Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 16)
Отже, ми залишимося в тому загадковому місті, де так багато гарних речей, а також небезпек. Лаура читала серію
Але найкращим для Лаури і для мене було, коли ми говорили про день, звісно, віддалений у часі — про день повернення додому, в Букан, як ті старі шукачі пригод, які намагаються віднайти місце свого дитинства. Ми повернемося одного дня, можливо, тим самим пароплавом, який нас відвезе, ми ходитимемо вулицями міста, нічого не впізнаючи. Винаймемо кімнату в готелі десь у Порт-Луї, на Пристані у Нью-Орієнтал або у Ґарден-хоутел на Камеді-стрит. Або ще сядемо на потяг у вагоні першого класу і зупинимося у Фемілі-хоутел у Курепіпе, і ніхто не здогадається, хто ми. В журналі зареєструємося під таким прізвищем:
Потім, верхи, поїдемо тростиновими полями на захід до П’ятнадцяти Кантонів, далі спустимося дорогою, що проходить між піками Трьох Мамель, потому дорогою на Маженту, і коли звечоріє, дістанемося до Букана, а там — нічого не змінилося. Там буде наш будинок, трохи перехняблений після урагану, з дахом, пофарбованим у небесно-блакитний колір, з ліанами, які оповили веранду. Сад трохи здичавіє, і там, над ровом, усе ще стоятиме дерево шальта добра і зла, на ньому на ніч зберуться птахи. Підемо навіть на край лісу, до входу в Мананаву, туди, де завжди починається ніч, а в небі кружлятимуть два білі, наче піна, фаетони, вони повільно летітимуть над нами, дивно, наче торохкала, скрикуючи, потім зникнуть у сутінках.
І буде море, будуть пахощі моря, принесені вітром, буде шум моря, ми схвильовано слухатимемо його забутий голос, який нам казатиме: не зникайте більше, не зникайте більше…
Але подорож до Європи так ніколи і не здійснилася, тому що одного листопадового вечора, якраз перед початком нового століття, наш батько помер від апоплексичного удару. Новину приніс серед ночі кур’єр-індієць. Мене розбудили у дортуарі Коледжу, аби відвести до незвично освітленого, як на цю годину, кабінету директора. Мені з обачністю повідомили про те, що сталося, я нічого, крім великої порожнечі, не відчув. О першій ночі мене машиною відвезли до Форест-Сайда, і коли я прибув, замість юрби, якої я боявся, побачив лише Лауру, тітку Аделаїду і бліду Мем, що заклякла на стільці перед ліжком, на якому лежав одягнений батько. Ця нагла смерть, що спіткала нас після втрати будинку, в якому ми народилися, стала для мене, як і для Лаури, чимсь незрозумілим і фатальним, що ми сприйняли як небесну кару. Мем після неї так і не оговталася.
Першим наслідком по смерті нашого батька стали ще більші злигодні, особливо для Мем. Тепер не могло бути й мови про Європу. Ми стали заручниками нашого острова, без надії на звільнення. Я почав ненавидіти це холодне дощове місто, ці дороги, забиті знедоленими, ці підводи, що безкінечно підвозили тростину до товарного потяга, і навіть те, що так доти любив — ці безкраї простори плантацій, на яких вітер здіймає хвилі. Невже одного дня я буду змушений працювати, як ґанні, вантажити снопи тростини на вози з волами, кидати їх у пащу млина, щоднини, все моє життя, без надії, без свободи? Але сталося не так, а ще гірше. Закінчилася моя стипендія у Коледжі, і я був змушений піти працювати, і це була та посада, яку мій батько займав у сірих приміщеннях W.W. West, компанії зі страхування і експорту, якою керувала могутня рука дядька Людовіка.
Тоді мені здалося, що розірвалися зв’язки, які єднали мене з Лаурою і Мем, і особливо засмучувало відчуття, що Букан і Мананава зникли для мене назавжди.
На Рампар-Стрит був зовсім інший світ. Щоранку я прибував потягом разом з іншими хлопчиками на побігеньках, китайськими й індійськими комерсантами, які приїздили у справах. З вагонів першого класу виходили статечні люди — підприємці, адвокати, одягнені у темні костюми, з ціпками і в капелюхах. До дверей W.W. West, де в напівтемряві задушливого кабінету на мене чекали реєстри і накладні, мене приносив людський потік. Там я перебував до п’ятої вечора з півгодинною перервою опівдні на обід. Мої колеги разом ходили обідати до одного китайця на Королівській вулиці, а я з міркувань ощадливости і від бажання усамітнитись вдовольнявся тим, що згризав кілька горохових тістечок перед крамницею іншого китайця, інколи дозволяючи собі розкіш — один апельсин з Мису, який ділив на чотири частини, сидячи на невисокому мурі під деревом і дивлячись, як індійські жінки повертаються з базару.
