Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 15)
Хай би як далеко Лаура мене помічала, вона бігла назустріч з криками: «Алі!.. Алі!» Притискалася до мене і починала говорити, розповідала про ті незначні речі, які тримала в собі цілий тиждень. Її єдиними подругами були індіанки, ще бідніші, ніж вона, вони мешкали на пагорбах Форест-Сайда, вона їм приносила трохи їжі, старого одягу або годинами розмовляла з однією з них. Можливо, через це вона стала трохи схожою на них — худенька, з довгим чорним волоссям і великою хусткою.
Щодо мене, я її ледве слухав, усі мої думки були про море і про
З Лаурою я про це зовсім не говорив, тому що вона казала, ніби химери, як ті, що розорили нашу родину. Але батько інколи мріяв зі мною про море і про Невідомого Корсара, я довго міг роздивлятися папери, які мали стосунок до скарбу, він зберігав їх в оббитій залізом скриньці під столом, що слугував йому за письмовий стіл. Щоразу, як я прибував до Форест-Сайда, ввечері, замкнувшись в його довгій, холодній і вогкій кімнаті, при світлі свічки я вивчав листи, мапи, нотатки, зроблені татом, і підрахунки, які він виконав згідно з вказівками, залишеними Капером. Я ретельно переписував папери, копіював мапи, брав їх із собою у коледж, аби там над ними мріяти.
Минули роки, можливо, у ще більшій відособленості, ніж колись у Букані, тому що життя у холоді коледжу і його дортуарів було сумним і принизливим. Була близькість інших учнів, їхні запахи, стосунки з ними, їхні здебільшого непристойні жарти, їхнє смакування брудних слів і їхня одержимість питаннями статі — всього цього я доти не знав, це почалося після нашого вигнання з Букана.
Наставав сезон дощів, без шалених бур, як на березі моря, а з дрібною затяжною мжичкою, що опускалася на місто, на пагорби і тривала дні й тижні. У вільні години, закляклий від холоду, я йшов до бібліотеки Карнеґі і читав усі книжки французькою чи англійською, які міг там знайти.
Уночі в холоді дортуару переказував напам’ять імена мореплавців, що борознили океани, втікаючи від ескадр, в гонитві за химерами, міражами, невловним блиском золота. Завжди пригадував Авері, капітана Мартела, а також Тіча, якого називали Чорною Бородою і який відповідав на запитання, де він сховав своє золото, «що лише він та диявол знають про це, і що його візьме той, хто залишиться живим». Так розповідав Чарльз Джонсон у своїй
І всі мандрівники, що в ті часи борознили морями, які не мають кордонів, відкривали нові землі. Дюфужере, Жонше де ла Ґолетрі, Шарль Ніколя Марієт, капітан Ле Мейер, що, можливо, бачив, як повз нього пройшов піратський корабель Тейлора
Життя поверталося, коли ми з Лаурою зустрічалися після тижня розлуки. Вздовж заболоченої стежки, яка вела до Форест-Сайда, до Блакитної Води тяглася залізниця, не зважаючи на людей з їхніми парасольками, ми розмовляли, щоб оживити наші дні у Букані, наші пригоди серед тростини, сад, рів, шум вітру серед філао. Ми розмовляли швидко, і це інколи нагадувало сон. «А Мананава?» — запитувала Лаура. Я не міг їй відповісти, тому що мені ставало боляче, я думав про безсонні ночі, з очима, розплющеними у пітьму, про надто рівне дихання Лаури, і моє чекання приходу моря. Мананава, похмура долина, де народжується дощ, куди ми так і не наважилися піти. Думав також про вітер з моря, який повільно, наче духів з леґенди, ніс двох дуже білих фаетонів, і я чув відлуння їхнього надривного, схожого на звук торохкала, крику над долиною. Мананава, де, як казала дружина старого Кука, жили нащадки чорних марронів, що повбивали хазяїв і спалили тростинові поля. Туди втік Сенґор, там великий Сакалаву кинувся з високої скелі, аби не потрапити до білих, які його переслідували. Вона казала, що в бурю там чути стогін, який вічним плачем здіймався над Мананавою.
Ми з Лаурою йшли, пригадуючи, тримаючись за руки, наче закохані. Я повторював обіцянку, яку дав Лаурі дуже давно: ми поїдемо до Мананави.
Хіба ми могли знайти собі друзів, схожих на нас? У Форест-Сайді ніхто не знав про Мананаву.
У ті роки ми жили в злигоднях, до яких навчилися ставитися байдуже. Надто бідні, аби мати новий одяг, ми ні до кого не ходили, ні на який полуденок, на жодне свято. Ми з Лаурою навіть навчилися знаходити у тій самотності якусь насолоду. Батько заради прожитку влаштувався рахівником в одну із служб дядька Людовіка на Рампар-Стрит у Порт-Луї, а Лаура обурювалася, що людина, яка найбільше причинилася до нашого розорення і нашого від’їзду з Букана, тепер нас годує, наче жебраків.
Але ми страждали не від злиднів, а через вигнання. Пригадую ті похмурі пополудневі години у дерев’яному будинку в Форест-Сайді, холод вогких ночей, шум води, що стікає дахом. Моря для нас більше не існувало. Лише зрідка ми помічали його, коли потягом супроводжували батька до Порт-Луї, чи коли з Мем ішли в бік Марсового поля. Вдалині відкривався простір, що між дахами доків і верхів’ями дерев нестерпно блищав під сонцем. Але ми не підходили до нього. Ми з Лаурою відверталися, краще хай сліплять очі лисі схили Сиґнальної гори.
У той час Мем говорила про Європу, про Францію. Хоча вона й не мала там родини, однак казала про Париж як про прихисток. Сядемо на пароплав Британсько-Індійської Навіґації, що йде з Калькутти, і прибудемо до Марселя. Спочатку перетнемо океан, дістанемося Суеца, ми називали міста, які зможемо побачити — Момбасу, Аден, Олександрію, Афіни, Ґеную. Тоді ми сядемо на потяг до Парижа, де живе один з моїх дядьків, брат мого батька, який ніколи нам не писав і про якого ми знаємо лише те, що його звуть П’єр, він — самотній музика, в якого, за словами батька, дуже поганий характер, але який був вельми шляхетний. Це він присилав кошти на наше навчання і після батькової смерти допомагав Мем. Так вирішила Мем, ми поїдемо жити до нього, принаймні попервах, поки знайдемо житло. Лихоманка цієї подорожі зачепила навіть батька, у мріях він плекав зовсім інші плани. Щодо мене, я не міг забути Невідомого корсара і таємницю його золота. Чи було там, у Парижі, місце для корсара?