Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 57)
— Маленькою я брала участь у конкурсах із читання слів за літерами. Тато мене привчив до цього. Ми з ним тільки те й робили, що читали ті слова, аж маму це вже починало дратувати. Була така пора, коли я могла годинами читати словники, запам’ятовуючи орфографію найскладніших слів. Ось оберіть навмання будь-яке слово.
Вона простягнула словник Коді, й він узяв його і розгорнув на першій-ліпшій сторінці. Проглянув статті й промовив:
— Голосистолічний.
— Завиграшки: г-о-л-о-с-и-с-т-о-л-і-ч-н-и-й.
Він пустотливо всміхнувся.
— Ти справді читала словник?
— Авжеж, цілий день.
Дівчина всміхнулася, і від неї наче світло заструмувало.
— Ти звідки? — запитав її Коді.
— Із Нью-Йорка. Мене звати Дакота.
— А мене Коді.
— Мені страшенно подобається ваша книгарня, Коді. Я хотіла б стати письменницею.
І вона знову насупилася.
—
— Я не можу більше писати.
—
— Не можу, бо вчинила велике зло.
— Що ти таке скоїла?
— Це надто серйозно, щоб розповідати.
— То треба написати про це, — заохотив її Коді.
— Знаю, так каже і мій психолог. Але мені це не вдається. Нічого не вдається. У мене пустка всередині.
Того дня Джеррі з Дакотою вечеряли в кафе «Афіна». Джеррі знав, що Дакота завжди любила це місце, тож сподівався, їй сподобається, коли він поведе її туди. Та під час вечері вона була похмура.
— Чому ти притягнув мене сюди? — врешті запитала вона, длубаючи виделкою смажену рибу.
— Гадав, тобі буде тут добре, — боронився батько.
— Гадав, мені буде тут добре? А може, хотів показати, як я тебе розчаровую, й нагадати, що через мене ти втратив свій дім?
— Дакото, як ти можеш таке казати!
— Я ж добре знаю, що знівечила тобі життя!
— Годі вже картати себе, Дакото, треба рухатися вперед, перебудувати себе!
— Ти що, так нічого й не розумієш? Я не зможу поправити того, що вчинила, тату! Я ненавиджу це місто, ненавиджу все, ненавиджу життя!
Вона не могла стримати сліз і замкнулася у вбиральні, щоб ніхто не бачив, як вона плаче. Вийшла відтіля через двадцять хвилин і попросила батька повернутися в готель.
Джеррі не помітив, що в кожній із двох спалень апартаментів був невеличкий бар. Дакота тихенько відчинила дверцята, взяла склянку і невеличку пляшку горілки. Налила в склянку і кілька разів ковтнула. Потім понишпорила в шухляді з білизною й дістала ампулу з кетаміном. Лейла казала, що ампули практичніші за порошок, бо їх легше переховувати.
Дакота обережно зламала кінчик ампули і вилила кетамін у склянку. Розколотила кінчиком пальця й вихилила все одним духом.
За декілька хвилин відчула, як у ній розливається спокій. Вона стала легша. Стала щасливіша. Уклалася на ліжку і втупилася в стелю, де білі візерунки наче зазміїлися шпаринами, і ось перед нею постала невимовно гарна фреска: вона впізнала орфейську домівку, і їй захотілося пройтися нею.
Радісна метушня панувала під час сніданку за столом у розкішному домі родини Іденів, що стояв на Овшен-роуд, коло самісінького океану.
—
Дев’ятирічна Дакота замислено задерла носика, що викликало усмішку в матері, яка спостерігала за нею. Потім рішуче вхопила ложку, що стриміла в її мисочці, й почала виловлювати з молока пластівці у вигляді літер, промовляючи:
— А-к-у-п-у-н-к-т-у-р-а.
Вимовляючи літери, вона клала кожен пластівець коло себе на тарілку. Урешті кинула оком на результат і задоволено всміхнулася.
— Браво, люба моя! — вражено вигукнув батько. Мати, сміючись, заплескала в долоні.
— Як ти це робиш? — запитала вона.
— Не знаю, мамо. У мене в голові наче фото слова, ну і, загалом, це просто.
— Ану ще одне, — запропонував Джеррі. — Рододендрон.
Дакота закотила оченята, що неабияк потішило її батьків, а потім вимовила слово за літерами, де бракувало тільки
— Принаймні я вивчила нове слово, — по-філософському зауважила Дакота. — Тепер уже не помилятимуся. Можна мені покупатися в басейні?
— Тільки вдягни купальник, — усміхнулася їй мати.
Дівчинка радісно заверещала і вибігла з-за столу. Джеррі ніжно глянув їй услід, а Синтія, скориставшись тією хвилиною спокою, вмостилася чоловікові на коліна.
— Дякую, любове моя, що ти такий чудовий чоловік і батько.
— Дякую за те, що ти така надзвичайна дружина.
— Ніколи я й не гадала, що буду така щаслива, — сказала Синтія, сяючи від утіхи.
— Я теж. Нам так пощастило в житті, — відказав Джеррі.
Джесс Розенберґ
Тими дозвільними вихідними Дерек з Дарлею покликали мене й Анну до свого невеличкого басейну. То було вперше, коли ми зібралися всі разом поза службовими справами. А я вперше за тривалий час опинився у Дерека в гостях.
Метою тих запросин було розслабитися трохи і випити пива. Та коли Дарля відійшла, а дітлахи бовталися у басейні, ми несамохіть заговорили про справи.
Анна розповіла нам про свою розмову з Сильвією Тенненбаум. Докладно змалювала, який тиск чинив мер Ґордон на Теда, накидаючи йому своїх підрядників, і як, з іншого боку, здирав із нього гроші Джеремі Фолт, місцевий рекетир.
—
— То, може, «Темна ніч» — це назва банди? — припустив я.
— Цей слід треба уважно розглянути, Джессе, — відказала Анна. — Я не мала часу розпитати в комісаріаті про цього Джеремі Фолта. Знаю тільки, що та пожежа змусила Теда платити йому.
— Отже, гроші, що, як ми помітили, зникали з рахунків Тенненбаума, насправді призначалися для Джеремі? — второпав Дерек.
— Так, — підтвердила Анна. — Тенненбаум хотів мати певність, що спокійно закінчить усі роботи з облаштування кафе «Афіна» і що відкриє його до початку фестивалю. А оскільки ми знаємо, що Ґордон вимагав хабарів від будівельних підприємств, то тепер зрозуміло, звідки він за тієї пори одержував гроші. Звісно ж, він вимагав комісійні за те, що ті підрядники завдяки йому здобули замовлення на роботи в кафе «Афіна».
— А що як мер Ґордон і Джеремі Фолт були пов’язані між собою? — запитав Дерек. — Може, Ґордон мав зв’язки з кримінальним світом?