Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 62)
Міський голова Браун пробув у Великому театрі до кінця прослуховування. Він бачив, як принижував Кірк Гарві кандидатів, як бракував він їх одного за одним, аж вирішив нагнати
— На сьогодні все. Приходьте завтра і, заради бога, будьте не такі бездарні!
— Скільки акторів вам треба? — запитав Браун, вийшовши на сцену до Гарві.
— Восьмеро. Може, на одного більше чи й менше. У мене ролі приблизні.
— Більше або менше на одного? — вигукнув Браун. — То ти ще й із ролями не визначився?
— Ну, менш чи більш, — сказав Гарві.
— А скількох ти відібрав сьогодні?
— Жодного.
Мер Браун скрушно зітхнув.
— Кірку, — нагадав він, перш ніж піти, — у тебе залишається один день, щоб завершити проби. Треба прискорити відбір. Інакше ніколи нічого не зробиш.
Перед «Садом Іденів» стояло декілька поліційних автомобілів. На задньому сидінні авто Монтаня плакала Дакота, руки її були скуті наручниками за спиною. Монтань допитувався в неї крізь відчинені дверцята:
— Що ти робила тут, га? Чекала клієнта? Ти продаєш оце лайно?
— Ні, кажу вам, — ридала напівпритомна Дакота.
— Ти так очамріла, що й відповідати не можеш, дурепо! І, не дай, боже, ти обригаєш мені сидіння, свинюко! Блядська наркоманка!
— Я хочу поговорити з батьком, — пхинькала Дакота.
— Авжеж, побалакаєш, але й іще з деким! За те, що знайшли у твоєму авто, ти постанеш перед суддею! А поки що, лялю, посадимо тебе в камеру.
Низьке вечірнє сонечко осявало квартал, де мешкали Брауни. Шарлотта щойно повернулася з ветеринарної клініки й сиділа на ґанку. Чоловік прийшов із Великого театру і сів поруч із нею. Був геть зморений. Вона провела долонькою по його волоссю.
— Як тривають проби? — запитала вона.
— Кепсько.
Вона закурила.
— Алане, — сказала вона.
— Що?
— Я хочу взяти у них участь.
Він усміхнувся.
— Ти повинна пройти, — підбадьорив він її.
— Хтозна. Я вже двадцять років не виходила на сцену.
— Ти таке там утнеш, я певен...
Замість відповіді Шарлотта зітхнула.
— У чім річ? — запитав Алан, бо помітив, що з нею щось не так.
— Та оце думаю, що, може, треба триматися скромно і подалі від Гарві.
— А чого ти боїшся?
— Алане, ти добре знаєш чого.
Джеррі Іден, за кілька миль відтіля, у готелі «Озерний», був у нестямі: зникла Дакота. Він обшукав увесь готель, зазирнув до бару, в басейн, у спортивну залу, та все марно. Вона не відповідала на дзвінки і не лишила записки. Урешті він звернувся до служби безпеки готелю. Записи відеокамер показали, що вона вийшла з номера, повешталася трохи коридором, потім спустилася вниз, взяла автомобіль та й поїхала кудись.
Голова служби безпеки порадив не гаятися, а звернутися до поліції. Джеррі волів не робити цього, щоб не завдати прикрощів дочці. Аж задзеленчав його мобільник. Він хутко натиснув кнопку.
— Дакота?
— Джеррі Іден? — відповів йому чийсь поважний голос. — Заступник начальника орфейської поліції Джаспер Монтань.
— Поліції? Що сталося?
— Ваша донька Дакота зараз у комісаріаті. Її затримали з наркотиками, завтра вранці вона постане перед судом. Переночує в камері.
Джеррі Іден
Улітку 1994 року я був молодим директором радіостанції в Нью-Йорку, заробляв небагато, а ще побрався з Синтією, в яку закохався ще в ліцеї: то була єдина людина, що завжди в мене вірила.
Треба було тільки поглянути, які ми були за тієї пори: два чоботи пара, та й годі. Закохані, обом заледве по тридцять, вільні як вітер. Найкоштовнішим нашим набутком був старенький корвет, яким на вихідні ми мандрували країною, вешталися від міста до міста, ночуючи в мотелях або пансіонах.
Синтія працювала в адміністрації невеличкого театру. Вона знала всі входи і виходи, тож ми дивилися п’єси на Бродвеї, не витрачаючи жодного долара. То було вбоге життя, але того, що ми мали, нам цілком вистачало. Ми були щасливі.
1994 був рік нашого шлюбу. Ми з Синтією побралися в січні, тож вирішили перенести наш медовий місяць на ліпшу пору і провести його там, куди, з огляду на наші статки, міг довезти нас той старенький корвет. Синтія десь почула про той театральний фестиваль в Орфеї. У мистецьких колах про фестиваль відгукувалися дуже добре, та й відомих журналістів очікувалося там чимало, а це означало, що той фестиваль неабищо. Я знайшов пречудовий родинний пансіонат за кілька кроків від океану, в дерев’яному будиночку, довкола якого квітли гортензії, тож не було ніякого сумніву, що ті декілька днів, які ми пробудемо там, запам’ятаються нам надовго. Так воно і сталося, причому з різних причин. Після повернення до Нью-Йорка Синтія виявила, що вона вагітна. У квітні 1995 року народилася наша єдина і кохана донечка Дакота.
