Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 13)

Потім одразу вщух вітер, на нас знову впала велика тиша. Звідусіль чулося дзюркотання води — на даху, на деревах, і навіть у будинку текли тисячі струмків. Бамбук скрипів. З’явилося денне світло, але то вже було ніжне і тепле сяєво сутінок. Мем відчинила віконниці. Ми так і стояли, притулившись один до одного, не наважуючись рухатися, дивилися на силуети гір, що виринали із хмар, вони були як родичі, що прийшли нас втішити.

Тоді від тієї тиші Мем почала плакати, тому що у неї вже не стало снаги. Ми з Лаурою теж заплакали, пригадую, що так я більше ніколи не плакав. Потім ми лягли на підлогу і, обнявшись, щоб зігрітися, заснули.

Ми прокинулись на світанку від голосу батька. Він прибув уночі. Пригадую його змарніле обличчя, одяг в болоті. Він розповідає, як серед урагану стрибає з візка і лягає у рів край дороги. Там його настигла буря, знесла і візок, і коня не знати куди. Він бачив неймовірні речі, вглиб суші на старі дерева Інтендантства закинуло цілі човни. Розбурхане море розлилось по берегах річок і потопило людей у їхніх домівках. Особливо руйнівним був вітер, він позривав дахи з будинків, позбивав димарі цукроварень, поламав склади, зруйнував половину Порт-Луї. Коли він зміг вибратися зі своєї канави, то залишився на ніч у негритянській хижці неподалік від Медини, тому що дороги були затоплені. На світанку один індус на своєму возику підвіз його до Тамарен Естейт і, щоб дістатися до Букана, батькові довелося йти по груди у воді. Він каже також про барометр. Батько був у бюро Рампар Стрит, коли падали показання барометра. Він сказав, що це було неймовірно, жахливо. Він ніколи не бачив, щоб тиск опускався так низько і так швидко. Чому падіння ртуті може бути таким страшним? Я не розумію, але ще й зараз чую його голос, коли він про це каже, я не зможу цього забути.

Пізніше якась лихоманка провіщає кінець нашого щастя. Зараз ми живемо у північному крилі будинку, тільки ці кімнати пощадив буревій. Спустошене вітром і водою, південне крило будинку наполовину зруйнувалося. Дах провалився, веранди більше нема. Що я ще ніколи не зможу забути, так це дерева, яке пробило стіну будинку, довга чорна гілка, наче кіготь казкової потвори, вдарила як грім і застрягла у віконниці їдальні.

Ми з Лаурою спробували піднятися на горище розбитою драбиною. Через діри у даху водяний потік усе зніс. Від стосів книг і газет залишилися лише розкислі аркуші. Ми навіть не змогли рухатися на горищі, тому що стеля провалилася в багатьох місцях. Крокви хитаються. Від легкого бризу, який щовечора дме з моря, тріщить каркас ослабленого будинку. Уламок корабля — саме на нього насправді скидається наш будинок — уламок корабля, що зазнав кораблетрощі.

Ми обходимо околиці, аби визначити розміри лиха. Шукаємо те, що ще вчора тут було — гарні дерева, пальмові плантації, плантації ґуаяви, манґові дерева, зарості рододендронів, буґенвіллей, гібіскусів. Тиняємося, хитаючись, наче після виснажливої хвороби. Всюди бачимо сплюндровану землю, брудну, з полеглими травами, з поламаними гілками і з деревами корінням догори. Йдемо до плантацій поблизу Ємена і Тамарен, всюди молода тростина наче скошена велетенським косарем.

Навіть море змінилося. З вершини Зірки я дивлюся на великі плями грязюки, які забруднили лаґуну. У гирлі Чорної річки більше нема села. Я думаю про Дені. Чи вдалося йому врятуватися?

Ми з Лаурою майже цілий день стоїмо на вершині креольської піраміди серед спустошених полів. Час від часу вітер приносить якийсь дивний затхлий запах. Проте небо чисте, і сонце обпікає наші обличчя і руки, наче серед літа. Гори навколо Букана темно-зелені, з чіткими обрисами, здаються ближчими, ніж зазвичай. Ми дивимося на усе це — на море за рифами, на сяюче небо, на понівечену землю — просто так, ні про що не думаючи, до різі в очах. Нема нікого на полях, ніхто не йде дорогою.

У нашому будинку теж тихо. Після бурі до нас ніхто не приходить. Ми харчуємося лише рисом і чаєм. Мем лежить на імпровізованому ліжку в батьковому кабінеті, ми спимо в коридорі, тому що тільки ці місця пощадив ураган. Якось вранці я супроводжую батька до водойми поблизу Еґрет. Ми мовчки простуємо спустошеними землями. Ми вже знаємо, що там знайдемо, від цього у нас стискається в горлі. В одному місці край дороги перед рештками свого дому сидить стара ґанні. Коли ми проходимо повз неї, вона починає скиглити трохи голосніше, і батько зупиняється, аби подати їй монетку. Коли прибуваємо до водойми, то нарешті бачимо, що залишилося від генератора. Гарна нова машина перекинулась і наполовину застрягла у твані. Споруда, де стояла турбіна, зникла, від самої турбіни залишилися лише шматки погнутого заліза, які годі було впізнати. Батько зупиняється, голосно і чітко каже: «Це — кінець». Він високий і худий, сонце виблискує на його чорному волоссі і на бороді. Він підходить до генератора, не звертаючи уваги на багнюку, яка сягає колін. Майже дитячим рухом намагається перевернути машину. Потім розвертається і йде геть. Проходячи повз мене, він кладе руку мені на потилицю і каже: «Ходімо». Ця мить справді трагічна, тоді мені теж здається, що все скінчилося назавжди, горло стискається, очі наповнюються слізьми. Я швидко йду за татом, дивлюся на його високу, худу, згорблену постать.

