18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 63)

18

Моє кар’єрне зростання тривало й далі. Хтозна, може, і попри мої зусилля. Платня, яку я й так вважав величезною, підвищувалася, а разом із нею зростало й навантаження. Медійні групи купували одна одну й об’єднувалися, аж утворили нарешті могутній концерн. Я отримав великий кабінет у скляному хмарочосі, діставши нагоду вимірювати кар’єрний поступ за переїздами до більших і вище розташованих кабінетів. Відшкодування за працю зростало пропорційно до поверхів, на які мені доводилося перебиратися. Прибутки множилися в сотні разів. З директора маленької радіостанції за десять років я став генеральним директором «14-го каналу», найрентабельнішого і найпопулярнішого телеканалу в США, яким я керував із п’ятдесят третього, останнього поверху скляного хмарочоса, отримуючи платню, що разом із бонусами становила дев’ять мільйонів доларів за рік, тобто сімсот п’ятдесят тисяч доларів за місяць. Я заробляв більше грошей, ніж міг потратити.

Усе, що я міг дати Синтії з Дакотою, я вже їм дав. Розкішне вбрання, спортивні автомобілі, чудове помешкання, приватну школу, вакації їхньої мрії. Коли від нью-йоркської зими обличчя наші набирали сірого кольору, ми вирушали приватним літаком провести цілющий тиждень на острові Сен-Бартс. А в Орфеї я за шалені гроші збудував на березі океану розкішний дім, назву якого викарбував над вхідною брамою: «САД ІДЕНІВ».

Усе стало таке просте, таке легке. І таке надзвичайне. Та тут ішлося не лише про гроші: саме собою розумілося, що я повинен іще дужче віддаватися роботі. Що більше я хотів дати двом моїм улюбленим жінкам, то більше повинен був віддавати телеканалові свого часу, снаги й уваги.

І літню пору, і всі вихідні теплої пори Синтія з Дакотою збували в Гемптонсі. Я відвідував їх так часто, як тільки міг. Навіть улаштував там кабінет, з якого міг керувати поточними справами і проводити відеоконференції.

Та що легшим видавалося наше життя, то складнішим воно ставало. Синтія хотіла, щоб я більше вділяв уваги подружнім обов’язкам і родині, щоб не так сильно переймався роботою, але без роботи не було б і дому. То була змія, що сама себе кусала за хвоста. Наші вакації сповнювалися докорами і сварками. «Нащо ти їдеш сюди, якщо замикаєшся в кабінеті? Ми ж тут хочемо разом побути чи як? Ох, Джеррі, ти наче тут, але наче й не з нами». Отаке я чув на пляжі, таке чув і в ресторані. Часом гуляв я пішки й зупинявся біля того маленького пансіонату, вже зачиненого після смерті його власників. Дивився на той гарненький дерев’яний будиночок і згадував наші скромні, короткі, але такі захопливі вакації за давньої пори. Мені так кортіло повернутися туди. Проте я не знав, як це зробити.

Якщо запитати мене, то скажу, що робив усе задля моєї дружини і доньки.

Якщо запитати Синтію з Дакотою, то вони скажуть, що робив я все те для себе, задля свого еґо, своєї нав’язливої пристрасті до роботи.

Та вже не мало значення, хто тут помилявся: з часом магія Орфеї перестала діяти. Наше подружжя, наша родина не могла вже зцілитися, згуртуватися під час перебування в цьому містечку. Навпаки, воно ще дужче нас роз’єднувало.

А потім усе похитнулося.

Навесні 2013 року сталася подія, що змусила мене продати дім в Орфеї.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 15 липня 2014 року

За одинадцять днів до прем’єри

Оголошення, що його ми знайшли в університетському часописі, не дозволило нам вийти на особу, котра його там помістила. Відповідальний за рекламу в редакції газети не мав ніякої інформації: оголошення зареєстрували в приймальні й оплатили готівкою. Цілковита секретність. Зате в архівах знайшли таке саме оголошення, за рік до того. І ще за рік до минулого року. Ті оголошення з’являлися кожної осені.

Я запитав:

— А що ж такого відбувалося кожної осені?

— Осінній випуск має найбільшу кількість читачів, — сказали мені в редакції. — Адже в університеті розпочинається навчальний рік.

Дерек висунув припущення, що з початком навчального року до університету припливають нові студенти, тобто кандидати на створення тієї книжки, яких хотів набути той замовник.

— Якби я був замовником, — сказав Дерек, — то не обмежився б однією газетою, а розповсюджував ті оголошення ширше.

Запити до редакцій газет філологічних факультетів кількох нью-йоркських університетів підтвердили ці слова: таке оголошення з’являлося щоосені в кожній газеті. Але той, хто їх подавав, не лишив жодного сліду. Ми знали тільки, що це був чоловік, що він перебував в Орфеї 1994 року, що мав інформацію, яка дозволяла припускати, що Тед Тенненбаум не був убивцею, що він вважав ситуацію достатньо серйозною, щоб написати про це книжку, та не міг написати її сам. Оце дивувало найдужче. Дерек уголос запитав:

— Хто хоче написати книжку, але не може? Причому настільки, що відчайдушно шукає когось, придатного для цього, поширюючи з року в рік оголошення в студентських часописах?

