Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 9)
Пригадую, як я зайшов до кабінету, майже затамувавши подих, дивлячись на стоси книг і газет на підлозі, на пришпилені до стін мапи. Найбільше мені подобається мапа сузір’їв, він мені вже показував її, коли навчав астрономії. Коли ми заходимо до кабінету, то з хвилюванням читаємо назви зірок і небесних знаків — Стрілець із зіркою Нункі, Вовк, Орел, Оріон. Волопас, який несе на схід Альфекку, на захід — Арктура. Скорпіон зі страхітливими обрисами, який на хвості, наче осяйне жало, тримає зірку Шаула, а на голові — червоного Антареса. Велика Ведмедиця, кожна зірка — на своїй орбіті, Алькаїд, Міцар, Аліот, Meґрец, Фекда, Дубхе Мерак, Візничий, велика зірка якого дивно бринить у моїй пам’яті — Менкалінан.
Пригадую Великого Пса, який у своїй пащі, наче ікло, несе прекрасного Сиріуса, а внизу — трикутник, у якому мерехтить Адхара. Бачу також досконалу схему, яка найбільше мені подобається і яку я щоночі шукаю на літньому небі на півдні, десь над Ле Морном — корабель Арґо, який інколи я малюю на курній дорозі, ось так:
Батько стоїть, щось розповідає, я не зовсім тямлю, що він каже. Насправді він звертається не до мене, хлопчика з надто довгим волоссям, із засмаглим обличчям, в одязі, розірваному в біганині крізь чагарі і тростинові поля. Він розмовляє сам із собою, його очі палають, голос від хвилювання трохи приглушений. Він розповідає про величезний скарб, який знайде, тому що нарешті знає, де він захований, тому що відкрив острів, де невідомий Корсар залишив свій золотий запас. Він не називає корсарового імени, пізніше я так і прочитаю в його паперах, просто невідомий Корсар, і ще сьогодні це ім’я мені здається реальнішим і більш сповненим таємниці, ніж будь-яке інше ім’я. Він уперше говорить про острів Родріґес, що входить до складу Маврикія і лежить на відстані багатоденної мандрівки морем. Він причепив до стіни кабінету мапу острова, скопійовану тушшю ним самим і розфарбовану аквареллю, покриту знаками і помітками. Внизу під мапою пригадую підпис: Rodriguez Island, а вгорі: Admiralty Chart, Wharton, 1876. Я слухаю батька і не чую, наче все це відбувається уві сні. Леґенда про скарб, пошуки, які тривали протягом ста років на Бурштиновому острові, на Флік-ан-Флак, на Сейшелах. Можливо, хвилювання або тривога заважають мені розуміти, тому що я здогадуюсь, що це найважливіша штука на світі — таємниця, яка щомиті може нас врятувати або знищити. Вже не йдеться про електроенергію, ні про жоден інший план. Сяєво скарбу з Родріґеса мене засліплює і потьмарює усі інші. Тієї пообідньої пори батько довго говорить, міряє кроками вузьку кімнату, перебирає папери, аби підкріпити ними свої слова, кладе їх на місце, навіть не показавши мені, а я непорушно стою біля стола, потай зиркаю на прикріплену до стіни поруч з мапою неба мапу острова Родріґес. Можливо, саме через це у мене залишиться враження, що все, що сталося потім, уся пригода, той пошук були з небесних країв, а не з реальної землі, і що я розпочав свою мандрівку на облавку корабля Арґо.
Останні дні літа здаються мені дуже довгими, обтяженими денними чи нічними подіями — вони скоріше як місяці чи роки, що глибоко змінюють світ навколо нас і роблять нас старшими. Дні найбільшої спеки, коли густе й важке повітря заповнює долину Тамарен і коли відчуваєш себе замкненим у кам’яній фортеці. Над долиною небо ясне, мінливе, вітер бавиться хмарами, їхні тіні біжать над спаленими пагорбами. Останні врожаї невдовзі будуть зібрані, на полях серед робітників наростає гнів, тому що їм нічого їсти. Інколи вечорами я бачу червоні дими від пожеж на полях тростини, небо тоді стає дивного кольору — загрозливого, кривавого, від нього ріже в очах і дере у горлі. Попри небезпеку, майже щодня я йду через плантації, аби подивитися на пожежу. Йду до Ємена, інколи до Тамарен Естейт або підіймаюся до Маженти і до Бель Рив. З висоти Турель бачу інші дими, що здіймаються на півночі зі сторони Кларенс, Марсене, на кордоні з Вольмаром. Зараз я сам. Після мандрівки на пірозі батько заборонив мені бачитися з Дені. Він більше не приходить до Букана. Лаура каже, що чула, як його дідусь, капітан Кук, кричав на нього, коли він приходив до нього після заборони. Відтоді він зник. Через це у мене виникло відчуття порожнечі, великої самотности, ніби батьки, Лаура і я були останніми мешканцями Букана.
Іду геть від дому, все далі й далі. Підіймаюся на вершини креольських стін і звідти спостерігаю за димами повстань. Біжу через спустошені рубанням поля. Там ще трапляються робітники, дуже бідні й старі жінки, одягнені у мішковину, які збирають залишки тростини або серпами жнуть траву. Коли вони помічають мене, моє засмагле обличчя, мій одяг у плямах червоної землі, босі ноги, зв’язані черевики на шиї, то з криками проганяють мене, бояться. Ніколи жоден білий не заходив так далеко. Інколи також наглядачі лають мене і жбурляють у мене камінцями, а я щодуху втікаю через тростину. Ненавиджу наглядачів. Зневажаю їх більше, ніж інших, тому що вони зачерствілі і злі, вони б’ють бідняків палицями, якщо снопи тростини не досить швидко лягають на вози. А ввечері вони отримують подвійну платню і впиваються аракою. Вони підступні і запопадливі з управителями, розмовляють з ними, знявши картуза, вдають, що люблять тих, з яких нещодавно знущалися. На полях — майже голі чоловіки з ледь прикритим ганчіркою тілом важкими залізними обценьками, які вони називають «мертвяками», виривають «пеньки» — корені старої тростини. Вони тягають базальтові брили на плечах до воза з волами, потім складають їх на краю поля, будуючи з них нові піраміди. Це ті, яких Мем називає «мучениками тростини». Вони співають за роботою, я люблю, сидячи на верхівці чорної піраміди, слухати їхній монотонний спів, що тягнеться над спорожнілими просторами плантацій. Люблю також сам співати стару креольську пісню, яку капітан Кук наспівував нам з Лаурою, коли ми були зовсім малими, ось та пісня:
Саме звідти, з купи складених каменюк, я побачив дим пожежі з боку Ємена і Валґали. Дуже близько, майже біля бараків на березі річки Тамарен, я здогадався, що сталося щось важливе. З калатанням серця біжу крізь поля, дістаюся до дороги. Блідо-блакитна покрівля нашого будинку ще дуже далеко, аби повідомити Лаурі те, що відбувається. Ще дорогою, у низині Букана я вже чую гамір бунтівників. Він нагадує гуркіт грози, яка, здається, насувається одразу зусібіч і відлунює в ущелинах гір. Чути крики, гуркіт, постріли. Попри страх, я біжу полями, не зважаючи на порізи тростиною. Опинившись біля цукроварні, потрапляю всередину гулу, бачу заколот. Юрба
Людська валка то насувається, то відступає, наче у дивному танці, крики вже перетворюються на вереск. Чоловіки розмахують мачете, косами, жінки — мотиками і серпами. Я злякано завмер на місці, а юрба штовхає мене, оточує. Я задихаюся, осліплений курявою. З великими труднощами пробиваюся до стіни цукроварні. У цю мить, не розуміючи, що відбувається, бачу трьох вершників, що кидаються на юрбу, яка їх оточує. Кінські тіла штовхають чоловіків і жінок, а вершники б’ють їх прикладами. Двоє коней, переслідувані гнівними криками юрби, скачуть до плантацій. Вони так близько промчали повз мене, що я падаю на землю в куряву, нажаханий, що мене ледь не затоптали. Потім я помічаю третього вершника. Він упав з коня, чоловіки і жінки тримають його за руки, штовхають. Попри страх, який спотворив його обличчя, я впізнаю його. Це родич Фердинанда, чоловік двоюрідної сестри, він — управитель на плантаціях дядька Людовіка, його звати, здається, Дюмон. Батько каже, що він гірший, ніж наглядач, що він б’є робітників своїм ціпком і краде платню тих, які скаржаться на нього. Зараз він у руках людей з плантацій, вони обсипають його стусанами, обзивають, кидають на землю. Якоїсь миті через юрбу, яка його штурхає, він опиняється так близько від мене, що я бачу його здичавілий погляд, чую хрипке дихання. Мені страшно, бо я розумію, що він зараз помре. Нудота підіймається до горла, душить мене. Зі слізьми на очах я кулаками б’ю натовп, який мене навіть не помічає. Одягнені в мішковину чоловіки і жінки продовжують свій дивний танець з криками. Коли мені вдається виборсатися з юрби, я озираюся і бачу білого чоловіка. Одяг на ньому пошматований, напівоголені чорні чоловіки несуть його на витягнутих руках до пащі печі з подрібненою тростиною. Чоловік не кричить, не ворушиться. Його обличчя перетворюється на білу маску страху, коли чорні робітники підіймають його і починають розгойдувати перед червоними воротами печі. Я заціпенів, стоячи сам на дорозі, чуючи голоси, які кричать все гучніше й гучніше і які вже перетворилися на повільний і болісний стогін, який прискорює рух тіла до палаючої печі. Потім — єдиний ривок юрби і оглушливий дикий крик, коли чоловік зник у печі. Гамір одразу вщух, і я знову почув глухе сичання вогню, булькотіння цукрового сиропу у великих блискучих чанах. Я не можу відвести погляду від палаючої пащі печі, в яку зараз чорні люди кидають суху тростину, наче нічого й не сталося. Потім поступово натовп розсіюється. Жінки в мішковині йдуть курною дорогою, закриваючи обличчя хустками. Чоловіки віддаляються тростиновими дорогами, тримаючи мачете в руках. Не чути більше ґвалту, криків, лише тиша та вітер ворушить листя тростини, поки я йду до річки. Ця тиша — в мені, вона заповнює мене до запаморочення, і я знаю, що ні з ким не зможу говорити про те, що бачив того дня.