Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 53)

— Ти помістив її на обкладинці? Ох ти ж, мерзенна падлюко!

— Про що ти кажеш, Алісо?

Вона мала на увазі осінній випуск «Огляду». Стефані Мейлер написала такий чудовий текст, що я виніс його назву на обкладинку, і це відразу помітила Аліса.

— Послухай, Алісо, ти що, здуріла? Стефані написала прекрасний текст!

— Наплювати мені на твої пояснення! Це дорого тобі обійдеться! Я хочу бачити тебе, де ти?

Я влаштував усе так, щоб зустрітися з нею того ж таки дня в кав’ярні коло її дому. Остерігаючись Алісиного гніву, я придбав для неї дорогу французьку хустину на шию. Вона оскаженіла і пожбурила її мені в обличчя. Ще ніколи не бачив її такою розлюченою.

— Ти сприяєш її кар’єрі, ставиш її на першій сторінці «Огляду», а що тоді я? Я так і залишаюся кумедною дрібною службовкою, що розносить пошту!

— Послухай, Алісо, ти ж не пишеш статей!

— Ні, пишу! Про мій письменницький блог ти сказав, що він дуже хороший. Чому ти не публікуєш витяги з нього в «Огляді»?

— Алісонько, я...

Вона урвала мене несамовитим порухом, махнувши тією хустиною для шиї, наче коня шмагонула батогом.

— Годі вже дурню молоти! — крикнула вона. — Ти хочеш задобрити мене цією нікчемною ганчіркою? Ти що, мене за хвойду маєш? Гадаєш, мене можна так дешево купити?

— Що ти від мене хочеш, Алісо? — жалібно запитав я.

— Щоб ти витурив дурепу Стефані! Щоб ти її негайно вигнав з редакції!

Вона підвелася, показуючи, що розмову закінчено. Я хотів було лагідно взяти її за руку й перепинити, та вона всадила мені в зап’ястя нігті.

— Я зараз очі тобі видеру, Стіві. Слухай уважно: у понеділок Стефані не повинно бути в часописі, ти чуєш мене? А то всі дізнаються, що ти зі мною творив.

Згадуючи про це зараз, я розумію, що міг би й не поступитися їй. Якби я лишив Стефані на роботі, то Аліса заявила б у поліцію, розповіла б про все моїй дружині, кому завгодно, і я б поплатився за свої вчинки. Довелося б узяти на себе відповідальність за все. Та я був надто боягузливий, щоб так зробити. Коли Стефані звільнили, вона прийшла до мого кабінету в сльозах, тримаючи під пахвою коробку зі своїми речами.

— Не розумію, чому ви так учинили зі мною, Стівене. Я так добре у вас працювала.

— Мені дуже шкода, Стефані. Обставини такі, що доводиться урізати бюджет.

— Не брешіть, — сказала вона. — Я знаю, це Аліса вами крутить, як хоче. Та не переймайтеся, я нікому не скажу. Можете спати спокійно, я не завдам вам лиха.

Звільнення Стефані вгамувало Алісу, і вона почала затято працювати над романом. Казала, там дуже незвичайний задум і книжка таки буде чудова.

Минуло три місяці, настав грудень 2013 року і Різдвяні свята, які обійшлися мені в півтори тисячі доларів на кулон для Аліси, і в півтори сотні на якусь дешеву прикрасу для дружини, яка здивувала мене тим, що подарувала всій родині відпустку в сонячнім краю. Сповістила вона це нам у п’ятницю ввечері, під час вечері, і вся аж сяяла, показуючи проспект.

— Ми завжди стежимо за витратами, і нічого не можемо собі дозволити. Я заощаджувала з моєї платні від Великодня, щоб ми змогли відпочити на Карибах.

Те, що звалося Карибами, було насправді Ямайкою, де ми мешкали на всьому готовому в готелі, що призначався для майже-середнього класу, який пнувся корчити з себе велике цабе, там був басейн із каламутною водою і їжа в буфеті з убогими перекусками. Та, опинившись у вогкому гарячому кліматі на узбережжі Ямайки, розлігшись у затінку під пальмами з коктейлем, який робили з дешевих спиртних напоїв, далеко від Аліси і всіх клопотів, я почувався добре. Вперше за тривалий час мене охопив спокій. Збагнув, що мені хочеться покинути Нью-Йорк, розпочати життя деінде, з нуля, й не припускатися тих помилок, що погубили мене. Урешті я сказав про це дружині, запитавши:

— Чи не хотіла б ти покинути Нью-Йорк?

— Що? Чому ти хочеш покинути Нью-Йорк? Нам добре там, хіба ні?

— Так, але ти ж розумієш, про що мені йдеться.

— Ні, я не розумію, про що ти.

— Ми могли б мешкати в маленькому містечку, а не товктися в громадському транспорті, що захаращує вулиці.

— Що це тобі в голову стрілило, Стівене?

— Та не стрілило, просто я ділюся з тобою цією думкою, та й годі.

Як і всі справжні ньюйорківці, моя дружина не уявляла собі життя деінде, тож моя думка про те, щоб утекти і почати нове життя, розлетілася пилом.

