Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 54)

Вона погрозливо тицьнула на мене пальцем.

— Я обіцяю тобі пекельні муки, Стіві! Ти втратиш усе і сядеш у в’язницю. Чому не хочеш мене слухатися? Ти змушуєш мене покарати тебе за це!

Я не міг витурити Островскі. Проте Аліса змусила мене зателефонувати в її присутності, увімкнувши гучний зв’язок. На превелике моє полегшення, той не відповів. Я вирішив забути про це діло, сподіваючись, що Алісин гнів ущухне. Та за два дні, другого липня, вона вдерлася до мого кабінету, мов та фурія.

— Ти ще не вигнав Островскі! Ти що, здурів? Кидаєш мені виклик, так?

— Я намагався сьогодні телефонувати, але він не відповів.

— То намагайся ще! Він у кабінеті, я щойно його бачила.

Я зателефонував на пряму лінію, та він не взяв слухавки. Урешті виклик переадресувався на секретарку, і вона сповістила, що Островскі зараз дає по телефону інтерв’ю французькому часописові.

Аліса аж почервоніла від гніву, вигнала мене з-за столу і сіла за мій комп’ютер.

— Алісонько, — занепокоївся я, побачивши, як вона відкриває мою поштову скриньку, — що ти робиш?

— Те, що ти мав зробити, гнидо нікчемна!

Вона створила нове повідомлення й написала:

Оскільки ви вже дійшли до того, що не відповідаєте на дзвінки, сповіщаю, що від цієї миті ви звільнені з «Огляду». Стівен Берґдорф.

Натиснула кнопку, щоб надіслати, і з задоволеним виглядом покинула мій кабінет.

І тоді я зрозумів, що далі так тривати не може. Я втратив контроль над виданням і над власним життям. Я був геть у боргах: і за кредитними картками, й за ощадним родинним рахунком, який спустошив ущент.

Джесс Розенберґ

Субота, 12 липня 2014 року

За чотирнадцять днів до прем’єри

Ми вирішили влаштувати собі вихідні. Треба було трохи звести дух і перепочити. Ми з Дереком повинні були відновити над собою контроль: було дуже ризиковано втрачати голову через Кірка Гарві.

Уже другий тиждень поспіль я збував суботу в кухні, намагаючись приготувати ту підливу до гамбургерів. Дерек був із родиною.

Що ж до Анни, то їй наша справа ніяк не виходила з голови. Гадаю, надто вже вразило її те, що розповів нам Баз Леонард про Шарлотту Браун. Куди зникла вона перед прем’єрою 1994 року? І чому? Що вона приховувала? Відколи Анна поселилася в Орфеї, Алан і Шарлотта Брауни завжди спілкувалися з нею. Вже й не злічити було, скільки разів вони вечеряли разом, скільки разів запрошували її на прогулянки або ж поплавати на човні. Вчащала з Шарлоттою до кафе «Афіна», де вони годинами сиділи й спілкувалися. Анна розповідала їй про свої проблеми з Ґуллівером, а Шарлотта про те, як вони влаштувалися в Орфеї. Натоді вона допіру закінчила навчання. Знайшла роботу в сварливого ветеринара, який обмежив її обов’язки секретарюванням і, регочучи, часто мацав за дупцю. Анна не дуже собі уявляла, що Шарлотта Браун може увійти в чийсь дім і перестріляти цілу родину. Напередодні, проглянувши те відео, ми зателефонували Базові Леонарду, щоб поставити два запитання. Чи було в членів трупи авто? І чи існує копія того відео?

Щодо авто, він категорично заявив, що всі члени трупи прибули в автобусі. Автомобіля ні в кого не було. А про відео сказав, що «мешканцям міста продали шістсот копій через різні пункти продажу. То були крамниці на головній вулиці, бакалійні крамнички, автозаправки. Люди купували їх на згадку. Усі вони розійшлися від осені 1994-го до літа наступного року». Це означало, що Стефані знайшла в когось цю копію, адже була вона навіть у міській бібліотеці. Та з’ясували ми і те, що Шарлотта Браун за ті півгодини могла дійти пішки дуже недалеко, щоб устигнути ще й повернутися до Великого театру. Ми з Анною й Дереком дійшли висновку, що якби вона взяла таксі й попросила відвезти себе до кварталу Пенфілд, то, напевне, водій заявив би про це до поліції після тих трагічних подій.

Того ранку Анна вирішила скористатися своєю щоденною пробіжкою, щоб точно визначити час, аби пішки дійти з Великого театру до кварталу Пенфілд і повернутися назад. Виявилося, якщо йти звичайною ходою, то на це потрібно було згаяти півгодини. Яка ж була допустима похибка приблизного трактування цієї дії? Якщо бігти, то вистачило б двадцять п’ять хвилин. Хороший бігун дістався б туди за двадцять хвилин, але якщо взутий він був невідповідно, то все ж таки радше тридцять.

Отож технічно це було можливо. Шарлотта Браун мала час добігти до Ґордонів, убити їх і повернутися до Великого театру.

Вмостившись на лаві у сквері навпроти колишнього дому Ґордонів, Анна поринула в роздуми, аж тут їй зателефонував Майкл Бірд.

— Анно, — сказав він занепокоєно, — ти можеш зараз же приїхати до редакції? Щойно тут сталося дещо дивне.

У кабінеті «Орфея кронікл» Майкл розповів їй про відвідувача, який щойно приходив.

— До приймальні завітав славетний критик Мета Островскі. Він хотів дізнатися, що сталося зі Стефані. Коли я сказав йому, що її вбили, він вигукнув:

— Чому ніхто не сповістив мене про це?

— А як він пов’язаний зі Стефані?

— Хтозна. Тим-то я й зателефонував тобі. Він почав розпитувати мене. Хотів усе знати. Як її вбили, чому і чи натрапила поліція на слід.

— А ти йому що?

— Я обмежився тієї інформацією, що є в публічному доступі, він міг би знайти її в газетах.

— А потім?

— Потім він попросив у мене давні випуски газети, де писали про її зникнення. Я дав, їх у мене ще трохи було. Він наполіг, щоб заплатити за них. І відразу ж пішов.

— Куди пішов?

— Сказав, що прочитає у готелі. Зупинився в «Озерному».

Зазирнувши додому і прийнявши душ, Анна подалася до «Озерного». Островскі знайшла в барі, де він призначив їй зустріч, після того як вона зателефонувала йому в номер.

— Я знав Стефані, відколи вона працювала в «Нью-Йоркському літературному огляді», — пояснив мені Островскі. — Надзвичайна дівчина, дуже талановита. Могла стати великою письменницею.

— Звідки ви дізналися, що вона оселилася в Орфеї? — запитала Анна.

— Після її звільнення з часопису ми підтримували зв’язок. Часом обмінювалися дзвінками.

— Вас не здивувало, що вона почала працювати в маленькому містечку в Гемптонсі?

— Тепер, коли я знову приїхав до Орфеї, цей вибір здається мені виправданим: вона казала, що хоче писати, а в цьому містечку так спокійно.

— Так спокійно, — повторила Анна, — якби ж то... Здається, ви не вперше приїжджаєте сюди, пане Островскі, чи я помиляюся?

— У вас точна інформація, молода співробітнице поліції. Я був тут двадцять років тому, з нагоди відкриття першого театрального фестивалю. Не пам’ятаю вже достеменно, що там грали, але про місто в мене лишилося приємне враження.

— І від 1994 року ви більше не бували в Орфеї?

— Жодного разу, — сказав він.

— То чому ви раптом завітали сюди через двадцять років?

— А я отримав люб’язне запрошення від міського голови Брауна, то й подумав собі: а чом би й не поїхати?

— То вас уперше від 1994 року знову запросили на фестиваль?

— Не вперше, але саме цього року мені закортіло сюди завітати.

Анна відчула, що Островскі каже їй не все.

— Пане Островскі, ви мене за дурепу тримаєте? Я знаю, що ви побували в редакції «Орфея кронікл» і розпитували про Стефані Мейлер. Головний редактор сказав, що ви були страшенно збурені. То в чім річ?

— У чім річ? — перепитав він. — А в тім, що вбили молоду дівчину, яку я так поважав! То пробачте мені за те, що я не стримав емоцій, почувши про ту трагічну подію.

Голос його затремтів. Вона відчула, що він насилу стримується.

— То ви не знали, що сталося зі Стефані? Ніхто не говорив про це в редакції? Адже про таке частенько розмовляють за кавою.

— Хтозна, може, й так, — сказав здушеним голосом Островскі. — Я не міг цього знати, бо мене теж звільнили з «Огляду». Витурили! Принизили! Поставилися мов до непотребу! Той негідник Берґдорф погнав мене під три чорти, я пішов звідти з картонною коробкою під пахвою, а він не дав мені потім навіть заглянути до редакції, не брав телефон, коли я йому дзвонив. Мене, великого Островскі, отак упослідити, мов паршивого пса! І, уявіть собі, пані, жодна людина в цій країні не ставилася до мене так добре, як ця дівчина, Стефані Мейлер! Я був у такій депресії, сидів самотній у Нью-Йорку й не міг із нею зв’язатися, тож вирішив зустрітися з нею в Орфеї, подумавши, що це запрошення від міського голови було хорошим збігом обставин і, хтозна, може, й знаком долі. Та, приїхавши, не зміг додзвонитися, й вирішив піти до неї додому, а там якийсь поліціянт сказав, що її вбили. Втопили в болоті, кинувши її тіло на поталу комахам, хробакам, птахам і п’явкам. Оце, пані, причина мого суму і гніву.

Запала мовчанка. Він висякався, втер сльози і спробував опанувати себе, глибоко вдихнувши повітря.

— Я дуже шкодую, що ваша подруга загинула, пане Островскі, — урешті сказала Анна.

— Дякую, пані, що поділяєте мій смуток.

— То, кажете, Стівен Берґдорф звільнив вас?

— Авжеж, він. Головний редактор «Огляду».

— Отже, він звільнив Стефані, а потім і вас?

— Так, — потвердив Островскі. — Гадаєте, тут є зв’язок?

— Хтозна.

Після розмови з Островскі Анна заглянула до кафе «Афіна», щоб поснідати. Коли сіла за столом, поруч пролунав голос: