Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 10)

Інколи Лаура йде зі мною в поля. Ми прямуємо стежками серед зрубаної тростини, а коли земля занадто грудкувата, чи трапляються купи полеглої тростини, я несу її на спині, аби вона не зіпсувала сукенку й черевички. Дарма, що вона на рік старша за мене, Лаура така легка й тендітна, що мені здається, ніби я несу немовля. Вона дуже любить, коли ми так мандруємо, коли гостре листя тростини розступається перед її обличчям, а потім сходиться позаду. Якось на горищі вона показала мені старий номер Illustrated London News з малюнком, на якому Алі несе Наомі серед жита. Наомі дзвінко сміється, зриваючи колоски, що б’ють її по обличчю. Лаура мені сказала, що через цей малюнок вона назвала мене Алі. Лаура каже мені також про Поля і Вірджинію, але я не люблю цієї історії, тому що Вірджинія дуже боялася роздягнутися, аби зайти в море. Мене таке дивує, і я кажу Лаурі, що оповідання, напевне, вигадане, але її це дратує. Вона каже, що я нічого в цьому не тямлю.

Ми йдемо до пагорбів, туди, де починаються володіння Маженти і «впольовані» олені багатих. Але Лаура не хоче заходити до лісу. Тоді ми спускаємося до джерела Букана. Серед пагорбів повітря вологе, ніби вранішній туман надовше затримується серед чагарників. Ми з Лаурою любимо влаштуватися на галявині, коли дерева ледь виступають з нічної пітьми, щоб спостерігати за летом морських птахів. Іноді нам щастить побачити пару фаетонів. Гарні білі птахи летять з витоків Чорної річки з боку Мананави, розкинувши крила, зі своїми видовженими хвостами вони плавно ширяють над нами, нагадуючи хрести з морської піни. Лаура каже, що то душі моряків, які загинули в морі, і жінки дарма чекають на їхнє повернення. Вони мовчазні, легкі. Вони живуть в Мананаві, там, де темніють гори і клубочаться хмари. Ми гадаємо, що там народжується дощ.

— Одного дня я піду до Мананави.

Лаура каже:

— Кук каже, що в Мананаві завжди є маррони. Якщо ти туди підеш, вони вб’ють тебе.

— Неправда. Там нікого нема. Дені був дуже близько, він казав, що коли туди приходиш, усе стає чорним, наче настала ніч, отож, слід одразу повертати назад.

Лаура знизує плечима. Їй не до вподоби такі розмови. Вона підводиться, дивиться на небо, де зникли птахи. Нетерпляче каже:

— Ходімо!

Полями ми повертаємося до Букана. Серед листя дах нашого будинку сяє, наче калюжа.

Відтоді як Мем злягла, вона більше не дає нам уроків, лише читає окремі оповідки і продовжує релігійне виховання. Вона схудла і зблідла, і більше не виходить зі своєї кімнати посидіти в шезлонзі на веранді. З Флореаля приїздив лікар на бричці, його прізвище Кьоніґ. Покидаючи нас, він сказав, що лихоманка минула, але можлива повторна криза, тому що недуга невиліковна. Так і сказав, і я не можу забути це слово, воно постійно у мене в голові, день і ніч. Через це я не можу всидіти на місці. Мені необхідно постійно мчати, через гори і моря, як каже мій тато, через вранішні, обпалені сонцем тростинові поля, слухаючи ґанні з їхнім монотонним співом, чи на берег моря, сподіваючись зустріти Дені, що повертається з риболовлі.

Над нами нависає якась загроза, я відчуваю її присутність над Буканом. Лаура теж відчуває її. Ми не говоримо про неї, але це видно на обличчі, у її схвильованому погляді. Вночі вона не спить, ми обоє лежимо, нерухомо вслухаючись у шум моря. Я чую спокійне дихання Лаури, занадто спокійне, і знаю, що її очі розплющені у пітьму. Я теж лежу без сну, москітна сітка відсунута через задуху, слухаю дзижчання комарів. З тих пір як Мем хворіє, я не виходжу вночі, щоб не тривожити її. Але на світанку, ще до схід сонця, починаю свою гонитву через поля або спускаюся до моря, туди, де починається Чорна річка. Гадаю, що я сподіваюся побачити, як Дені вигулькне з-за рогу, чи помічу його під миґдалевим деревом. Іноді я навіть кличу його тим сиґналом, про який ми домовилися, пищавкою. Але його нема. Лаура вважає, що він пішов на інший кінець острова, до Чорного Міста. Я самотній, наче Робінзон на острові. Навіть Лаура зараз тихіша.

Отже, ми читаємо уривки роману, який щотижня виходить в Illustrated London News, Нада Лілея Райдера Хаґґарда, ілюстрації трохи лякають і пробуджують мрії. Газета прибуває щопонеділка з три- чи чотиритижневою затримкою, іноді в пакунках по три номери, на кораблях Британсько-Індійської навіґаційної компанії. Батько неуважно гортає їх, потім залишає в коридорі на столику, де ми чатуємо на їхню появу. Тоді ми забираємо їх до нашого сховку під дахом, аби насолоджуватися читанням, випроставшись долі у гарячій півтемряві. Читаємо вголос, здебільшого нічого не розуміючи, але з такою впевненістю, що прочитані слова назавше закарбовуються в пам’ять. Чаклун Зуїк каже: «Ти наказуєш мені, батьку, розказати тобі про молодого Умслопоґааса, названого Булаліо Вбивця, і про його кохання до Нади, найкращої з зулуських жінок?» Кожне з цих імен у мені, як назви тих істот, яких ми зустрічаємо того літа у затінку будинку, який невдовзі покинемо. «Я Мопо, той, що убив короля Чаку», — каже старий чоловік. Дінґаан, король, що помер заради Нади. Балека, юна дівчина, батьки якої були вбиті Чакою і яку примусили стати його дружиною. Коос, собака Мопо, який приходить до свого хазяїна вночі, коли той вистежує армію Чаки. Мерці не дають спокою землі, завойованій Чакою: «Ми не можемо спати, ми чуємо Айтонго, духи померлих, вони довкола нас, кличуть один одного». Я здригаюся, коли Лаура читає і перекладає ці слова, а також, коли Чака з’являється перед своїми воїнами:

«О Чако, о Слон! Його суд швидкий і жахливий, як Сонце!» Я роздивляюся ґравюри, де нічні яструби затуляють сонячний диск, що наполовину зник за виднокраєм.

Є також Нада, Нада Лілея, з великими очима, кучерявим волоссям і мідного кольору шкірою, бо вона народилася від шлюбу чорної принцеси і білого чоловіка, вона єдина вижила з племені крааль, знищеного Чакою. Вона гарна, дивовижна у своїй шкурі. Умслопоґаас, син Чаки, якого вона вважає братом, шалено кохає її. Пригадую день, коли Нада просить юнака принести їй левеня, і Умслопоґаас прослизає до лев’ячого барлогу. Але леви повертаються з полювання, і «заревів самець, що аж земля затремтіла». Зулуси вбивають лева, а левиця загризає Умслопоґааса, і Нада оплакує смерть свого брата. Як нам подобається це оповідання! Ми його знаємо напам’ять. Англійська, уроки якої давав батько, для нас — мова леґенд. Коли ми хочемо сказати щось незвичайне або таємне, ми користуємося англійською, ніби ніхто її не розуміє.

Пригадую також воїна, який б’є Чаку в обличчя. Він каже: «Я відчуваю, як опускається Небо». І ще поява Небесної Царівни Інкосазани-і-Зулу, що повідомляє про неминуче покарання Чаки: «І страшна вона була у своїй красі…» Коли Нада Лілея йде на велику раду, «її велич була на кожному з них…» Ці речення ми невтомно повторюємо на горищі при тьмяному світлі сутінок. Сьогодні мені здається, що тоді в них крилося якесь особливе значення, прихована тривога, яка передує змінам.

Ми все ще мріємо над газетними ілюстраціями, але зараз вони здаються нам недоступними — велосипеди Юнон чи від Ковентрі Машиніст енд К, театральні біноклі Ліліпут, я уявляв, що з таким зміг би дослідити дно Мананави, годинники з автопідзаведенням від Бенсона чи знамениті нікельовані Уотербері з емалевими циферблатами. Ми з Лаурою урочисто, наче вірші Шекспіра, читаємо напис під годинниками: «Збалансований механізм, корпус з кришкою, з автопідзаведенням, пилонепроникні, протиударні, антимагнітні». Нам також подобається реклама мила Брук, на якій зображена мавпа, що грає на мандоліні, сидячи на півмісяці. Ми разом декламуємо:

Ми з Місяцем живемо так, як треба, Я мию землю, а він — світить в небі…

І заливаємося сміхом. Різдво вже давно минуло, сумне Різдво того року, з фінансовою скрутою, хворобою Мем і пусткою в Букані, але ми вибираємо подарунки на сторінках газет. Оскільки це лише гра, ми без вагань зупиняємось на найдорожчих. Лаура хоче собі фортепіано Шапель з чорного дерева, намисто з перлів від фірми Орієнт, брошку, оздоблену емалями і діамантами від Золотого енд Срібного Сміта у вигляді курчати, що визирає з яєчної шкаралупи! Вона коштує сто фунтів! Для неї я нагледів срібну карафу з різьбленого кришталю, а для Мем — ідеальний подарунок — шкіряну скриньку від Маппен з колекцією пляшечок, коробочок, щіточок, причандалля для нігтів тощо. Лаурі теж дуже подобається ця скринька, вона каже, що й у неї буде така сама, але пізніше, коли вона стане дівчиною. Собі я облюбував ліхтар Неґретті і Замбра, патефон з платівками і голками і, звичайно ж, велосипед Юнон, від найкращої фірми. Лаура, яка знає, що мені подобається, вибирає для мене коробку з петардами від Тома Сміта, і ми знову сміємося.

Ми читаємо також оповідання, яким уже по кілька місяців, інколи — по кілька років, але яке це має значення? Оповідання про кораблетрощі, про землетрус у місті Осака, уважно роздивляємося ілюстрації. Ще там був чай з намальованими монгольськими ламами, прожектор Солоний Фрукт від Ено і Зачарований Драгун, фея, оточена левами, у «чарівному лісі» і малюнок одного з епізодів про Наду Лілею, від якого ми здригаємося: «Кам’яний Гість», гірський велетень, роззявлена паща якого символізує вхід до печери, де невдовзі вмре красуня Нада.