Саме тими днями все наближається до свого завершення, але ми ще цього не знаємо. Ми з Лаурою відчуваємо цю загрозу чіткіше. Вона приходить з першими новинами із зовнішнього світу, переказується робітниками з плантацій, ґанні з Ємена, Валґали. Новини прибувають, їх повторюють, поширюють, розповідають про острів, спустошений циклоном. Порт-Луї, каже батько, знищене, як після бомбардування. Більшість дерев’яних будинків потрощені, зникли цілі вулиці, вулиця Мадам, вулиця Емілікілен, вулиця Пуавр. Від Монтань де Синьо до Марсового Поля — самі лише руїни. Громадські місця, церкви зруйновані, люди живцем згоріли під час вибухів. О четвертій по обіді, розказує батько, барометр опустився дуже низько, швидкість вітру сягала більше ста миль на годину, кажуть, навіть ста двадцяти. Море жахливо піднялося, заливши узбережжя, кораблі закинуло на сотні метрів углиб суші. На річці Рампар почалася повінь, і багато людей потонуло. Назви знищених сіл — то цілий список: Гарна Водойма, Рожевий Пагорб, Чотири Межі, Вакоас, Фенікс, Пальма, Медина, Гарні Сни. У Водоймі, потойбіч Труа Мамель, упав дах цукроварні, поховавши під собою сто тридцять робітників, які там заховалися. У Феніксі загинуло шістдесят осіб, ще більше в Гарній Воді, на півночі острова, в Мапу, в Мон Ґу, у Форбасі. Число жертв щодня зростає, там — знесені потоком намулу, тут — розчавлені під будинками, там — під деревами. Батько каже, що жертв багато сотень, але наступними днями цифри сягають тисячі, потім півтори тисячі.

Ми з Лаурою весь час на вулиці, розгублені, ховаємося в сухих чагарях поблизу будинку, не наважуючись віддалятися. Збираємося подивитися на рів, струмок в якому ще лютує, ще несе грязюку і поламане гілля. Або з вершини дерева шальта дивимося на освітлені сонцем спустошені поля. Жінки у ґанні збирають молоді пагони тростини і тягнуть їх по заболоченій землі. Голодні діти приходять красти опалі фрукти і капусту біля нашого дому.

Мем мовчки чекає нас вдома. Вона лежить на підлозі в кабінеті, вкрита ковдрами попри спеку. Її обличчя палає від лихоманки, а запалені очі блищать хворобливим блиском. Батько стоїть на руїнах веранди, дивиться на дерева вдалині і мовчки курить.

Пізніше повертається Кук зі своєю донькою. Він трохи поговорив про Чорну річку, затоплені кораблі, зруйновані будинки. Кук, якому вже багато літ, каже, що з того часу, як він прибув на острів, ще за рабів, був ураган, який розвалив димар резиденції і ледь не вбив губернатора Барклі, але той ураган не був таким сильним. Ми думаємо, якщо Кук не помер тому, що він старий, і, якщо він повернувся, то все знову буде, як раніше. Але він подивився на те, що залишилося від його хатинки, хитаючи головою, зачепився ногою за якісь шматки дощок і пішов перш ніж ми встигли щось утямити. «Де Кук?» — запитує Лаура. Його донька знизує плечима: «Пішов, мамзель Лауро». — «Куди він пішов?» «Додому, мамзель Лауро». — «Але він повернеться?» У Лаури схвильований голос. «Коли він повернеться?» Від відповіді Кукової доньки у нас стискається серце: «Бог його знає, мамзель Лауро. Можливо, й ніколи». Вона прийшла по харчі і по гроші. Капітан Кук більше не житиме тут, він ніколи не повернеться, ми це добре знаємо.

А Букан залишається таким, яким він став після бурі — самотнім, покинутим. Якийсь чорний чоловік приїхав з плантації зі своїми волами, аби витягти стовбур, що продірявив їдальню. Разом з батьком ми зібрали все сміття, якого повно в будинку — папери, скло, битий посуд, гілля, листя, землю. Через діри у стінах, розбиту веранду, дах, крізь який видно небо, наш будинок ще більше нагадує уламок корабля. А ми люди, які пережили кораблетрощу, вчепилися за свого уламка, сподіваючись, що все буде, як раніше.

Щоб приглушити тривогу, яка наростає з кожним днем, ми з Лаурою йдемо все далі й далі від дому, крізь плантації до узлісся. Щодня ми прямуємо до звабливої темної долини Мананави, туди, де живуть фаетони, що ширяють високо в небі. Але й вони зникли. Гадаю, їх знесло ураганом, розбило об гірські масиви чи так далеко віднесло в море, що вони звідти ніколи не зможуть повернутися.