а юрми туристів, що прибули до Орфеї в пошуках сенсації, побільшивши населення міста разом із його мешканцями, аж нетерплячка брала від цікавості. На центральній вулиці було повнісінько люду, там вешталася сила-силенна продавців, які відразу ж ухопилися на слушну нагоду і продавали з рук напої, перекуски і навіть футболки, де було написано: