Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 64)

— Дитино моя! — вигукнула Синтія, міцно пригортаючи її до себе.

Полісмени лишили їх самих, і вони посідали довкола пластикового столу. Бенджамін Граф дістав теку і записник із портфеля й узявся до роботи.

— Дакото, — сказав він, — я хочу знати, що ти казала поліції. Зокрема, хочу знати, чи казала ти їм про Тару.

У Великому театрі тривали проби. Міський голова Браун сидів на сцені поруч із Кірком Гарві, щоб змусити того пришвидшити розподіл ролей. Але тому ніхто не підходив.

— Усі вони нулі, — повторював Кірк Гарві. — Це має бути вистава століття, а переді мною постають тільки рештки Божої кари.

— Зроби ще одне зусилля, Кірку, — благав його мер.

Гарві назвав іще два прізвища. Але постали перед ним не ті, кого він викликав, а Рон Ґуллівер і Мета Островскі.

— А ви чого сюди приперлись один із другим?

— Я хочу пройти прослуховування! — вигукнув Островскі.

— І я! — гаркнув Ґуллівер.

— Я чітко назвав ролі: чоловіча і жіноча. Ви дискваліфіковані.

— Я перший прийшов! — сказав Островскі.

— А я сьогодні чергую, то не можу чекати в черзі; Я маю право на пріоритет.

— Рон? — здивувався мер Браун. — Ви ж не можете грати у виставі!

— А чом би й ні? — запротестував Ґуллівер. — Візьму відпустку. Це ж унікальний шанс. Та й шеф Гарві 1994 року теж виступав на сцені.

— Я дам вам шанс, — відтяв Гарві. — Але один із вас має бути жінкою.

Він звелів, щоб йому принесли перуку, це урвало проби на двадцять хвилин, поки ту перуку шукали.

Урешті якийсь місцевий волонтер приніс перуку з довгим світлим волоссям, яку знайшов за кулісами, й Островскі надів її на голову. Убравшись отак, із папірцем у руці, де була записана перша дія, він вислухав Гарві, який читав дидаскалію.

«Похмурий ранок. Іде дощ. Рух на шосе паралізований: утворився велетенський корок. Водії несамовито сигналять. Узбіччям іде молода жінка, минаючи довгу низку автомобілів. Вона підходить до поліційного бар’єру і питає полісмена...»

Островскі дибає до Ґуллівера, вдаючи, ніби ступає в черевичках на високих підборах.

ОСТРОВСКІ (вищить, мов дурнуватий, високим писклявим голосом): Що сталося?

ҐУЛЛІВЕР (з третього разу): Загинув чоловік. Убився на мотоциклі.

Це був якийсь жах. Та коли їхня проба скінчилася, Гарві підвівся й заплескав у долоні.

— Вас обох прийнято!

— Ти певен? — пробурмотів мер Браун. — Вони ж геть нікудишні.

— Ще й як! — з ентузіазмом відказав Гарві.

— Але ж були набагато ліпші кандидати, а ти їх забракував.

— Кажу тобі, Алане, що я певен у виборі.

І він крикнув кандидатам у залу:

— Ось наші перші два актори.

Островскі з Ґуллівером спустилися зі сцени під оплески решти кандидатів, а потім у вічі їм ударили спалахи фотокамери кореспондента «Орфея кронікл», і журналіст одразу ж почав допитуватися в них про враження від прослуховування. Островскі аж сяяв. Бач, думав він собі, мене запрошують на сцену постановники, мене розпитують журналісти, виходить, я досвідчений і знаний актор. Нарешті вона прийшла, ота солодка слава, що я так довго її чекав!

Аліса сиділа у Стівеновому автомобілі, сяк-так припаркованому біля Великого театру. Коли вони вже мали їхати до Нью-Йорка, він раптом захотів поглянути на проби, щоб знати, як написати статтю, котра виправдає його перебування в Орфеї.

«П’ять хвилин», — сказав він Алісі, яка вже почала бурчати. За п’ять хвилин повернувся з театру. Що ж, з Алісою вже кінець. Вони побалакали на цю тему, вона сказала, що нарешті зрозуміла все і не чинитиме перепон. Та коли він підійшов до автівки, йому зателефонував його заступник, Скіп Налан.

