Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 59)
Аліса засмучено глянула на нього.
— А ти ніколи не казав мені про це, — докірливо мовила вона.
— Про що не казав?
— Що в тебе нема грошей на ті подарунки.
— А це б щось змінило?
— Усе! — вигукнула Аліса. — Усе змінило б! Можна було б стежити за видатками. Не жити в дорогих готелях! Що ти накоїв, Стіві? Ти наймав номери у «Плазі», ти кидав грішми наліво й направо, купуючи все підряд, то я гадала, що в тебе є грошенята. Я й не підозрювала, що ти живеш у кредит. Чому ти ніколи не казав мені про це?
— Бо мені було соромно.
— Соромно? А чого ти соромився? Послухай, Стіві, я ж не хвойда якась, не лярва. Я ж з тобою не заради подарунків, не для того, щоб завдавати тобі прикрощів.
— А чому ти зі мною?
— Бо я кохаю тебе! — вигукнула Аліса.
Вона глянула на нього, і по її щоці покотилася сльоза.
— То ти не кохаєш мене? — схлипуючи, запитала вона. — Ти гніваєшся на мене, так? Бо через мене ти опинився в гівні?
— Я вже казав тобі вчора в автомобілі, Алісо, може, варто було б подумати трохи і зробити паузу в наших стосунках, — несміливо нагадав їй Берґдорф.
— Ох, не кидай мене!
— Що?
— Покинь дружину! — благально вигукнула Аліса. — Якщо кохаєш мене, покинь дружину! Але не мене. У мене є тільки ти, Стівене. В мене нікого нема, крім тебе. Якщо ти підеш, я нічиєю більше не буду.
Вона плакала, аж захлиналася, й сльози поробили доріжки в макіяжі на її щоках. Усі дивилися на них. Стівен спробував її заспокоїти.
— Алісонько, та ти ж знаєш, як я кохаю тебе.
— Ні, не знаю я! То скажи мені це, доведи це мені! Не їдьмо завтра назад, залишімося ще на трохи, це ж останні наші дні! Чом би тобі не сказати на роботі, що ми проходимо тут проби на акторів, щоб зсередини дізнатися про цю виставу і зробити репортаж? Щоб написати про цю п’єсу, що про неї всі балакають. Твої видатки будуть виправдані. Прошу тебе! Кілька днів.
— Гаразд, Алісонько, — сказав Стівен. — Залишаємося ще на понеділок і вівторок, щоб узяти участь у прослуховуваннях акторів. І разом напишемо статтю для часопису.
У кварталі запала ніч. Анна з Дереком прибрали зі столу. Дарля курила надворі коло басейну. Я приєднався до неї. Було ще дуже гаряче. Тріщали цикади.
— Ось поглянь на мене, Джессе, — саркастично сказала Дарля. — Я хотіла відкрити ресторан, а натомість щонеділі замовляю піцу.
Я відчув, що вона в кепському гуморі, й вирішив її підбадьорити.
— Піца — це традиція.
— Ні, Джессе. І ти знаєш це. Я втомилася. Втомилася від життя, від цієї роботи, яку я ненавиджу. Щоразу, йдучи повз ресторан, думаю собі: «Він міг би бути моїм». Натомість працюю помічником лікаря. Дерек теж ненавидить свою роботу. Вже двадцять років ненавидить. І ось уже тиждень минув, відколи він приєднався до тебе, повернувся до оперативної роботи, і помітно звеселів.
— Бо його покликання — оперативна робота, Дарлю. Дерек дуже талановитий слідчий.
— Він більше не може бути поліціянтом, Джессе. Після того, що сталося.
— То нехай подасть у відставку! Нехай візьметься до іншого діла. Він має право на пенсію.
— Ми ще не сплатили за дім.
— То продайте його! Через два роки ваші діти все одно поїдуть навчатися в університет. Знайдіть якийсь затишний куточок, подалі від цих міських джунглів.
— І що там робити? — з відчаєм запитала Дарля.
— Жити! — відказав я.
Вона дивилася вдалину. Я бачив її лице тільки у відблисках, що їх відбивала поверхня води в басейні.
— Гайда, — урешті сказав я їй. — Покажу тобі дещо.
— Що саме?
— Проект, над яким я працюю.
— Який проект?
— Той, задля якого покину роботу в поліції, той, що про нього не хотів тобі казати. Просто ще не готовий був. Гайда.
Ми сіли в автомобіль і поїхали, покинувши Дерека з Анною. Вона вийшла з автівки й озирнула будинок.
— Ти його винайняв? — запитала вона.
— Ага. Тут була галантерейна крамниця, але прогоріла. Я перекупив її за хорошу ціну. І зараз облаштовую.
Вона дивилася на вивіску, затулену укривалом.
— І ти скажеш мені, що це?
— Ні, — відказав я. — Зачекай хвилю.
Я увійшов досередини, засвітив вивіску, знайшов драбину, потім вийшов і, залізши на драбину, зняв укривало. У нічній темряві сліпуче засяяли літери.
Дарлі аж заціпило. Я почувався ніяково.
— Ось глянь, у мене є ще й червона книга з усіма вашими рецептами, — сказав я їй, показуючи ту книгу, яку прихопив разом із драбиною.
Дарля знай мовчала. Я знову озвався, щоб почути, що вона про це думає.
— Кухар із мене ніякий, це правда. Я робитиму гамбургери. Це все, що я вмію. Гамбургери з підливою «Наташа». А ти допоможеш мені, Дарлю. Поставиш на ноги цей проект. Розумію, я трохи схибнутий, але...
— Трохи схибнутий! — нарешті вигукнула вона. — Та ти з глузду зсунувся, Джессе! Ти геть здурів! Нащо ти це утнув?
— Щоб виправити все, — м’яко відказав я.
— Джессе, таж нічого вже не виправиш! Чуєш, нічого! Минулого вже ніколи не виправити!
Вона вибухнула плачем і втекла.
- 3
Проби
Джесс Розенберґ
Того ранку ми з Дереком посідали в куточку в ресторані готелю «Озерний» і крадькома спостерігали за Кірком Гарві, що прийшов туди поснідати.
Прийшов і Островскі й, помітивши Кірка, сів за його столом.
— Ох, цього ранку буде чимало розчарованих, бо я ж нікого не оберу, — сказав Гарві.
— Прошу? — не второпав Островскі.
— Я не з тобою розмовляю, Островскі! Я звертаюся до оладок, яких не оберу. До вівсянки, яку не оберу. І до картоплі, її я теж не оберу.
— Кірку, та це ж сніданок.