Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 61)

— Еге, він там не нудьгує, а ми тут гаруємо за десятьох! Ми працюємо, а він відпочиває.

— Здається, в нього проблеми з донькою, — сказала якась жінка, що була знайома з асистенткою Джеррі. — Вона вживає наркотики чи щось таке.

— Діти багатіїв усі однакові. Нароблять їх легковажно, а потім мають проблеми.

Раптом увімкнулася мережа, і всі позамовкали. На стінному екрані з’явився начальник, і всі обернулися, щоб привітати його.

Першим узяв слово креативний директор.

— Джеррі, — сказав він, — здається, ми таки дещо розробили. Проект, що всім сподобався: реаліті-шоу, яке простежуватиме життя родини товстунів, які відчайдушно намагаються скинути вагу. Ця ідея сподобається всім категоріям глядачів, тому що кожне знайде тут щось своє: можна ототожнитися з ними, долучитися до них і навіть покепкувати з них. Ми вже збираємося тестувати його на групі людей, здається, це буде виграшний задум.

— Мені це подобається! — сказав Джеррі.

Креативний директор передав слово відповідальному за проект.

— Задум такий, що родина товстунів потрапляє до спортивного тренера, здоровезного чолов’яги з випуклими м’язами, суворого і нещадного наставника, аж згодом виявляється, що він теж був товстуном, але зумів позбутися свого сала. Отакий собі багатогранний персонаж, публіка таких любить.

— Буде також конфліктний елемент, він потрібен, щоб внести ритм в епізоди, — уточнив креативний директор. — Ми вже запланували дві чи три сцени, що змусять заговорити про себе. Наприклад, пригнічений товстун плаче і поглинає шоколадне морозиво, а тренер, слухаючи, як він скиглить, відтискається від землі й качає прес, щоб стати ще дужчим і гарнішим.

— Так, ваша ідея здається мені справді непоганою, — сказав Джеррі, — але майте на увазі: як на мене, тут забагато пафосу й мало конфлікту. А глядач полюбляє конфлікти. Як буде забагато скиглення, то він нудьгуватиме.

— Ми про це теж подумали, — радісно сказав креативний директор, що знову перебрав слово. — Щоб загострити конфлікт, ось такий варіант: дві родини опиняються в тому самому будинку для відпочинку. Одна захоплюється спортом: батьки й дітлахи атлетичної будови, здорові, їдять лише варені овочі й не вживають жирних страв. Друга родина — товстуни, які сидять весь час перед телевізором і жеруть піцу. Оцей антагоністичний спосіб життя створює велику напругу. Спортсмени кажуть товстунам: «Хлопці, гайда з нами робити гімнастику, а потім будемо їсти тапіоку!». А товстуни кажуть їм на те: «Ні, дякуємо, ми воліємо вилежуватися на дивані, поїдаючи начос із сиром і запиваючи содовою!».

Присутнім, здавалося, припала до смаку та ідея. Аж ось виступив директор правового департаменту.

— Єдина проблема в тому, що як змушувати товстунів жерти мов не в себе, вони можуть занедужати на діабет, і нам доведеться оплачувати їхнє лікування.

Джеррі відмахнувся від тієї проблеми.

— Підготуйте залізну угоду, яка унеможливить будь-які дії в цьому напрямку.

Співробітники юридичного відділу відразу ж занотували це собі. Маркетинговий директор теж устряв до розмови.

— Чіпси «Ґрассітос» дуже зацікавилися проектом і хочуть долучитися до нього. Готові частково фінансувати його, за умови, що під час реаліті-шоу пропихатиметься ідея, наче поїдання чіпсів сприяє втраті ваги. Хочуть поправити своє реноме після фіаско з отруєними яблуками.

— З отруєними яблуками? — перепитав Джеррі. — Що це таке?

— Кілька років тому «Ґрассітос», яких обвинуватили в тому, що їхня продукція призводить до збільшення ваги у дітей, фінансували закупівлю яблук для шкільних їдалень у Нью-Йоркському окрузі. Та виявилося, що в тих фруктах повно пестицидів, і дітлахи захворіли на рак. Чотири сотні хворих дітей — і ваш імідж собаці під хвіст.

— Оце халепа! — сказав Джеррі.

— На щастя, — уточнив директор, — лиха не буває без добра: то були дітлахи з неблагополучних кварталів, і батьки не мали коштів, щоб подати у суд. Декотрі з тих дітлахів навіть у лікаря не побували.

— «Ґрассітос» просять, щоб під час передачі оті мускулясті здоровані наминали чіпси. Тобто треба, щоб був зв’язок поміж м’язами і чіпсами. Також хочуть, щоб той тренер або ж родина спортсменів були латиносами. Це важливий ринок для них, і вони хочуть його розвивати. Вони вже й гасло вигадали: «Латиноси полюбляють „Ґрассітоси“».

— Дуже непогано, — сказав Джеррі. — Але треба спершу з’ясувати, скільки вони можуть інвестувати в бюджет програми, щоб наша співпраця мала сенс.

— А мускулясті латиноси вам підходять? — запитав маркетинговий директор.

— Атож, це дуже добре, — підтвердив Джеррі.

— Нам потрібні латиноси! — гукнув креативний директор. — Записали?

