Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 76)
— Убивця почав ризикувати, — сказав Дерек. — Він запанікував. Підставляється. Хто знав, що твій кабінет розташований тут, Анно?
Вона звела плечима.
— Та всі знали. Хочу сказати, це ні для кого не таємниця. Навіть люди, які приходять подати скаргу до комісаріату, проходять цим коридором і бачать мій кабінет. Адже на дверях моє прізвище.
Дерек відвів нас убік і пошепки сказав:
— Той, хто пробрався сюди, зробив це недарма. Він добре знав, що саме є в цьому кабінеті. Це хтось із комісаріату.
— О боже, — сказала Анна, — невже полісмен?
— Якби це був полісмен, — заперечив я, — то він зазирнув би до кабінету, коли тебе там не було, Анно.
— Його могли б там застукати, — зауважив Дерек. — Та й камера його зафіксувала б. Він такої помилки не утнув би. Заліз собі вікном і в такий спосіб заплутав усі сліди. Певне, є тут хтось такий у комісаріаті.
У поліції ми вже не були в безпеці. У мене в поліції штату кабінету вже не було, а Дереків кабінет був надто вже на видноті. Нам потрібна була місцина, де нас ніхто не знайшов би. Отож мені спала на думку кімната для зберігання архівів у «Орфея кронікл», до якої ми могли дістатися службовим входом, не привертаючи нічиєї уваги.
Майкл Бірд привітно зустрів нас.
— Ніхто не знатиме, що ви тут, — запевнив він нас. — Журналісти не ходять у підвал. Я дам вам основний ключ і запасний, тож тільки ви матимете доступ туди. І ключ від службового входу, щоб ви могли заходити і виходити звідти будь-якої пори.
За кілька годин в обстановці цілковитої секретності ми поприліплювали на стіні всі результати нашого розслідування.
Того дня Анна мала вечеряти з Лораною й Полем. Вони повернулися з їхнього будинку в Саут-Гемптоні й призначили їй зустріч у кафе «Афіна», щоб загладити враження від того катастрофічного побачення двадцять шостого червня.
Заїхавши додому перевдягнутися, Анна раптом згадала розмову з Коді, у якій він сказав про книжку Берґдорфа з нагоди фестивалю. Коді згадав, що навесні 1994 року він вирішив відвести місце для місцевих авторів. А що як Барві віддав туди і свою п’єсу на продаж? Перш ніж піти на вечерю, вона зазирнула до Коді. Він сидів на ґанку, милувався гарним вечором і попивав віскі.
— Так, Анно, — сказав він, — ми відвели місцевим авторам кімнатку в глибині книгарні. То був такий закуток, трохи, звісно, темний, він звався «Кімната авторів». Але успіху він зазнав одразу ж. Я й не сподівався такого: туристи юрмилися там, щоб придбати книжки місцевих авторів. Цей відділ існує й зараз. Тільки я розвалив стіну, щоб приєднати його до приміщення книгарні. Чому це тебе цікавить?
— Та просто так, з допитливості, — ухильно відказала Анна. — Ти пам’ятаєш, які автори надали тобі свої книжки на продаж?
Коді потішило те запитання.
— Ой, там їх було та й було! Здається, ти переоцінюєш мою пам’ять. Та, пам’ятаю, тоді з’явилася стаття в «Орфея кронікл», десь початком літа 1994 року. У мене в книгарні є копія, хочеш, я знайду її? Може, там буде якась інформація для тебе.
— Та ні, дякую, Коді. Не турбуйся. Я зайду завтра до книгарні.
— Справді зайдеш?
— Авжеж, дякую.
Анна сіла в авто і поїхала на побачення з Лораною і Полем. Та, проїжджаючи центральною вулицею, вирішила заглянути до редакції «Орфея кронікл». На вечерю можна було трохи і запізнитися. Вона обійшла будинок і ввійшла крізь службовий вхід до кімнати для зберігання архівів. Сіла за комп’ютер, де була система пошуку. Слова «Коді Іллінойс», «книгарня» і «місцеві автори» дали їй змогу легко знайти статтю, що побачила світ наприкінці червня 1994 року.
Стаття була ілюстрована світлиною, де Коді позував коло дверей, що провадили до тієї комірчини, а над дверима було випалено на дерев’яній табличці: «АВТОРИ НАШОГО КРАЮ». Усередині було видно, що стіни геть заставлені книжками й текстами в обкладинках. Анна взяла лупу й уважно розглянула кожну палітурку; там вона побачила текст, де на обкладинці великими літерами було написано:
Островскі повернувся до готелю «Озерний» після прогулянки в парку. Ніч була тепла. Коли проходив вестибюлем, службовець поспішив йому назустріч.
