Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 11)

Ці образи живуть у мені ще відтоді, вони змішалися з шумом вітру серед філао, з важким нагрітим повітрям горища, коли нічна тінь поволі покриває сад навколо будинку, а цвіркуни починають свої співи.

Ми чекаємо самі не знаючи чого. Вечорами під москітною сіткою перш ніж заснути, я уявляю себе на містку корабля з піднятими вітрилами серед бурхливого моря, дивлюся на сонячні зайчики на воді. Слухаю Лаурине дихання, повільне, ритмічне, і знаю, що у неї розплющені очі. Про що вона мріє? Гадаю, що ми всі на палубі корабля, що йде на північ, до острова Невідомого корсара. Потому мене переносить до джерел Чорної річки біля Мананави, туди, де ліс темний і непролазний і де інколи чутно зітхання велетня Сакалаву, який вбив себе, аби не потрапити до рук білих плантаторів. У лісі повно схованок і отрути, в ньому лунають мавпячі крики, а наді мною, затуляючи сонце, пропливає біла тінь фаетона. Мананава — то країна мрій.

Дні, що наближають нас до п’ятниці 29 квітня, довгі. Вони переплітаються між собою у суцільний день, сповнений далекими від життя ночами і мріями, день, який уже перетворився на спогад, а я ніяк не можу втямити, що ці дні несуть у собі тягар долі. Як я міг про те знати, якщо не було жодних точок відліку? Ми самі, Турель, яку я бачу крізь дерева, здалеку, тому що вона — моя мітка, яка вказує на море, з іншого боку скелі Труа Мамель і гора Рампар, які позначають межі цього світу.

Було сонце, що пряжить від світанку, суха червона земля вздовж канави, яку пробили дощі, що стікають з блакитного даху. Були лютневі бурі з вітром ост-норд-ост, що дув у напрямку гір, дощ, що зрив ровами пагорби і плантації алое, і струмки, що залишали велику брудну пляму на блакиті лаґуни.

Батько зранку стоїть на веранді, дивиться на дощове запинало, що насувається на поля, вкриваючи вершини гір Макабе, Бриз-Фер, туди, де знаходиться електричний генератор. Коли розкисла від дощу земля блищить на сонці, я сідаю на сходах веранди і ліплю для Мем глиняні фіґурки: песика, коника, солдатів і навіть кораблик, на якому палички замість щогл і листя — за вітрила.

Батько часто їде до Порт-Луї, там сідає на потяг до Флореаля, аби побачитися з тіткою Аделаїдою. Вона має надати мені притулок наступного року, коли я вступлю до Королівського коледжу. Все це мене майже не цікавить. Лише загроза, яка тисне тут, у Букані, наче якась невидима буря.

Я знаю, що живу тут і ніде інде. Невтомно роздивляюся цей краєвид, так давно, що знаю тут кожну заглибину, кожну тінь, кожний закапелок. Як завжди, позаду мене — похмура прірва витоків Чорної річки, таємниче провалля Мананави. Є також вечірні схованки, дерево добра і зла, до якого я йду з Лаурою. Ми вилазимо на міцні гілки і, звісивши ноги, мовчки сидимо, дивимося, як в гущавині листя згасає світло. Коли надвечір починається дощ, ми слухаємо шелест дощових крапель серед лапатого листу, наче музику.

У нас є ще одна схованка. Це рівчак, на дні якого тече тоненький потічок, що трохи далі впадає в річку. Інколи нижче за течією до нього приходять жінки купатися, а ще стадо козенят, яких пасе маленький хлопчик. Ми з Лаурою спускаємося на дно рівчака, туди, де є невеликий виступ і старий тамаринд, що нахилився над порожнечею. Стовбуром тамаринду ми повземо до гілок, притискаємося головами до дерева, сидимо і дивимось на воду, що тече дном рову, на чорне каміння. Лаура гадає, що у воді є золото, тому жінки приходять сюди прати білизну, аби потім знайти блискітки золота на тканині своїх суконь. Ми безкінечно довго вдивляємося у воду, що тече, шукаємо відблиски золота на чорному піску, на берегах. Там нас не тривожать жодні думки, і ми не відчуваємо загрози. Більше нема хвороби Мем, проблеми з грішми, яких бракує, дядька Людовіка, що збирається викупити наші землі під плантації. Саме тому ми йдемо до своїх схованок.

На світанку батько бричкою поїхав до Порт-Луї. Я одразу гайнув у поля, спочатку пішов на північ, аби побачити гори, які я люблю, потому повернувся спиною до Мананави і зараз йду до моря. Я — сам, Лаура не може піти зі мною, вона нездужає. Вона вперше мені таке каже, і про кров, яка приходить у жінок згідно з місяцем. Пізніше вона про це більше ніколи не говоритиме, ніби опісля їй стало соромно. Пригадую її того дня, маленьку бліду дівчинку з довгим чорним волоссям, упертий погляд, прекрасне пряме чоло, наче вона готова помірятися силою зі світом, але щось змінилося і це щось віддаляє її, робить чужою. Лаура стоїть на веранді, одягнена у довгу бавовняну сукню блідо-блакитного кольору, закасані рукави відкривають худі руки, на обличчі усмішка, яка означає: я — сестра чоловіка з лісу.

Біжу без передиху до підніжжя Турель, це зовсім близько від моря. Не хочу більше йти на берег Чорної річки, ні на причал Тамарен через рибалок. Після пригоди з пірогою, відтоді як нас з Дені покарали, розлучивши, я більше не хочу йти туди, куди ми раніше ходили разом. Піду вище від Турелі або на Зірку, аби сховатися серед чагарів, звідти буду дивитися на море і на птахів. Навіть Лаура не знатиме, де мене шукати.