Втупившись у екран свого ноутбука в апартаментах готелю «Озерний», Джері не помітив, як Дакота вийшла зі своєї кімнати і зупинилася в нього за плечима. Глянула на нього, та він геть поринув у конференцію, тож вона подалася з апартаментів. Пройшла коридором, не знаючи, куди себе подіти. Пройшла повз номер, де Островскі готувався до прослуховування, переглядаючи театральних класиків. Поминула триста дванадцятий номер, де мешкали Берґдорф з Алісою, й захихотіла, почувши, як гучно вони кохаються. Урешті вирішила покинути готель. Звеліла працівникові паркувального майданчика подати батьків «порше» і покотила Орфеєю. Ось і Овшен-роуд. Вона попрямувала до пляжу. Дедалі дужче нервуючись, незабаром дісталася до того будинку, де колись вони відпочивали на вакаціях, де були такі щасливі разом. Зупинилася коло брами і задивилася на викарбуваний там напис: «САД ІДЕНІВ».

Урешті її залили сльози. Вчепившись у кермо, вона заридала.

— Джессе, — всміхнувся Майкл Бірд, угледівши мене у дверях свого кабінету, — чим я завдячую задоволенню бачити вас?

Поки Анна з Дереком порпалися в комісаріаті в газеті університету Нотр-Дам, я подався до редакції «Орфея кронікл» узяти статті, що вийшли у рік убивства чотирьох людей.

— Мені треба заглянути в архіви вашої газети, — пояснив я Майклові. — Чи можете допомогти мені в цьому, але так, щоб ця інформація не з’явилася завтра в пресі?

— Авжеж, Джессе, — пообіцяв він. — Шкодую, що так ото зрадив тоді вашу довіру. Це було непрофесійно. Знаєте, весь час собі думаю, чи міг я захистити Стефані?

Погляд у нього був сумний. Я бачив, що він дивиться на кабінет Стефані, який був коло його кабінету й залишився недоторканний.

— Ви нічого не могли вдіяти, Майкле, — спробував я підбадьорити його.

Він звів плечима і спровадив мене в архів, розташований у напівпідвальному приміщенні. Його допомога була неоціненна: він вибрав потрібні випуски газети, допоміг знайти потрібні статті й поробити з них копії. Він чимало знав усього про місцеві справи, тож я запитав, чи чув він про Джеремі Фолта.

— Джеремі Фолт? — перепитав він. — Ніколи не чув про нього. Хто це?

— Дрібний розбишака з Ріджспорта, — відказав я. — Він збивав із Теда Тенненбаума гроші, погрожуючи, що завадить відкриттю кафе «Афіна».

Майкл аж рота роззявив.

— Із Тенненбаума рекет здирав гроші?

— Так. Поліція штату проґавила це 1994 року.

Завдяки Майклові я зміг здійснити масштабні пошуки, що стосувалися «Темної ночі»: він зв’язався з іншими місцевими газетами, зокрема, зі щоденним виданням із «Рідж-спорт івнінґ стар», і запитав, чи існує в їхніх архівах ключова фраза «Темна ніч». Проте ніхто такого не знайшов. Усе, що було пов’язане з цією назвою, сталося в Орфеї у проміжку від осені 1993 до літа 1994 року.

— Який зв’язок поміж п’єсою Гарві й цими подіями?— запитав Майкл, який і досі не провів цієї паралелі.

— Я й сам хотів би про це знати. Надто ж тепер, коли відомо, що та Темна ніч стосується тільки Орфеї.

Я заніс усі копії з архіву «Орфея кронікл» до комісаріату і почав їх переглядати. Робив вирізки, підкреслював потрібне, відкидав непотрібне, класифікував, а Дерек із Анною тим часом ретельно перечитували примірники газети університету Нотр-Дам. Незабаром Аннин кабінет почав нагадувати поштове відділення, де сортують пресу. Аж ось Дерек вигукнув: «Бінґо!». Він знайшов оголошення. Двадцять перша сторінка осіннього випуску 2013 року, там поміж рекламою шевця й китайського ресторану, що обіцяв щедрий буфет за ціною від двадцяти доларів, було те загадкове повідомлення:

«ХОЧЕТЕ СТАТИ УСПІШНИМ ПИСЬМЕННИКОМ?

ЛІТЕРАТОР ШУКАЄ АМБІТНОГО ПИСЬМЕННИКА ДЛЯ СЕРЙОЗНОЇ РОБОТИ.

НЕОБХІДНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ».

Залишалося тільки зв’язатися з особою, що відповідала за розміщення реклами в газеті.

Дакота знай сиділа в автомобілі перед брамою «Саду Іденів». Батько навіть не зателефонував їй. Вона подумала, що він, звісно ж, ненавидить її, зрештою, як і всі. За те, що вчинила вона з Тарою Скаліні. Ніколи не простить собі цього.

І дівчина знову залилася сльозами. Їй було так погано: думала, їй ніколи не стане ліпше. Їй не хотілося жити. Зір її затьмарився від сліз, і вона навпомацки почала шукати в наплічнику ампулу з кетаміном. Таки треба було, щоб їй полегшало. Поміж речами їй трапилася коробочка, яку дала їй Лейла. То був героїновий порошок, для нюхання. Дакота ще ніколи не куштувала його. Вона розсипала на приладовій панелі доріжку того порошку і нагнулася, щоб втягнути його носом.

У домі перебував Джеральд Скаліні; дружина сказала йому, що перед брамою вже давненько стоїть якесь авто, і він вирішив зателефонувати в поліцію.