Минуло півроку.

У червні 2014 року ощадний рахунок моїх дітей був порожній. Мені зателефонували з банку й сказали, що не можуть тримати далі порожній рахунок і щоб я усунув той клопіт. Треба було терміново знайти спосіб його поповнити і заразом перестати копати собі фінансову яму. Треба було покласти край усьому цьому. Вночі я майже не спав, а як таки засинав, то мені снилися жахіття, які годі було витерпіти. Та халепа гризла мене зсередини.

Аліса закінчила свій роман. Попросила мене прочитати його і відверто сказати, що я про нього думаю.

— Будь як у ліжку, — сказала вона, — жорстоким, але справедливим.

Я на силу божу прочитав те творіння, перескакуючи через розлогі шматки тексту, бо ж вона нетерпляче очікувала на мій присуд. А тут і думати не було про що: текст вийшов просто бездарний. Та я, звісно ж, не міг їй цього сказати. І в модному ресторані «СоГо» ми випили з нею шампанського за майбутній успіх цього твору.

— Я така рада, що він тобі сподобався, Стіві, — тішилася вона. — Ти ж кажеш це не задля того, щоб принести мені задоволення, правда ж?

— Та ні, він справді мені дуже подобається. Невже ти сумніваєшся в цьому?!

— Я пропонувала роман трьом літературним агентам, та вони відмовилися його пропихати.

— Ну, це не повинне тебе знеохочувати. Якби ти знала, скільки книжок відкинули спершу агенти і видавництва...

— Авжеж, то я хочу, щоб ти допоміг мені розрекламувати його. Дай Мета Островскі, нехай прочитає.

— Критикові? — занепокоєно запитав я.

— А певно. Він повинен готувати статтю для найближчого випуску «Огляду». Всі прислухаються до його думки. Розхваливши в статті якого-небудь автора, він може зробити книжку популярною однісінькою публікацією. І тоді агенти й видавці благатимуть, щоб я пристала на їхні пропозиції.

— Не певен, що це вдала думка. Островскі може бути дуже жорстокий, навіть лютий.

— Ти його начальник чи хто? Маєш тільки загадати йому написати хорошу статтю.

— Це не так робиться, як ти собі гадаєш, Алісо, й ти чудово це знаєш. Кожен має право на свободу...

— Не заводь тут своїх моралізаторських балачок, Стіві. Я вимагаю, щоб Островскі написав захоплену статтю про мою книжку, і він її напише. Ти зробиш так, щоб це сталося.

Тут офіціант приніс нам омари, та вона нетерплячим жестом відправила їх назад.

— Я не їстиму, цей вечір просто жахливий. Хочу додому.

Наступні десять днів вона вимагала подарунків, яких я вже не міг купувати. Оскільки я не піддавався, вона перетворила моє життя на тортури. Урешті я угамував її, пообіцявши, що Островскі прочитає книжку і напише схвальну рецензію. Я надіслав той текст Островскі, й він пообіцяв його прочитати. Не маючи від нього ніякого відгуку, за два тижні я запитав, чи заглядав він у ту книжку, і він сказав, що якраз дочитав. Аліса звеліла покликати Островскі до кабінету, бо хотіла почути від нього особисто, що він думає про її творіння, і ми призначили зустріч на тридцяте червня. Того дня перед його приходом вона заховалася в стінній шафі. Присуд був жорстокий.

— Стівене, я, певне, несамохіть вчинив вам щось недобре? — запитав він, вмостившись у фотелі в моєму кабінеті. — Якщо так, то перепрошую.

— Та ні, — здивовано відказав я. — Чому ви це кажете?

— Тому що треба було дуже розгніватися на мене, щоб змусити читати таке! І ось я змарнував час і прийшов вам сказати про це. Втім, урешті я збагнув, чому ви так наполягали, щоб я прочитав цю дурнувату писанину.

— І чому ж? — трохи занепокоєно запитав я.

— А тому що це ви написали цю книжку і захотіли, щоб я сказав про неї свою думку. Стівене, ви мрієте стати письменником, так?

— Ні, автор цього тексту не я, — запевнив я його.

Та Островскі не повірив і сказав:

— Стівене, я розмовляю з вами, як із другом, бо не хочу залишати вам безпідставних надій: у вас нема ніякого таланту. Це нуль! Нуль, нуль, нуль! Я сказав би навіть, що ваша книжка нульова за визначенням. Навіть мавпа написала б її ліпше. Зробіть добру послугу людству: облиште цю кар’єру. Може, спробуйте малювати... чи, наприклад, грати на гобої.

І він пішов. Щойно зачинив за собою двері, Аліса вискочила з шафи.

— Алісонько, — заспокійливо сказав я, — він сам не тямив, що казав.

— Я хочу, щоб ти вигнав його!

— Щоб я його вигнав? Я не можу вигнати Островскі. Читачі його люблять.

— Ти виженеш його, Стіві!

— Ох, Алісо, як я можу таке зробити? Ти що, вигнати Островскі!