Я — сам, і сам з собою голосно розмовляю. Сам себе запитую і сам собі відповідаю:

— Ходімо, сядемо он там.

— Де?

— Там, на плескатій скелі.

— Ти когось шукаєш?

— Ні, ні, добродію, я спостерігаю за морем.

— Ти хочеш побачити бакланів?

— Дивись, он пропливає корабель. Знаєш його назву?

— Знаю — Арґо. Це мій корабель. Він прибув по мене.

— То ти від’їжджаєш?

— Так, я незабаром поїду. Завтра або післязавтра…

Я на вершині Зірки, коли починається дощ.

Гарно, сонце пече крізь одяг, вдалині, за тростиновими полями, димлять труби. Я дивлюся на темно-синій морський простір, що за рифами стає фіолетовим.

Починається дощ, півколом затуляє море за Порт-Луї, великою сірою завісою стрімко насувається на мене. Так навально, що я навіть не намагаюся шукати якогось прихистку. Стою на виступі скелі з шаленим калатанням серця. Люблю дивитися, як налітає дощ.

Спочатку цілковите безвітря. Усі звуки приглушені, наче гори затамували подих. Саме через це починає калатати серце — від тиші, яка спустошує небо і знерухомлює все довкола.

Раптом на мене налітає холодний вітер, що несе листя. Я бачу, як починають хвилюватися тростинові поля. Вітер починає вихритися, налітає на мене поривами, примушуючи зіщулитись на скелі, аби не злетіти додолу. Біля Чорної річки — те саме: велика чорна пелена мчить на мене, вкриває море і землю. Тоді я розумію, що слід негайно втікати. Це непростий дощ, це буревій, ураган, як той, що пройшов у лютому і тривав два дні і дві ночі. От тільки ця тиша, такої я ніколи не відчував раніше. Однак я не ворушусь. Не в змозі відірвати погляду від великої сірої пелени, яка з величезною швидкістю насувається на долину, на море, яка поглинає пагорби, поля, дерева. Вона вже вкрила скелі. Затим зникають гори, Рампар, Труа Мамель. Темна хмара пройшлася над ними і стерла їх. Тепер вона котиться схилом гір до Тамарен і до урочища Букан. Раптом я згадую про Лауру, про Мем, вони самі вдома, і тривога відриває мене від споглядання дощу, що насувається. Я стрибаю зі скелі і щодуху мчу схилом Зірки навпростець через кущі, які дряпають обличчя і ноги. Біжу, наче за мною женеться зграя скажених собак, наче я олень, що вирвався з мисливських угідь. Інстинктивно скорочую шлях, біжу руслом висохлого потічка — за мить я вже в Паноні.

Тут на мене налітає вітер і валить з ніг. Я ніколи не бачив нічого подібного. Вода заливає мене, струменить по обличчю, затікає у рот, ніздрі. Я задихаюся, сліпну, хитаюся від вітру. Але шум — це ще страшніше. Глибокий, важкий, наче йде з глибин землі, мені здається, що гори ось-ось розпадуться. Повертаюся спиною до бурі і рачкую серед чагарників. Поламані гілки дерев ляскають у повітрі, наче стріли. Зіщулююся під високим деревом, прикриваю голову руками, чекаю. Після пориву вітру минає кілька секунд. Дощ ллє як з відра, але я можу підвестися, дихнути, розгледітися, де я. Чагарі вздовж рову потрощені. Неподалік велике дерево, як те, під яким я заховався, вирване з коренем, на ньому ще тримаються грудки червоної землі. Починаю рухатися навмання і раптом під час затишшя помічаю пагорб Сен Мартен, руїни колишньої цукроварні. Не маючи часу на роздуми, збираюся там заховатися.

Я знаю ці руїни. Я їх часто бачив, коли з Дені пробігав полями під паром. Він не хотів туди наближатися, казав, що то дім Муна Муна, що там чути «бубен диявола». Серед старих стін я тулюся у закапелку під уламком склепіння. Мокрий одяг прилип до тіла, я тремчу і від холоду, і від страху. Чую, як пориви вітру шугають над долиною. Наче велетенський звір кидається на дерева, трощить хащі і гілля, ламає стовбури дерев, наче соломинки. Водяні смерчі падають на землю, оточують руїни, водограями стікають у рів. З’являються струмки, наче з землі забили джерела. Вода тече, утворюючи далі вихори, закрути. Нема ні неба, ні землі, лише ця водяна стихія і вітер, що несе дерева і червоний мул. Я дивлюся прямо перед себе, сподіваючись побачити крізь водяну стіну небо. Де я? Руїни Панона — це, можливо все, що залишилося на землі, можливо, потоп покрив усю землю. Мені хочеться молитися, але зуби так цокотять, що я не в змозі пригадати слів. Пригадую лише оповідку про вселенський потоп, яку Мем читала нам з великої червоної книги, коли вода прийшла на землю і покрила навіть гори, і про великий корабель, який збудував Ной для порятунку, він узяв з собою «кожної тварі — по парі». А мені як зробити корабель? Якби Дені був тут, можливо, він би змайстрував пірогу чи пліт з гілля дерев. Навіщо Бог знову карає землю? Тому що люди зачерствіли, як каже батько, і живуть за рахунок злигоднів робітників на плантаціях? А потім я думаю про Лауру і Мем у покинутому будинку, тривога так сильно стискає мені груди, що я ледве дихаю. Що з ними? Жахливий вітер, водяна стіна могли їх проковтнути, знести, я уявляю, як Лаура борсається у потоці грязюки, намагаючись вчепитися за гілля дерев, і зіслизає у рів. Попри пориви вітру і відстань, я підвожуся і кричу: «Лауро! Лауро!»