— Стівене, о котрій ти сьогодні повертаєшся? — запитав він якимось химерним тоном. — Мені треба побалакати з тобою, це дуже важливо.

З його тону Берґдорф уторопав, що йдеться про серйозні речі, тому збрехав:

— Хтозна, це залежить від проб. Тут кояться прецікаві події. А чого ти питаєш?

— Стівене, тут до мене заходили з бухгалтерії. Показали виписку з кредитної картки часопису, якою ти користуєшся: там якісь чудернацькі дії. Купівля в розкішних крамницях, наприклад...

— У розкішних крамницях? — перепитав Берґдорф, наче його приголомшила та звістка. — Невже хтось підробив мою картку? Он, здається, в Китаї...

— Картку використовували на Мангеттені, Стівене. Там є ще ночівля у «Плазі», рахунки за обіди в дорогих ресторанах...

— Ото халепа! — вигукнув Стівен, що й далі клеїв приголомшеного.

— Стівене, ти маєш щось спільного з цим усім?

— Я? Та звісно, що ні, Скіпе. Зрештою, невже ти вважаєш, що я міг би таке утнути?

— Та певно, що ні. Але тут є рахунок за проживання в готелі «Озерний» в Орфеї. І це може бути тільки твій рахунок.

Стівен аж затрусився. Проте постарався чимдуж опанувати себе.

— Оце вже щось не те, — сказав він, — і добре, що ти мене попередив. Я користувався нашою кредитною карткою тільки для термінових видатків. Міська влада запевнила мене, що візьме на себе видатки за проживання в готелі. Мабуть, готельний службовець вставив у апарат не ту картку. Я це з’ясую.

— Тим ліпше, — сказав Скіп, — то я заспокоюся. Не приховуватиму, що я мало не повірив...

Стівен зареготав.

— Ти уявляєш, як я обідаю в «Плазі»?

— Нітрохи, — зареготав Скіп. — І хороша новина: з банку кажуть, що ми не повинні будемо нічого платити, якщо виявиться, що карту підробили. Вони кажуть, що таке трапляється: шахраї встановлюють номер картки і виготовляють копію.

— От бачиш, я ж казав! — підбадьорився Стівен.

— Як матимеш змогу, сьогодні ж піди до поліції й подай скаргу. Так просить зробити банк, щоб відшкодувати збитки. Вони хочуть знайти фальшувальника.

Берґдорф відчув, як його охоплює паніка: банк завиграшки з’ясує, що то він тринькав гроші. У декотрих крамницях продавчині знали його навіть на ім’я. Він не міг повернутися до Нью-Йорка сьогодні, треба було знайти якийсь вихід.

— Я подам заяву, як повернуся, — сказав він. — Але передовсім треба тут упоратися: це неймовірна п’єса, такий високий рівень кандидатів на акторів, така виняткова режисура, що я вирішив ознайомитися з цим усім докладно. Це буде надзвичайна стаття. Повір мені, Скіпе, для часопису просто знахідка. Гарантована Пулітцерівська премія!

Про ту Пулітцерівську премію Берґдорф торочив і в наступній розмові з дружиною.

— То скільки днів ти там сидітимеш? — занепокоєно запитала вона.

Він відчув, що дружина не клюнула на гачок, і застосував тяжку артилерію:

— Я й сам не знаю. Та найголовніше те, що часопис оплачує мені додаткові години за перебування тут. Я зароблю купу грошви! І коли повернуся, ми подамося в Єлловстоун!

— То ми таки помандруємо туди? — зраділа Трейсі.

— Авжеж, — сказав Берґдорф. — Я такий радий.

Стівен скінчив розмову і відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Ми нікуди не поїдемо, — сказав він серйозно.

— Чому? — запитала Аліса.

Він раптом зрозумів, що і їй не можна казати правди. Силувано всміхнувся й сказав:

— Часопис хоче, щоб ти взяла участь у пробах і написала статтю про те, що діється за кулісами цієї п’єси. Велику статтю, а на обкладинці буде твоє фото.

— Ох, Стіві, це чудово! Моя перша стаття!