Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 58)

— Ви тоді розглядали таку можливість? — запитала Анна.

— Ні, — відказав Дерек. — Гадали, що мер корумпований політик. Але й не підозрювали, що він вимагає у всіх хабарі.

— Припустимо, — провадила Анна, — що «Темна ніч» — назва злочинної організації. То, може, ті оголошення на стінах Орфеї заповідали вбивство голови Ґордона? Убивство, про яке було написано і про яке знали всі, та ніхто не здогадався, про що йдеться.

— Те, чого ніхто не побачив! — вигукнув Дерек. — Те, що було в нас перед очима, а ми не побачили його. Джессе, що ти скажеш на це?

— Можна припустити, що Кірк Гарві розслідував тоді діяльність тієї організації, — подумавши, відказав я. — І про все знав. Тому й забрав зі собою ту справу.

— Оце нам і треба з’ясувати передовсім, — сказала Анна.

— Найдужче дивує те, — сказав Дерек, — чому 1994 року Тед Тенненбаум не сказав нам, що платить Джеремі Фолтові, коли ми питали в нього, куди він діває ті гроші.

— Боявся, що Джеремі Фолт йому помститься? — запитала Анна.

Дерек подумав.

— Може, й так. Але якщо ми проґавили цього Джеремі Фолта, то ми і ще щось проґавили. Я взагалі хотів глянути на цю справу геть в іншому контексті, й, гадаю, треба подивитися, що писали місцеві газети про все це.

— Можу попросити Майкла Бірда, щоб приготував нам усі матеріали про вбивство чотирьох людей.

— Непогана думка, — сказав Дерек.

Ми лишилися й на вечерю. Як і кожної неділі, Дерек замовив піцу. Поки ми розсідалися в кухні, Анна розглядала світлину на стіні: там була Дарля, Дерек, Наташа і я перед рестораном «Маленька Росія», який саме облаштовували.

— Що це за «Маленька Росія»? — нічого не підозрюючи, запитала Анна.

— Ресторан, який я так і не відкрила, — відказала Дарля.

— Ти любиш готувати? — запитала Анна.

— Колись я тільки цим і жила.

— Джессе, а що то за дівчина з тобою? — запитала мене Анна, показавши на Наташу.

— Наташа, — відказав я.

— Це була твоя наречена?

— Так, — відказав я.

— Ти ніколи не казав, що там поміж вами сталося. Зрозумівши з тієї зливи запитань, що Анна нічогісінько не знає, Дарля урешті сказала мені:

— О боже мій, Джессе, то ти нічого їй не казав?

Стівен Берґдорф і Аліса сиділи в шезлонгах коло готельного басейну. День був страшенно спекотний, і в басейні поміж іншими купальниками бовтався й Островскі. Коли його долоні вже геть поморщилися від води, він виліз із басейну і сів у шезлонгу, щоб трохи обсохнути. Аж із жахом виявив, що простісінько біля нього сидить Стівен Берґдорф, та ще й мастить сонцезахисним кремом спинку якомусь юному створінню, що нітрохи не скидається на його дружину.

— Стівене! — вигукнув Островскі.

— Мета? — мало не вдавився Берґдорф, угледівши коло себе критика. — Що ви тут робите?

Хоч він і бачив критика на прес-конференції, та все ж таки не сподівався, що той мешкає в готелі «Озерний».

— Дозвольте мені у вас про це запитати, Стівене. Я покинув Нью-Йорк, щоб знайти спокій, аж натрапляю на вас!

— Я приїхав сюди дізнатися, що це за п’єсу таку таємничу тут гратимуть.

— Я приїхав сюди перший, Стівене, то повертайтеся до Нью-Йорка, якщо я тут.

— Ми куди хочемо, туди і їдемо, у нас демократія, — встряла Аліса.

Островскі раптом упізнав її: то була дівчина з редакції.

— Ого, Стівене, — сказав він уїдливо, — бачу, ви поєднуєте роботу і задоволення. Ваша дружина, мабуть, радіє.

Він узяв свої речі й пішов, страшенно розлютившись. Стівен побіг за ним.

— Зачекайте, Мето.

— Не турбуйтеся, Стівене, — сказав Островскі, стенувши плечима, — я нічого не скажу Трейсі.

— Та я не про це. Хочу сказати вам, що мені дуже шкода. Шкода, що я так витурив вас. Я тоді був у ненормальному стані. Прошу у вас вибачення.

Островскі відчув, що Берґдорф каже це щиро, і ті перепросини зворушили його.

— Дякую, Стівене, — сказав він.

— Ага, Мето. Вас прислали сюди від «Нью-Йорк таймс»?

— О боже, ні! У мене більше нема роботи. Хто захоче взяти на роботу критика-ретрограда?

— Ви великий критик, Мето, вас кожна газета захоче залучити до праці.

Островскі стенув плечима й зітхнув.

— Ну, це ще як сказати.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Берґдорф.

— Від учора мені засіла в голові одна думка: я хочу пройти прослуховування на актора в «Темній ночі».

— А чом би й ні?

— А тому що це неможливо! Я літературний і театральний критик! Отож не можу ні писати, ні грати!

— Я не зовсім розумію вас, Мето...

— Ох, Стівене, поворушіть мізками, заради бога! Подумайте самі, з якого це дива театральний критик гратиме у виставі якусь роль? Гадаєте, літературні критики хочуть писати, а письменники стати літературними критиками? Уявляєте собі Дона Делілло, який пише статтю для «Нью-Йоркера» про нову п’єсу Девіда Меймета? Уявляєте, як Поллок публікує критичну статтю про останню виставку Ротко в «Нью-Йорк таймс»? Уявляєте, що Джеф Кунс критикує останнє творіння Даміана Гіршта у «Вашингтон пост»? Можете уявити собі Спілберґа, який пише про останній фільм Копполи у «Таймс»: «Не дивіться цього лайна, це справжнісінька гидота»? Усі здіймуть галас, казатимуть, що це упередженість, і матимуть рацію: не можна критикувати ту царину діяльності, в якій працюєш.

Берґдорф зрозумів, що мав на увазі Островскі, але зауважив:

— Мето, та ви ж зараз практично не критик, адже вас звільнили.

Обличчя Островскі посвітліло: Берґдорф таки мав рацію. Колишній критик подався до свого номера і взявся до газет, де писали про зникнення Стефані Мейлер.

А що, думав він собі, хто забороняє мені взятися до діла? Зрештою, хіба, витуривши з роботи, Берґдорф не зробив мене вільним? І що як увесь цей час він був невизнаним творцем?

Він повирізував статті й порозкладав їх на ліжку. З нічного столика на нього дивилося фото Меґан Падалін.

Повернувшись до басейну, Стівен почав читати мораль Алісі.

— Не провокуй Островскі, — сказав він, — він тобі нічого поганого не зробив.

— А чом би й ні? Ти бачив, як він дивився на мене? Наче я хвойда якась. Наступного разу скажу, що це я його витурила з роботи.

— Не кажи нікому, що ти вимагала вигнати його! — вигукнув Стівен.

— Але ж це правда, Стіві!

— Послухай, через тебе я опинився в гівні.

— Через мене? — обурилася Аліса.

— Авжеж, через тебе і через твої дурнуваті подарунки! З банку вже дзвонили мені додому. Ще трохи — і дружина дізнається, що в мене фінансові проблеми?

— У тебе фінансові проблеми, Стівене?

— Авжеж! — роздратовано вигукнув Берґдорф. — Знаєш, скільки я витратив? Я спустошив геть усі рахунки, та ще й заліз у борги, немов дурник!