Це було животіння без подій, без несподіванок, мені часто здавалося, що все це було несправжнім, що це був сон наяву — той потяг, цифри в реєстрах, запах пороху в кабінетах, голоси службовців W.W. West, які розмовляли англійською, і ці індійські жінки, що повільно поверталися з базару з порожнім кошиком на голові безмежними вулицями, залитими сонячним світлом.
Але були кораблі. Заради них я приходив до порту, щоразу, коли міг, коли мав півгодини до відкриття контори W.W. West, або після п’ятої, коли Рампар-Стрит безлюдніла. Під час відпустки, коли молоді чоловіки попідручки зі своїми нареченими прогулювалися алеями Марсового поля, я тинявся набережними серед канатів і рибальських снастей, слухав рибалок, дивився на кораблі, які плавно коливалися на масній воді, милувався переплетінням корабельного оснащення. І вже марив від’їздом, але поки вдовольнявся тим, що читав назви кораблів на кормі. Інколи то були звичайні рибальські човни з примітивним зображенням павича, півня чи дельфіна. Потай я дивився на обличчя моряків, старих індійців, чорних, коморців у тюрбанах, що сиділи в тіні великих дерев і палили свої сиґари майже не ворушачись.
Ще сьогодні пригадую назви кораблів, які читав на кормі. Вони закарбувалися в моїй пам’яті, наче слова з пісні:
Одного дня Лаура прийшла зі мною на причал. Ми довго ходили вздовж кораблів під байдужим поглядом моряків, що сиділи у затінку під деревами. Лаура першою заговорила зі мною про мою таємну мрію, запитавши: «Ти скоро відпливеш на кораблі?» Я трохи посміявся, здивований її запитанням, наче то був жарт. Але вона серйозно дивилася на мене, її гарні темні очі були сповнені смутку. «Так, так, я гадаю, що ти можеш відплисти на будь-якому з цих кораблів, аби лишень кудись майнути, як тоді з Дені на пірозі». Оскільки я не відповідав, вона раптом майже весело сказала: «Знаєш, мені б теж дуже хотілося поплисти куди-небудь на кораблі — до Індії, Китаю чи Австралії, будь-куди. Але це неможливо». — «Ти думаєш про мандрівку до Франції?» — «Зараз мені не хочеться туди їхати, — сказала Лаура. — До Індії, Китаю, але не до Франції». Вона замовкла, і ми продовжили роздивлятися кораблі, пришвартовані вздовж причалів, а я був щасливий і знав чому, я був щасливим щоразу, як бачив, коли кораблі піднімають вітрила і виходять у море.
Саме того року я познайомився з капітаном Бредмером і
У неділю на світанку я вийшов зі старого будинку в Форест-Сайді і сів на потяг до Порт-Луї. Як зазвичай, я блукав уздовж причалів серед рибалок, які вже поверталися з моря з повними кошиками риби. Кораблі ще були мокрі від припливу, стомлені, вітрила звисали вздовж щогл, висихаючи на сонці. Мені б хотілося бути рибалкою, що прийшов з моря, чути рипіння човнів, відчувати запах моря, який ще не вивітрився. Раптом серед рибальських човнів, баркасів з трьома щоглами, за рядами пірог з вітрилами я побачив його — то був старовинний корабель з витонченим і витягнутим силуетом, шхуна з двома мов нахиленими назад щоглами і двома гарними гафельними вітрилами, які полоскав вітер. На довгому чорному трохи піднятому на носі корпусі було написано білими літерами: ЗЕТА.
Серед інших рибальських суден вона зі своїми сліпучо-білими великими вітрилами, з оснащенням, що летіло від мáрселя до бушприта, нагадувала готового до перегонів чистокровного скакуна. Я довго стояв і милувався нею. Звідки вона прийшла? Вона знову піде у плавання і, міркував я, більше не повернеться. На містку стояв матрос, чорний коморець. Я наважився у нього запитати, звідки він прийшов, і він відповів: «З Аґалеґа». Коли я в нього запитав, кому належить судно, він назвав прізвище, яке я погано зрозумів: