Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 70)
— Гарві натоді був вашим другом, так? — запитав я.
— І так, і ні, капітане Розенберґу, — відказала вона. — Я вже познайомилася з Аланом і розірвала стосунки з Гарві, та він ніяк не міг випустити мене зі своїх лабет. Не життя, а пекло якесь було.
Шарлотта ввійшла до своєї гримерки й сахнулася, угледівши Кірка Гарві в поліційному однострої, який сидів на дивані.
— Що ти робиш тут, Кірку?
— Якщо ти мене покинеш, Шарлотто, я накладу на себе руки.
— Ох, благаю, облиш цю комедію!
— Комедію? — вигукнув Кірк.
Він схопився на ноги, дістав пістолет і застромив цівку в рота.
— Зупинися, Кірку, заради бога! — вигукнула Шарлотта у паніці.
Він послухався й сховав пістолет у кобуру.
— Як бачиш, я не жартую, — сказав він.
— Знаю, Кірку. Але ти мусиш визнати, що нашим стосункам кінець.
— А що Алан має таке, чого не маю я?
— Та все.
Він зітхнув і наче заспокоївся.
— Кірку, сьогодні прем’єра, хіба ти не повинен бути в комісаріаті? Там купа роботи.
— Я не зважувався тобі казати, Шарлотто, але на службі в мене справи ідуть недобре. Кепсько. Тим-то мені й потрібна моральна підтримка. Ти не повинна кидати мене зараз.
— Це кінець, Кірку. Крапка. Все.
— Шарлотто, в моєму житті вже ніщо не йде так, як слід. Цього вечора я мав би купатися в промінні слави з моєю виставою. Я дав би тобі головну роль! Якби ж то цей бевзь Джозеф Ґордон дозволив мені поставити її...
— Кірку, твоя п’єса нікуди не годиться.
— Ти таки хочеш, щоб я вкоротив собі віку?
— Ні, просто я намагаюся відкрити тобі очі. Перероби цю п’єсу, зроби її ліпшою, то зможеш поставити її наступного року.
— І ти зіграєш головну роль? — з надією запитав Гарві.
— Авжеж, — збрехала Шарлотта, щоб він хутчій пішов із гримерки.
— То допоможи мені! — благально сказав Гарві й упав перед нею навколішки. — Допоможи мені, Шарлотто, бо я з глузду зсунуся!
— Як допомогти тобі?
— У голови Ґордона текст моєї п’єси, і він не хоче віддавати. Допоможи його забрати.
—
— Знаєш, два тижні тому в мене було непорозуміння з хлопцями в комісаріаті. Щоб помститися, вони сплюндрували мій кабінет. Усі мої тексти спалили. А в мене там усе лежало. Всі копії «Темної ночі» зникли. Лишилася тільки та, що в Ґордона зараз. Якщо він її не віддасть, я за себе не відповідаю!
Шарлотта дивилася на цього сердегу, що стояв перед нею на колінах, на цього пригніченого чоловіка, якого вона колись так любила. Знала, скільки праці він уклав у ту п’єсу.
— Кірку, — сказала вона, — якщо я заберу текст у Ґордона, ти обіцяєш дати нам із Аланом спокій?
— Слово честі, Шарлотто!
— Де мешкає мер Ґордон? Я навідаюся до нього завтра.
— На Пенфілд-Крісчент. Але треба, щоб ти поїхала сьогодні.
— Це неможливо, Кірку, ми сьогодні будемо репетирувати до пів на сьому вечора.
— Шарлотто, благаю тебе. Як пощастить, я спробую піднятися на сцену після вашої вистави і прочитаю п’єсу, певен, люди залишаться послухати. Я загляну до тебе в антракті, щоб забрати п’єсу. Пообіцяй, що ти поїдеш до Ґордона сьогодні.
Шарлотта зітхнула. Їй шкода було Гарві. Вона знала, що той фестиваль — то було все його життя.
— Обіцяю, Кірку. Приходь в антракті. О двадцять першій годині. П’єса буде в мене.
У залі для допитів Дерек урвав Шарлоттину розповідь.
— Отож Гарві збирався грати «Темну ніч»?
— Так, — відказала Шарлотта. — А що?
— А те, що Баз Леонард сказав нам, що він читав монолог «Я, Кірк Гарві».
— Ні, — пояснила Шарлотта, — коли мера Ґордона вбили, Кірк не зміг забрати свою п’єсу. І тоді він наступного вечора виголосив монолог «Я, Кірк Гарві», якийсь недоладний текст, без початку й без краю, що починався словами: «Я, Кірк Гарві, людина без п’єси».
— Без п’єси, бо всі примірники «Темної ночі» він утратив, — зрозумів Дерек.
Ота сварка поміж Кірком Гарві й головою Ґордоном, що її свідком 1994 року був Баз Леонард, стосувалася «Темної ночі». Це її текст роздер тоді міський голова. Що примусило Кірка вважати, ніби Ґордон тримає в себе ту п’єсу? Шарлотта того не знала.
Я запитав:
— Чому ви тоді не сказали, що були за кермом автомобіля?
— Тому що зв’язок із Тенненбаумовим автомобілем виник тільки після фестивалю, і я не відразу про це дізналася: подалася до Олбані, а потім кілька місяців відбувала стажування в одного ветеринара у Пітсбурзі. Повернулася до Орфеї аж за півроку, щоб улаштуватися на роботу, й аж тоді взнала про те, що сталося. Так чи так Тенненбаум був причетний до цієї справи. Адже це він убив тих людей, хіба не так?
Ми нічого не відповіли. Потім я запитав:
— А Гарві? Він питав у вас про ту п’єсу?
— Ні. Після фестивалю я не мала ніяких звісток про Кірка Гарві. Коли в січні 1995 року оселилася в Орфеї, мені сказали, що він загадково зник. І ніхто не знав чому.
— Гадаю, Гарві зник, бо вважав вас винною в тих убивствах, Шарлотто.
— Що? — здивувалася вона. — Невже він гадав, що я побувала в Ґордона, що той відмовився віддати мені п’єсу і за те я всіх там повбивала?
— Не можу ствердно відповісти вам, — сказав я, — але, як мені відомо, критик Островскі бачив, як ви покидали Великий театр за кермом автомобіля якраз перед тим, як сталися убивства. Учора він пояснив нам, що, дізнавшись про те, що Тенненбаумові інкримінують обвинувачення у зв’язку з цим автомобілем, він пішов до шефа Гарві й розповів про все. То було в жовтні 1994 року. Гадаю, Гарві такий був приголомшений, що волів негайно зникнути.
Шарлотта Браун була в нестямі. Покинувши комісаріат, вона подалася до Великого театру. Ми дізналися про все завдяки Майклові Бірду, який був там і переповів нам ту сцену.
Коли Шарлотта з’явилася в театрі, Гарві дуже зрадів і вигукнув:
— Шарлотта вже прийшла! День починається непогано. Ми вже дали роль трупа Джеррі, а поліціянта — Островскі.
Шарлотта мовчки підійшла до нього.
— Шарлотто, з тобою все гаразд? — запитав Гарві. — У тебе якийсь чудернацький вираз обличчя.
Вона окинула його поглядом, потім тихо запитала:
— Ти покинув Орфею через мене, Кірку? — він нічого не сказав, і вона провадила: — Ти знав, що я була за кермом Тенненбаумової вантажівки, і подумав, що то я всіх повбивала, так?
— Не має значення, що я гадаю, Шарлотто. Важить лише те, що я знаю. Я пообіцяв твоєму чоловікові: якщо він дасть мені змогу поставити п’єсу, то про все стане відомо.
— Кірку, загинула молода жінка. І її вбивця вочевидь убив і родину Ґордонів. Не можна чекати двадцять шостого липня, треба все сказати зараз.