— Пане Островскі, вже кілька днів на ваших дверях висить табличка «НЕ ТУРБУВАТИ». Я хотів би поцікавитися, чи все у вас гаразд.
— Я навмисне повісив її, — відказав Островскі, — бо в мене триває творчий процес. Мене не турбувати під жодним приводом! Мистецтво — це явище, яке неможливо уявити.
— Авжеж, пане. Може, бажаєте, щоб вам принесли рушників для ванної? Чи косметичних засобів?
— Ні, друже мій. Дякую за вашу турботу.
Островскі піднявся в свій номер. Йому страшенно подобалося бути актором. Він почувався на місці. Враження було таке, наче він заліз нарешті у свою справжню шкуру. Відчиняючи двері, він весь час повторював:
За кілька кілометрів звідтіля, в кімнаті мотелю номер сімнадцять, де тепер мешкали Аліса зі Стівеном, щойно вибухнула сварка: Аліса хотіла повертатися додому.
— Я повернуся до Нью-Йорка, хоч з тобою, хоч без тебе. Не хочу більше сидіти в цьому вбогому готелі, не хочу цього жалюгідного життя. А ти нікчема, Стіві. Я знала це від самого початку.
— То забирайся відціля! — відтяв Стівен, який сидів за ноутбуком і намагався будь-що написати першу статтю для електронної версії часопису.
Алісу зачепило, що він так легко відмовляється від неї.
— А ти чому не повертаєшся до Нью-Йорка? — запитала вона.
— Мені треба написати про цю виставу. Зараз саме пора.
— Брешеш, Стівене! Ця вистава ніщо! Ти називаєш театром те, що Островскі плигає на сцені в самих трусах?
— То їдь собі.
— Я візьму твоє авто.
— Ні, ти поїдеш автобусом! Викрутишся якось!
— Як насмілюєшся ти розмовляти зі мною таким тоном, Стіві? Я що, худобина якась? Що це з тобою сталося, та? Адже іще недавно ти ставився до мене, як до королеви.
— Послухай, Алісо, в мене серйозні неприємності. Я можу втратити посаду головного редактора у зв’язку з цією історією з кредитною карткою.
— Тебе тільки гроші цікавлять, Стіві! А в коханні ти геть не тямиш!
— Авжеж.
— Я все розповім, Стіві. Якщо ти відправиш мене до Нью-Йорка саму, я про все розкажу Скіпу Налану, всю правду викладу. Про те, як ти ставишся до жінок. Про насильство, якого я зазнавала від тебе.
Стівен не звертав на неї уваги. Угледівши ключі, що лежали на столі, вона вирішила вхопити їх і втекти. Кинулася до столу і вигукнула:
— Я знищу тебе, Стівене!
Та не встигла вона добігти до дверей, як Стівен ухопив її за коси і сіпнув назад. Вона страшенно залементувала. Він жбурнув її до стіни і дав добрячого ляпаса.
— Нікуди ти не поїдеш! — крикнув він. — Завдяки тобі я влип у лайно, і ти будеш у ньому зі мною!
Вона з жахом дивилася на нього. По щоках котилися сльози. Раптом він узяв її обличчя в долоні.
— Вибач, Алісонько, — лагідно пробурмотів. — Вибач, я сам не тямлю, що роблю. Від цієї халепи я просто ошалів. Я знайду найкращий готель для тебе. Я все залагоджу. Вибач мені, любове моя.
У той час повз клятий сімнадцятий номер мотелю проїхало «порше», що прямувало до океану. За кермом була Дакота, вона сказала батькові, що йде до спортивної зали готелю, а сама взяла авто і втекла. Вона не знала, чи збрехала, чи, може, її просто зрадили ноги. Вона звернула на Овшен-роуд, а потім подалася до будинку, що колись належав її батькам і звався
Дакота дістала з наплічника пластикову пляшчину, там була горілка з кетаміном. Вихилила її одним духом. Потім уклалася в шезлонг коло басейну. Наслухаючи, як заспокійливо хлюпоче вода, вона заплющила очі. Вона думала про Тару Скаліні.
Дакота Іден
Пам’ятаю, як я вперше побачила Тару Скаліні, це сталося в березні 2004 року. Мені було дев’ять. Ми обоє вийшли у фінал конкурсу читання слів за літерами в Нью-Йорку. І вмить стали друзями. Того дня жодна з нас не хотіла перемогти в конкурсі. Ми намагалися бути рівними: по черзі свідомо робили помилки в словах, що їх нам пропонував суддя. Кожній із нас він казав: «Якщо ви правильно промовите слово, то переможете!».
Та ми знай робили своє. Отак топталися по колу, аж за годину суддя оголосив переможницями обох.