Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 17)

«Капітанові Морська Рука». Можливо, це прізвисько нагадало мені про часи корсарів, воно одразу розбурхало мою уяву, привабило до цього корабля. Ким був той «Морська Рука?» Як його побачити? Ці запитання я хотів задати матросові, але коморець повернувся спиною і сів у крісло на кормі під вітрилами.

Того дня я багато разів приходив, аби побачити шхуну, яка стояла на причалі, хвилюючись, що з початком припливу вона піде у море. Коморський матрос усе ще сидів у кріслі в затінку вітрила, яким бавився вітер. Близько третьої пополудні обіді почався приплив, і матрос став підтягувати вітрила до реї. Потім він ретельно задраїв люки і спустився на набережну. Коли він знову мене побачив біля шхуни, то сказав: «Капітан Морська Рука зараз прийде».

Друга половина дня здалася мені дуже довгою, чекати завжди довго. Тривалий час я сидів під деревами Інтендантства, ховаючись від пекучого сонця. Мірою того як минав день, метушня моряків згасала, і невдовзі на причалі нікого не залишилося, за винятком кількох жебраків, що дрімали в тіні дерев чи збирали покидьки на ринку. Під час припливу вітер дме з моря, і вдалині, між щоглами, я побачив палаючий горизонт.

У сутінках я повернувся до Зети. Стримувана швартовами, вона ледь ворушилася від непомітного вітерцю. Звичайна дошка, перекинута на палубу як зовнішній трап, поскрипувала в ритмі коливання води.

У золотому світлі вечора, в порожньому порту, де кружляло лише кілька чайок, під лагідним вітерцем, який посвистував серед снастей, і, можливо, через довге чекання на сонці, як колись, коли я біг крізь поля, корабель зі своїми похилими щоглами перетворився на щось казкове, з реями-заручницями мережива канатів, з гострою стрілою схожого на ростр бушприта. На сяючій палубі крісло, поставлене перед колесом стерна, виглядало ще більш вражаюче. Це було не корабельне крісло, радше це було звичайне конторське крісло з точеного дерева, як ті, що я щодня бачив у W.W. West! І воно стояло на носі корабля, потемніле від бризок води, з ознаками подорожей через океани!

Бажання стало непереборним. Одним махом я перескочив дошку, яка правила за трап, і опинився на містку Зети. Дійшов до крісла, сів і став чекати перед великим колесом стерна. Мене так захопила магія корабля у тиші порту і золотому світлі призахідного сонця, що я навіть не почув, як прибув капітан. Він підійшов і з цікавістю подивився на мене, не гніваючись, з дивним виразом обличчя, глузливим і серйозним водночас, і запитав:

— Отже, пане? Коли відчалюємо?

Пригадую, як дивно він поставив мені це запитання, і те, як я враз спалахнув бо не знав, що відповісти.

Що я сказав, аби вибачитися? Пригадую лише враження, яке на мене справив вигляд капітана, його масивна статура, його такий самий потертий, як і корабель, одяг, наче шрамами, покритий невитравними слідами, його англійське обличчя з дуже червоною шкірою, важке, серйозне, з блискучими чорними очима і юнацьким глузливим блиском у погляді. Він заговорив першим, і я дізнався, що «Морська Рука»[19] був насправді капітаном Бредмером, офіцером королівської флотилії, який завершував свої самотні морські пригоди.

Гадаю, я це знав уже тоді — що піду в море на Зеті, що вона стане моїм Арґо — кораблем, який відвезе мене до омріяного місця, до Родріґеса, на безкінечні пошуки скарбу.

На шляху до Родриґеса

Розплющую очі і бачу море. Не смарагдове, яким раніше бачив його в лаґуні, і не чорне, як у гирлі Тамарен. Море таке, яким я його ніколи не знав — вільне, дике, синє до запаморочення, воно повільно, хвиля за хвилею, здіймає судно у плямах піни і міниться лелітками.

Певно, вже пізно, бо сонце високо в небі. Я так міцно спав, що навіть не помітив, як корабель знявся з якоря і вийшов у відкрите море, коли почався приплив.

Учора ввечері я ходив по набережній до пізньої ночі, вдихаючи запах мастила, шафрану, гнилих фруктів, який стоїть над базаром. Слухав голоси моряків на кораблях, вигуки гравців у наперстки, відчував також запах араки, тютюну. Піднявся на палубу і ліг долі, аби не спускатися в задушливий трюм, забитий мішками з рисом. Дивився на небо крізь снасті, що сповили щогли, поклавши під голову свою валізу. Боровся зі сном до півночі, дивлячись на захмарене небо, слухаючи голоси, рипіння зовнішнього трапу і звуки гітари вдалині. Ні про кого не хотілося думати. Лише Лаура знала про мій від’їзд, але вона нічого не сказала Мем. Вона не зронила жодної сльозинки, навпаки, її очі палали незвичним вогнем. Ми скоро побачимося, сказав я. Там, на Родриґесі, ми зможемо розпочати нове життя, у нас буде великий будинок, коні, дерева. Чи вірила вона мені?

Вона не хотіла, щоб я заспокоював її. Ти їдеш, ти від’їжджаєш, можливо, назавжди. Ти мусиш дійти до кінця у своїх пошуках, до кінця світу. Ось що вона хотіла сказати, коли дивилася на мене, але тоді я не міг її зрозуміти. Зараз я пишу для неї, аби сказати їй, як цієї ночі спиться на палубі Зети, серед канатів, голосів моряків і переборів гітари, на якій безуґаву виконували одну і ту саму креольську пісню. В якусь мить голос став гучнішим, можливо, здійнявся вітер, або співак у темному порту обернувся в мій бік.

Ай-ай-ай, рушницю дай, Бо жар-птиця відлітає, Може, я її поцілю, Зароблю якусь копійку, Помандрую за моря, Повернусь багатим я!

Я заснув слухаючи пісню. Коли почався приплив, Зета безшумно підняла вітрила, плавно рушила по чорній воді до бистріні фарватеру, а я нічого так і не відчув. Спав на палубі, поряд з капітаном Бредмером, поклавши голову на валізу.

Коли прокинувся і озирнувся, засліплений сонцем, землі вже не існувало. Пішов на корму, сперся на облавок. Напружено вдивляюся в море, довгі хвилі щезають під корпусом корабля, залишаючи за собою шлейф із леліток. Як давно чекав я цієї миті! Серце ледь не вискочить, в очах стоять сльози.

Зета повільно нахиляється, коли надходить хвиля, потім випростується. Наскільки сягає погляд, скрізь лише воно — море з глибокими проваллями між хвилями, з піною на гребенях. Я слухаю, як шурхотить вода об облавок корабля, бачу, як його ніс розсікає хвилі. А ще є вітер, він надимає вітрила і гуде серед снастей. Я добре знаю цей гул, він так само гуде серед гілок високих дерев у Букані, це шум моря, яке прибуває, яке сягає навіть тростинових плантацій. Але я вперше чую його тут, тільки його, без перешкод, вільного, від одного краю світу до іншого.

Вітрила вщерть наповнені вітром. Зета йде в бейдевінд, і білі вітрила полоще вітер, ляскаючи згори донизу. На носі три видовжені, схожі на крила морського птаха, клівери, що наче тягнуть шхуну за виднокрай. Іноді після пориву західного вітру полотно вітрила опадає, потім, починаючи знизу, надимається великим пухирем і вибухає, наче від гарматного пострілу. Морський шум оглушує мене, світло засліплює. Але синь морська — над усе, глибока і темна синь, могутня, повна леліток. Вітер кружляє і п’янить, я відчуваю солоний смак бризок, коли хвиля накриває форштевень.

Уся команда на палубі. Це індійські та коморські моряки, інших пасажирів на кораблі нема. Всі ми відчуваємо сп’яніння від першого дня в морі. Навіть Бредмер, здається, відчуває його. Він стоїть на містку біля стернового, широко розставивши ноги, аби чинити опір бортовій хитавиці. Годинами не ворушиться, не зводить очей з моря. Попри сильне бажання, я не наважуюся ставити йому запитання. Мушу чекати. Несила відірватися, можна лише споглядати море і слухати шум вітру, ні за що у світі я б не спустився у трюм. Сонце нещадно пряжить палубу і темну морську воду.

Я всідаюся подалі, на краю гіка, який вібрує. Хвилі здіймають корму корабля, потім важко опускають її. Це дорога без кінця, вона розпросторюється за нами до самого виднокраю. Більше ніде нема землі. Є лише глибока вода, просякнута світлом, і небо, де хмари здаються нерухомими прозорими димами, породженнями виднокраю.

Куди ми йдемо? Якраз про це я збирався запитати у Бредмера. Вчора він нічого не сказав, був мовчазний, ніби обмірковував щось таке, про що не хотів казати. До Мае, можливо до Аґалеґа, це залежить від вітру, сказав мені стерновий, старий чоловік з теракотовою шкірою і світлими очима, що незмигно дивляться на вас. Зараз, не змінюючись, дме стійкий зюйд-зюйд-ост, і ми тримаємо курс на північ. Сонце світить у корму Зети, здається, що його сяєво, а не вітер наповнює вітрила.

Чари нового дня тривають. Чорні матроси й індуси стоять на містку, біля фок-щогли, учепившись у снасті. Зараз Бредмер сидить у своєму кріслі позаду стернового, дивиться прямо перед себе на горизонт, ніби звідти справді має щось з’явитися. Але є лише хвилі, що котяться до нас, штовхають корпус корабля і ховаються під ним, вони схожі на звірів з піднятою головою і переливчастим гребенем. Озираючись, я бачу, як вони втікають, ледь розрізані лезом кіля, на інший край світу.

Мої думки біжать у ритмі хвиль. Мені здається, що я вже не той, яким був, що вже ніколи не стану таким, як був. Море віддаляє мене від Мем і Лаури, від Форест-Сайда, від усього того, чим я був колись.

Який сьогодні день? Здається, що я завжди жив тільки тут, на кормі Зети, дивлячись на морську гладінь за облавком, слухаючи її дихання. Мені здається, що все пережите у Форест-Сайді після нашого вигнання з Букана, у Королівському коледжі, потім у конторі W.W. West — все це було лише сном, і що варто лише розплющити очі і подивитися на море, щоб усе це щезло.