Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 8)

Потім ми міняємо курс, вітер полоще велике вітрило над нашими головами. Дені показує на узбережжя:

— Там — острів Молюсків.

Ми облишаємо вичерпувати воду і пробираємося на ніс піроги, аби краще бачити. Перед нами відкривається біла лінія підводних скель. Підштовхувана бурунами, наша пірога летить прямо на Морн. Ревіння хвиль на коралових рифах зовсім поруч. Хвилі котяться навкіс, затоплюють скелі. Ми з Дені намагаємося розгледіти дно, але вода такого синього кольору, що аж голова паморочиться. Поступово вода перед форштевнем світлішає. Завиднілися зелені відблиски, золотаві хмари. З’являється дно, швидко насувається плямами коралів, фіолетовими кулями морських їжаків, косяками сріблястої риби. Тепер вода спокійна, і вітер вщухає. Спущене вітрило мляво, наче простирадло, ляскає навколо щогли. Ми — в лаґуні Ле Морн, сюди чоловіки приходять рибалити.

Сонце високо. Пірога спокійно пливе тихою водою, Дені підштовхує її жердиною. На кормі наречений, обіймаючи однією рукою сестру Дені, другою, тримаючи невелику лопатку, веслує. Старий стежить проти сонця за водою, шукає рибу в шпаринах між коралами. У нього в руках довге вудилище, грузила якого свистять у повітрі. Після несамовитости похмурого відкритого моря, поривів вітру і бризок хвиль тут наче у сповненому світла солодкому сні. Я відчуваю сонячні опіки на обличчі, спині. Дені роздягнувся, аби висушити одяг, я теж. Коли він роздягнувся догола, то несподівано, майже безшумно, пірнув у прозору воду. Я бачу, як він пливе під водою, потім зникає. Коли він виринає на поверхню, у нього в руках велика червона рибина, яку він загарпунив, він кидає її на дно піроги. Знову пірнає. Його чорне тіло плавно лине у воді, виринає, знову пірнає. Нарешті він приносить іншу рибу, з блакитною лускою, її теж кидає у пірогу. Зараз пірога зовсім близько від коралової загати. Великий негр і старий з обличчям індійця закидають вудочки. Багато разів вони витягують різних риб.

Довго, поки пірога дрейфує вздовж рифів, ми рибалимо. Сонце сяє серед темного неба, і море відбиває світло — сліпуче, п’янке. Я нахилився над форштевнем і непорушно дивлюся на мерехтіння води, Дені, доторкнувшись до мого плеча, виводить мене зі стану заціпеніння. Його очі сяють, наче чорні дорогоцінні камінці, він смішно співає креольською:

— Очі чорні, чорні.

Море впливає на мене запаморочливо, наче від сонця і його відблисків на воді йдуть чари, вони мене бентежать і забирають силу. Попри пекельну спеку, мені холодно. Сестра Дені і її наречений кладуть мене на дно піроги, у тінь під вітрило, яке розгорнув бриз. Дені зачерпує руками морську воду і ополіскує мені обличчя й усе тіло. Потім, налягаючи на жердину, скеровує пірогу до берега. Невдовзі ми причалюємо до білопіщаного пляжу неподалік від вершини Ле Морна. Там є кілька кущів і оксамитові дерева. Підтримуваний Дені, я йду в тінь оксамитового дерева. Сестра Дені поїть мене з баклаги кислим напоєм, який обпікає язик і горло, і свідомість повертається до мене. Мені вже хочеться підвестися, піти до піроги, але сестра Дені каже, що мені слід залишатися у тіні, поки сонце не почне заходити. Старий чоловік залишився у пірозі. Вони віддаляються по мерехтливій воді, аби продовжити лови риби.

Дені залишився зі мною. Він мовчки сидить поруч у тіні оксамитового дерева, на його мокрих ногах — плями білого піску. Він не такий, як ті діти, що живуть у багатих володіннях. Не потребує розмов. Він — мій друг, його мовчання тут, поруч зі мною — це різновид розмови.

Так гарно й тихо в цьому місці! Я дивлюся на зелений простір лагуни, на шлярку піни вздовж коралової загати, на білий пісок на пляжах і дюнах, на пісок, порослий колючими чагарями, на темні зарості філао, на тінь оксамитових дерев, на миґдаль, а прямо перед собою — на обгорілу скелю Ле Морна, що нагадує замок, в якому поселилися морські птахи. Наче ми зазнали корабельної аварії, ми тут багато місяців, далеко від людей, чекаємо, коли на горизонті з’явиться корабель, що забере нас. Я думаю про Лауру, яка, певно, чекає під деревом шальта, думаю про батька і про Мем і хочу, аби ця мить не закінчувалася.

Але сонце спускається до моря, перетворює його на метал, на опалове скло. Повертаються рибалки. Першим їх помічає Дені. Він іде по білому піску, його незграбна постать нагадує тінь його тіні. Він пливе попереду піроги у воді, повній леліток. Я захожу в море позаду нього. Свіжа вода змиває з мене втому, я пливу за Дені до піроги. Наречений подає нам руку і без зусиль втягує в пірогу. На дні човна повно всіляких риб. Є навіть невелика акула, яку наречений забив ударом гарпуна, коли вона підпливла, аби поживитися уловом. Прохромлена на середині тіла акула застигла з роззявленою пащею, показуючи свої трикутні зуби. Дені каже, що китайці їдять акул і що ми зробимо з її зубів намисто.

