Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 14)
Щодня ми шукаємо їх у порожньому небі. У лісі моторошна тиша, наче вітер збирається повернутися.
Куди йти? Адже тут більше нема людей, на фермах більше не чути собачого гавкоту. Більше не видно димів у небі. Вилізши на креольську піраміду, ми оглядаємо горизонт в напрямку Кларенс і Вольмара. Дими зникли. На півдні біля Чорної річки на небі нема слідів. Ми мовчимо. Стоїмо під полуденним сонцем і дивимося на море в далечині, поки очам не стає боляче.
Увечері із сумом у серці повертаємося до Букана. Уламок все ще на місці, до половини вгруз у ще вогку землю серед спустошеного саду. Ми нишком прослизаємо в будинок, босоніж ступаємо по підлозі, грязюка вже перетворилася на шар скрипучого пороху, але батько навіть не зауважує нашої відсутности. Зголоднілі після довгих блукань, ми їмо те, що знаходимо — фрукти, зібрані у чужих володіннях, яйця, рис, що його батько щоранку готує у великому казані.
Одного дня, поки ми були на узліссі, Кьоніґ, лікар з Флореаля, приходив до Мем. Лаура, коли ми поверталися додому, побачила на дорозі сліди від коліс. Я не наважуюся йти далі, чекаю, тремчу, поки Лаура біжить на веранду, влітає в будинок. Нарешті я заходжу через північний фасад і бачу Лауру, яка міцно тримає Мем у обіймах, поклавши їй голову на груди. Мем усміхається попри втому. Йде до комірчини, де стоїть спиртова плитка. Хоче підігріти рис, приготувати для нас чай.
— Їжте, діти, їжте. Вже пізно, а де ви були?
Вона розмовляє швидко, наче з задишкою, але її радість не вдавана.
— Ми невдовзі поїдемо, ми покидаємо Букан.
— Куди ми поїдемо, Мем?
— Мені не слід вам цього казати, це ще не точно, зрештою, ще не все вирішене. Ми поїдемо до Форест-Сайда. Тато знайшов там будинок, недалеко від тітки Аделаїди.
Вона притискає нас до себе, а ми відчуваємо лише щастя і ні про що інше не думаємо.
Батько знову поїхав до міста, поза сумнівом, бричкою Кьоніґа. Він мусить підготувати наш від’їзд, знайти новий будинок у Форест-Сайді. Згодом я довідався про все, що він тоді зробив, аби відстрочити неуникне. Про всі папери, що їх він підписав у лихварів міста, боргові розписки, заставні позики. Землі в Букані, поля під паром, кілька десятин саду, ліси і сам будинок — усе було закладене, продане. Він не міг дати собі з цим ради. Свою останню надію він покладав на це божевілля — електрогенератор у баюрі Еґрет, який мав принести проґрес у всю західну частину острова і який зараз перетворився лише на купу брудного брухту. Як ми могли зрозуміти це тоді, ми ж були ще дітьми? Але в той час деякі речі нам не треба було пояснювати. Поступово ми здогадувалися про те, про що не було мови. Коли налетів ураган, ми добре знали, що все втрачено. Наче після потопу.
— Коли ми поїдемо, це залишиться дядькові Людовіку? — запитує Лаура. В її голосі стільки гніву і смутку, що Мем не в змозі відповісти. Вона відводить очі. «Це він! Він усе це зробив!» — каже Лаура. Мені дуже хочеться, аби вона замовкла. Вона блідне і тремтить, її голос теж тремтить. «Ненавиджу його!» «Замовкни, — каже Мем. — Ти не знаєш, що кажеш». Але Лаура не слухається. Вона вперше високо підіймає голову, наче захищає все те, що ми любимо — цей зруйнований будинок, сад, високі дерева, наш рів і на виднокраї темні гори, небо, вітер, що приносить шум моря. «Чому він нам не допоміг? Чому нічого не зробив? Чому він хоче, аби ми поїхали, щоб забрати наш будинок?» Мем сидить у шезлонзі в тіні розбитої веранди, як тоді, коли збиралася нам читати Святе письмо чи починати диктант. Але сьогоднішній день увібрав стільки часу, що ми знаємо — більше жодне навчання для нас тут неможливе. Саме через це кричить Лаура, тому в неї тремтить голос і очі наповнюються слізьми, вона хоче сказати, як їй погано: «Чому він налаштував усіх проти нас, коли йому, такому багатому, варто сказати лишень одне слово! Чому він хоче, аби ми поїхали звідси, забрати наш будинок, наш сад і всюди насадити тростини?» «Замовкни! Замовкни!» — кричить Мем. Її обличчя напружене від гніву, від відчаю. Лаура більше не кричить. Вона стоїть перед нами, їй дуже соромно, в очах блищать сльози, раптом вона обертається, кидається в сутінки саду, біжить, зникає. Я чую, як у неї під ногами шурхотить трава, стає тихо, насувається ніч. Кидаюся за нею: «Лауро! Лауро! Повернись!» Поквапливо шукаю її і не знаходжу. Потім замислююсь, я знаю, де вона, наче бачу її крізь хащі. Це востаннє. Вона у нашій схованці, на тому боці спустошеного пальмового поля, на товстій гілці тамаринду, над ровом, слухає шум струмка. В рову все попелястого кольору, настала ніч. Повернулося кілька птахів, уже гудуть комахи.
Лаура не видерлася на дерево. Вона сидить на валуні під тамариндом. Її блідо-блакитна сукня брудна, вона боса.