І тоді Анна написала чорним фломастером на магнітному панно загадку, гідну античного сфінкса із Фів:

«Я хочу писати, та не можу писати. Хто я?»

Нічого іншого поки що нам не залишалося, як знову поринути в давні випуски «Орфея кронікл», що їх ми вже побіжно переглянули без особливого успіху. Аж під час читання однієї статті Дерек пожвавішав і підкреслив один абзац червоним олівцем. Це видалося нам підозрілим, і всі ми з’юрмилися довкола нього.

— Ти щось знайшов? — запитала Анна.

— Ось послухайте, — недовірливо сказав він, розглядаючи копію, яку тримав у руці. — Ця стаття з’явилася в «Орфея кронікл» 2 серпня 1994 року. Тут написано: «Згідно з джерелом із поліції, з’явився третій свідок. Та свідчення, що могло б стати важливим для слідства, не містить майже ніякої інформації».

— Що це за історія? — здивувався я. — Третій свідок? Адже були тільки два свідки, мешканці кварталу.

— Знаю, Джессе, — відказав Дерек, що був так само здивований, як і я.

Анна відразу ж зв’язалася з Майклом Бірдом. Він геть не пам’ятав про того свідка, та пригадав, що на третій день після вбивства місто аж кишіло чутками. На жаль, було неможливо опитати автора того допису, бо він помер десять років тому, але Майкл сказав, що тим джерелом у поліції міг бути, звісно ж, шеф Ґуллівер, що завжди мав добре підвішений язик.

Ґуллівера в комісаріаті не було. З’явившись, він знайшов нас в Анниному кабінеті. Я пояснив, що ми натрапили на згадку про третього свідка, і він одразу ж відказав:

— Та це Марті Коннорс. Він працював на автозаправці неподалік кварталу Пенфілд.

— Чому нам ніколи не казали про нього?

— Бо після перевірки виявилося, що його свідчення нічого не варте.

— Ми хотіли б самі судити про це, — сказав я.

— Знаєте, за тієї пори було кілька десятків свідчень, ми їх ретельно перевірили, перш ніж передати вам. Люди зверталися до нас із чим завгодно: мовляв, вони відчували чиюсь присутність, чули підозрілий гамір, бачили летючу тарілку. Отаке все верзли. Ми мусили все просіювати, інакше ви геть потонули б у тому. Але ми ретельно над тим попрацювали.

— Не сумніваюся. Ви його допитували?

— Не знаю, хто там його допитував.

Уже виходячи з кабінету, Ґуллівер раптом сказав:

— Безрукий.

Ми витріщилися на нього. Урешті я запитав:

— Про що ви кажете, шефе?

— Про те, що написане на панно: «Я хочу писати, та не можу. Хто я?». Відповідь: безрукий.

— Дякую, шефе.

Ми зв’язалися із автозаправкою, про яку нам сказав Ґуллівер і яка ще й досі існувала. І, на щастя, Марті Коннорс працював там і досі, хоч минуло двадцять років.

— Марті — нічний заправник, — сказав мені по телефону співробітник автозаправки. — Він приходить на роботу о двадцять третій годині.

— То він працює сьогодні увечері?

— Авжеж. Хочете, щоб я лишив йому повідомлення?

— Ні, дякую. Я сам приїду з ним поговорити.

Якщо комусь не хотілося гаяти часу на мандрівку автомобілем із Мангеттена до Гемптонса, той мандрував повітрям. А як вилетіти з південного кінця острова, то вистачить двадцять хвилин, щоб дістатися з Нью-Йорка до будь-якого міста на Лонґ-Айленді.

Джеррі Іден сидів за кермом свого автомобіля на паркувальному майданчику орфейського аеропорту. Його думки урвав потужний гуркіт двигуна. Він звів очі й побачив, що підлітає вертоліт. Джері вийшов з автівки. Вертоліт приземлився на бетонному майданчику метрів за двадцять від нього. Допіру затих двигун і перестали крутитися гвинти пропелерів, як двері відчинилися й з гелікоптера вийшла Синтія Іден у супроводі їхнього адвоката, Бенджаміна Ґраффа. Вони пройшли крізь ґратчасту огорожу, що відокремлювала вертолітний майданчик від паркувального, і Синтія з риданням кинулася в чоловікові обійми.

Обіймаючи дружину, Джеррі дружньо поздоровкався з адвокатом.

— Бенджаміне, — спитався він, — Дакота може потрапити до в’язниці?

— Яку кількість наркотиків знайшли у неї?

— Не знаю.

— Ходімо негайно до комісаріату, — сказав адвокат. — Треба підготувати її до допиту. За нормальних умов я не був би такий занепокоєний, але існує ще справа Тари Скаліні. Якщо суддя буде уважний, то натрапить на цю справу і може взяти її до уваги. Тоді в Дакоти будуть проблеми.

Джеррі затремтів. Ноги його стали як із вати. Він навіть попросив Бенджаміна сісти за кермо. За чверть години вони вже були в орфейському комісаріаті. Посідали в кімнаті для допитів, до якої врешті провели Дакоту в наручниках. Угледівши батьків, вона заплакала. Поліціянт зняв із неї наручники, і вона впала в їхні обійми.