Попри спеку, мене морозить. Я зняв свій одяг і поклав його просохнути на форштевні. Зараз пірога пливе до фарватеру, вже відчувається ревіння довгих бурунів, що йдуть з відкритого моря і розбиваються на рифах. Раптом море стає фіолетовим, грубим. Коли ми минаємо фарватер біля острова Молюсків, здіймається вітер. Велике вітрило натягується з мого боку і тріпоче, піна летить на ніс човна. Ми з Дені поквапливо складаємо одяг і ховаємо його під щоглою. Приваблені запахом риби, морські птахи летять за пірогою. Іноді вони навіть намагаються схопити рибину, і Дені кричить, розмахуючи руками, аби їх відігнати. Це чорні фреґати з пронизливими очима, вони, клекочучи, кружляють над пірогою. Позаду за нами велика обгоріла скеля Ле Морна, схожа на покритий тінню замок, віддаляється в осяйній заволоці сутінків. А на горизонті видовжені сірі хмари затягують сонце.

Мені ніколи не забути того дня, такого довгого, наче він тривав цілі місяці, роки — тоді я вперше пізнав море. Мені хотілося б, щоб він не закінчувався, аби тривав ще. Хотілося, аби пірога мчала по хвилях, у бризках піни, до Індії, до самої Океанії, від острова до острова, освітлена сонцем, яке ніколи не зникне за обрієм.

Уже споночіло, коли ми пристали до берега на Чорній річці. З Дені я швидко йду до Букана, босоніж по пилюці. Одяг і волосся просолені, обличчя і спина печуть від сонячних опіків. Коли я підходжу до будинку, Дені мовчки йде геть. Я простую алеєю з калатанням серця, помічаю батька, який стоїть на веранді. При світлі корабельного ліхтаря він здається вищим і ще худішим у своєму чорному костюмі. Обличчя бліде і напружене від хвилювання і гніву. Коли я зупиняюся перед ним, він нічого не каже, але погляд у нього жорсткий і холодний, у мене стискається горло, ні, не через покарання, яке на мене чекає, а тому, що знаю — я більше не зможу повернутися до моря, що це кінець. Цієї ночі, попри втому, голод і спрагу, нерухомий у ліжку, яке муляє обпечену спину, байдужий до комарів, я ловлю кожен порух повітря, кожне зітхання, кожну мить, які нагадують мені про море.

Останніми днями того літа, коли налетів буревій, ми з Лаурою ще більше належали самим собі, замкнені в урочищі Букана. Більше ніхто не приходив, аби з нами побачитися. Можливо, тому ми відчуваємо дивну присутність грози, небезпеки, яка незабаром нагряне. Чи самотність нас зробила чутливими до ознак, що провіщали кінець Букана? А можливо, і нестерпна спека, від якої день і ніч знемагали берег і долина Тамарен. Навіть вітер з моря не здатен полегшити тягар спеки на плантаціях, на червоній землі. На полях алое біля Валґали, Тамарена, земля гаряча, наче піч, струмки висохли. Вечорами я дивлюся на змішаний з червоним пилом дим винокурні Ках Хін. Лаура каже про вогняний дощ, який Бог наслав на прокляті міста Содом і Гоморру, а також про виверження Везувію 79 року, коли місто Помпеї засипало дощем з гарячого попелу. Але тут ми пильнуємо марно, небо над горою Рампар і Трьома Мамель залишається чистим, ледь поцяткованим напівпрозорими хмаринками. Небезпека в нас усередині.

Уже багато тижнів Мем хворіє, вона припинила уроки. Батько, стомлений і похмурий, зачиняється в кабінеті, читає, пише або курить, дивлячись у вікно з відсутнім виглядом. Гадаю, саме тоді він розповів мені про скарб невідомого Корсара і про папери, які у нього збереглися. Я чув про це давно, можливо, від Мем, яка у скарб зовсім не вірила. Але саме тоді він говорив зі мною про це довго і серйозно, як про важливу таємницю. Що він сказав? Я не можу пригадати достеменно, тому що все сказане змішалося у моїй пам’яті з усім тим, що я чув про це і читав пізніше, але пригадую той дивний вигляд, який був у батька того дня, коли він покликав мене до себе в кабінет.

То була кімната, до якої ми ніколи не заходили, хіба що потай, і не тому, що це було нам категорично заборонено, але в цьому кабінеті була якась таємниця, вона бентежила і навіть трохи лякала. В ті часи за кабінет моєму батькові правила довга і вузька кімната на самому краю будинку, розташована між вітальнею і спальнею батьків, мовчазна кімната з вікнами на північ, з паркетом і стінами, покритими лаком, з меблів там був тільки великий письмовий стіл без шухляд і крісло, а також кілька металевих скринь з паперами. Стіл стояв біля вікна таким чином, що коли віконниці були відчинені, ми з Лаурою зі сховку за кущами в саду могли бачити силует батька, який читає чи пише, огорнений клубами сиґаретного диму. З кабінету він міг дивитися на Труа Мамель і на гори в гирлі Чорної річки, а також стежити за хмарами.