Коли я підходжу, вона й не ворухнеться. Не плаче. У неї на обличчі той впертий вираз, який мені так подобається. Гадаю, вона рада, що я прийшов. Сідаю поруч, обіймаю її. Ми розмовляємо. Не про дядька Людовіка, не про майбутній від’їзд, зовсім не про це. Ми говоримо про інше — про Дені, наче він мав прийти і принести, як колись, кумедні речі: черепахове яйце, перо з голови кондора, насінину томбалакоки[17] чи морські знахідки — мушлі, камінці, бурштин. Ми також пригадуємо Наду Лілею, про неї говоримо довго, бо ураган знищив нашу підшивку газет, її, певно, занесло високо в гори. Коли настає ніч, ми вилазимо, як колись, на стовбур дерева, і звісивши ноги і руки в порожнечу, застигаємо над темною прірвою.
Ця ніч довга, як ночі, що передують великим подорожам. І це правда, що це наша перша мандрівка, ми покидаємо долину Букана. Ми лежимо на долівці, загорнувшись у ковдри, і дивимося на світло каганця, що блимає у кінці коридору, без сну. Якщо ми поринаємо в сон, то лише на короткий час. У нічній тиші ми чуємо шелест довгої білої сукні Мем у порожньому татовому кабінеті. Чуємо її зітхання, коли вона повертається в крісло біля вікна, потім знову засинаємо.
На світанку повертається батько. Разом з ним з Порт-Луї приїздить індієць на возі з конем, якого ми не знаємо, він високий, худий, схожий на моряка. Батько з індійцем вантажать на віз меблі, які пощадив ураган: кілька стільців, крісел, столів, шафу, що стояла в кімнаті Мем, її металеве ліжко і шезлонґ. Потім валізи з паперами про скарб і одягом. Для нас це несправжній від’їзд, тому що ми нічого не беремо з собою. Усі наші книжки, всі наші іграшки зникли під час бурі, підшивок газет більше немає. У нас також нема іншого одягу, крім того, що на нас, у плямах і дірах через довгі мандри по кущах. Так краще. Що б ми могли взяти з собою? Нам потрібен був наш сад з його гарними деревами, стіни нашого дому і його блідо-блакитний дах, маленька хижка капітана Кука, пагорби Тамарен і Зірки, гори, похмура долина Мананави, де живуть два фаетони. Ми стоїмо на осонні, поки батько складає на віз останні речі.
Десь за годину ми від’їжджаємо не поснідавши. Батько сидить попереду поруч з візничим. Мем, Лаура і я вмостилися під брезентом серед стільців, які хитаються з боку в бік, і ящиків, в яких бряжчить посуд, що вцілів після урагану. Крізь діри у брезенті ми навіть не намагаємося розгледіти краєвид, який віддаляється. Ось так ми від’їжджаємо, у середу 31 серпня, так покидаємо наш світ, тому що іншого ми не знали, ми залишаємо усе — великий дім у Букані, де ми народилися, веранду, на якій Мем читала нам зі Святого письма оповідку про Якова, про Ангела, про Мойсея, порятованого на воді, і цей густий сад, що нагадує Едем, з деревами Інтендантства, гуаявами, манґо, ровом з похиленим тамариндом, високим деревом шальта добра і зла, алеєю зірок, що веде до того місця на небі, де найбільше світла. Їдемо, кидаємо, знаємо, що більше нічого з цього усього вже ніколи не буде, це — як смерть, ця дорога в один кінець.
Форест-Сайд
Отже, я став жити поруч з Невідомим корсаром,
Життя у Форест-Сайді вдалині від моря — це не життя. Відтоді, як нас змусили покинути Букан, ми не поверталися до моря. Більшість моїх товаришів з коледжу у вихідні сідали з родинами на потяг і їхали на декілька днів у наметові містечка біля Флік-ан-Флак чи на інший бік острова до Маебура або до Золотого Піску. Інколи вони вирушали на Оленячий острів, а потім довго розповідали про свою мандрівку, свято під пальмами, обіди, полуденки, до них приходили панночки у світлих сукнях і з парасольками. А ми, ми були бідними, ми нікуди не їздили. До речі, гадаю, Мем не захотіла б. Після того дня, коли налетів ураган, вона зненавиділа море, спеку, лихоманку. У Форест-Сайді вона одужала, хоча й почувалася знеможеною й занедбаною. Лаура весь час була біля неї, ні з ким не спілкуючись. Спочатку вона, як і я, ходила до школи, казала, що хоче здобути освіту, аби працювати, щоб не треба було одружуватися. Але через Мем вона була змушена покинути навчання. Мем сказала, що вона потрібна їй удома. Ми були такі бідні, хто їй допоможе у хатніх клопотах? Треба було ходити з Мем на базар, готувати їжу, прибирати. Лаура не заперечувала. Вона припинила ходити до школи, але стала похмурою, мовчазною, стриманою. Вона ставала веселою лише тоді, коли я приходив з коледжу, щоб провести вдома ніч із суботи на неділю і недільний день. Інколи в суботу вона виходила мені назустріч на Королівський шлях. Я впізнавав її здалеку, її високу і тоненьку фіґурку в блідо-блакитній сукні. Вона не надягала капелюшка, її довге чорне волосся було заплетене в косу, скручену вузлом на потилиці. Коли мжичило, вона приходила у великій хустці, загорнувши голову і плечі, наче індіанка.