Не применшуючи того щастя, якого зазнали ми від появи Дакоти, все ж таки мушу сказати, що ми не планували так швидко заводити дітей. Наступні місяці точилися в нас, як і в усіх молодих батьків, що їхній побут збурила присутність малесенької істоти: відтепер наше життя, яке цілком улаштовував двомісний корвет, треба було помножити на три. Мали продати те авто і купити більше, поміняти квартиру на просторіше помешкання, зі ще одною кімнатою, а також заробляти на підгузки, пелюшки, сорочечки, серветки, візочки та інше дитяче добро. Одне слово, треба було діяти.
На довершення до всього після повернення з декрету Синтію звільнили з театру. Що ж до мене, то мою радіостанцію перекупила велика медіагрупа, поповзли чутки про реструктуризацію, й, остерігаючись за свою роботу, я мусив погодитися на посаду, де залишалося небагато часу на радіомовлення, а більше було відповідальності й адміністративної праці, хоч платня була та сама. Наші будні стали справжнісінькими перегонами з часом: праця, родина, Синтія шукала роботу і не знала, що вдіяти з Дакотою, а я щовечора приходив вичавлений, мов цитрина. Шлюб наш зазнавав неабиякого випробування. Аж настало літо, і я запропонував пробути кілька днів у нашому маленькому пансіонаті в Орфеї, щоб трохи від усього того оговтатися. За тієї пори на нас ще діяв чар того маленького містечка.
Отак воно й тривало наступними роками. Хоч би що там коїлося в нью-йоркській метушні, хоч яких прикрощів завдавало нам повсякдення, Орфея все зціляла.
Синтія знайшла роботу в Нью-Джерсі, діставалася туди годину потягом. Три години збувала вона в громадському транспорті, а ще ж треба було розписати все за днями і годинами, відвести Дакоту в дитсадок, потім до школи, зробити закупи, відбути збори, встигати і на роботі, й удома, і вранці, й увечері, і кожнісінького божого дня. Ми вилузувалися зі шкіри, були такі дні, що бачилися тільки перед тим, як укластися в ліжко. Та всі ті прикрощі, непорозуміння, стреси і сварки ішли в небуття, коли ми, улягаючи щорічному оздоровчому циклу, приїздили до Орфеї. Те місто викликало в нас катарсис. І повітря там було чистіше, і небо блакитніше, і життя спокійніше. Діти у власників пансіонату були вже дорослі, тож вони любили Дакоту й охоче гляділи її, коли нам хотілося відвідати вистави, що йшли під час фестивалю.
Побувши там, ми поверталися до Нью-Йорка щасливі, добре відпочивши і заспокоївшись. Готові були жити далі.
Я ніколи не був надто амбітним, тож сумніваюся, що міг би розбудувати кар’єру на роботі без Синтії й Дакоти. Та повертаючись щоразу з Орфеї, де нам було так добре, я хотів дати їм більше. Почав думати, що треба розстаратися на щось ліпше для відпочинку, ніж отой маленький пансіонат, хотів, щоб ми проводили більше часу в Гемптонсі, ніж тиждень за рік, щоб Синтія не гаяла три години на дорогу до роботи в громадському транспорті, аби лиш звести кінці з кінцями, щоб Дакота могла ходити до приватної школи і здобути якісну освіту і виховання. Задля них я почав працювати більше, наполегливіше, домагатися підвищення, більшої платні. Задля них покинув радіомовлення, щоб піти на відповідальніші посади, які не викликати в мене захвату, зате вище оплачувалися. Я почав підійматися щаблями кар’єри, використовуючи кожну слушну нагоду, приходив на роботу перший і йшов останній. За три роки від директора радіостанції виріс до відповідального за розвиток телевізійних програм усіх телеканалів медійної групи.
Зарплатня моя подвоювалася, потроювалася, а разом з нею поліпшувалася і якість нашого життя. Синтія покинула роботу і цілком перейнялася тоді ще маленькою Дакотою. Частину свого часу вона присвятила добровільній роботі в театрі. Наші вакації в Орфеї довшали: спершу вони тривали три тижні, потім місяць, потім усе літо, та й відпочивали ми в більшому і розкішнішому будинку, зі служницею, яка спершу приходила раз на тиждень, потім двічі, потім щодня; вона давала лад у хаті, стелила ліжка, готувала нам їсти і прибирала за нами те, що ми порозкидали.
То було хороше життя. Щоправда, воно трохи відрізнялося від того, про яке я мріяв: коли ми відпочивали тиждень у маленькому пансіонаті, я й не думав про те, що коїться на роботі. Та через нові обов’язки мав змогу лише декілька днів підряд побути в Орфеї: якщо Синтія з Дакотою, нічим на світі не переймаючись, могли по два місяці ніжитися на сонечку коло басейну, то я мусив регулярно їздити до Нью-Йорка, щоб керувати поточними справами і працювати з паперами. Синтія шкодувала, що я не можу залишатися на довше, та, зрештою, і так усе ішло добре, то чого тут скаржитися?