Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 7)

Найкращі ночі в липні, небо — холодне і сяюче, над горами біля Чорної річки видніються небесні красені-світила: Вега, Альтаїр з Орла — Лаура каже, що він більше скидається на ліхтар на летючому змієві, а третя зірка — її назву я постійно забуваю — нагадує справжню перлину на вершині великого хреста. Ці три зірки трикутником сяють над півднем, мій тато називає їх Нічними красунями. Ще є Юпітер і Сатурн, зовсім на півдні, вони непорушно сяють над горами. Ми довго дивимося на Сатурн, тому що тітка Аделаїда сказала, що це наша планета, вона була в грудні на небі, коли ми народилися. Гарний, з блакитним відтінком, він повис над деревами. Це правда, що в ньому є щось лякаюче — чисте різке світло, як те, що іноді спалахує в Лауриних очах. Марс недалеко від Сатурна. Він червоний і теплий, його світло теж приваблює нас. Батько не любить того, що розповідають про світила. Він каже нам: «Ходімо подивимося на Південний Хрест». Сам іде попереду до кінця алеї, туди, де стоїть дерево шальта. Аби краще побачити Південний Хрест, треба відійти якнайдалі від освітленого будинку. Ми дивимося на небо тамуючи подих. Я одразу помічаю «супровідників», високо в небі, у кінці Центавра. Праворуч Хрест, блідий і легкий, він пливе трохи навкіс, наче вітрило над пірогою. Ми з Лаурою помічаємо його водночас, нам не треба про нього говорити. Разом, мовчки, ми дивимося на Хрест. Мем підходить до нас, вона нічого не каже батькові. Ми стоїмо, наче слухаємо гуркіт нічних світил. Так гарно, що нема потреби говорити про цю красу. Але в мене на серці тривожно, і горло стискається, тому що цієї ночі щось змінилося, щось вказує на те, що все має скінчитись. Я думаю, що можливо, це провіщають зірки, можливо, зірки знають, як треба вчинити, аби нічого не змінилося й ми врятувалися.

На небі стільки знаків! Пригадую усі ті літні ночі, коли ми лежали на траві у саду і стежили за блукаючими зірками. Одного вечора ми бачили зорепад, і Мем одразу сказала: «Це знак війни». Але вона замовкла, тому що батько не любить, коли кажуть про такі речі. Ми довго дивилися на вогняні шлейфи, які перетинали небо з краю в край, деякі такі довгі, що ми могли стежити за ними очима, інші — дуже короткі, одразу вибухали. Сьогодні я знаю, що Лаура, як і я, ще шукає літніми ночами ці вогняні риски, що провіщають людську долю і дозволяють таємницям здійснитися. Ми так уважно дивимося на небо, що голова йде обертом, нас навіть хитає від запаморочення. Чую, як Мем тихо розмовляє з батьком, але не розумію змісту їхніх слів. Зі сходу на північ пролягла велика бліда ріка Галактики, яка утворює острови біля Хреста Лебедя і тече до Оріона. Трохи вище над нашим будинком я помічаю тьмяне світло Плеяд, що нагадують світлячків. Я знаю кожен куточок неба, кожне сузір’я. Батько розповідає нам про нічне небо і ледь не щовечора показує нам їхні місця на великій карті, пришпиленій на стіні його кабінету. «Тому, хто добре знає небо, нічого боятися в морі», — каже мій тато. Такий стриманий, такий мовчазний у житті, він враз пожвавлюється коли говорить про зорі, його очі сяють. Тоді він каже гарні слова про світ, про море, про Бога. Розповідає про подорожі великих мореплавців, тих, які відкрили дорогу до Індії, Океанії, Америки. В запахові тютюну, який клубами пливе його кімнатою, я дивлюся на мапи. Він говорить про Кука, Дрейка, Магеллана, який на Вікторії відкрив Південні моря, а потім помер на островах Зондського архіпелагу. Розповідає про Тасмана[13], Біско[14], Вілкеса[15], який дійшов до вічної криги на Південному полюсі, а також про надзвичайні мандрівки Марко Поло до Китаю, де Сото до Америки, про Орельяна, який піднявся вгору по Амазонці, Гмеліна, який пройшов увесь Сибір, Мунґо Парка, Стенлі, Лівінґстона, Пржевальського. Я слухаю ці історії, назви цих країн — Африка, Тибет, Південні острови — це чарівні слова, для мене вони як назви зірок, як зображення сузір’їв. Увечері, лежачи на своєму похідному ліжкові, я слухаю шум моря, що повертається, і вітер серед глиці філао. Знову думаю про всі ці назви, мені здається, що нічне небо відкривається і я на вітрильнику з напнутими вітрилами серед безкрайого моря пливу до Молукських островів, до гавані Астролябії, до Фіджі і Муреа. На містку цього корабля, перш ніж заснути, бачу небо таким, яким я його ще ніколи не бачив, безмежним, темно-синім над фосфоресцентним морем. Повільно переводжу погляд на інший край неба і пливу до Волхвів і до Південного Хреста.

Пригадую мою першу морську мандрівку. Це було, гадаю, в січні, ще вдосвіта починалася спека, над урочищем Букана вітер ані шелесь. З першими ознаками світанку безшумно вислизаю з кімнати. Надворі тихо, в будинку ще всі сплять. Тільки у хижці капітана Кука горить світло, але цієї пори він ніким не переймається. Дивиться на сіре небо, чекаючи, поки займеться день. Можливо, у великому чорному казані на вогні вже закипів рис. Щоб не здіймати шуму, я йду сухою землею алеї босоніж до кінця саду. Дені чекає під високим деревом шальта, і коли я підхожу, він мовчки підводиться і вирушає до моря. Швидко йде через плантації, не зважаючи на те, що я задихаюсь. Полохливі горлиці бігають у тростині, однак злетіти не наважуються. Коли геть розвиднюється, ми вже прямуємо до Чорної річки. Земля під ногами тепла, а повітря пахне курявою. Вже перші вози з биками їдуть дорогами серед плантацій, вдалині я бачу білий дим з димарів цукроварень. Чекаю шуму вітру. Раптом Дені зупиняється. Ми нерухомо стоїмо серед тростини. Чую ревіння хвиль на рифах. «Море сердите», — каже Дені. Вітер припливу тисне на нас.

Ми підходимо до Чорної річки якраз в ту мить, коли з-за гір встає сонце. Я ніколи не був так далеко від Букана, серце сильно калатає, поки я біжу за чорною постаттю Дені. В гирлі ми вбрід переходимо річку, холодна вода доходить нам до пояса, потому йдемо вздовж дюн з чорного піску. На березі, на піску, вишикувались ряди пірог, форштевні окремих вже у воді. Чоловіки зіштовхують піроги у воду, тримають мотузку вітрила, яке надимає і полоще вітер припливу. Пірога Дені — на березі. Два чоловіки спускають її на воду — старий зі зморшкуватим обличчям мідного відтінку і великий чорний атлет. Поруч з ними на березі стоїть дуже гарна молода жінка, її волосся стягує червона хустинка. «Це моя сестра, — каже з гордістю Дені. — А це — її наречений». Вона помічає Дені, кличе його. Разом ми штовхаємо пірогу в воду. Коли пірога відчалює від берега, Дені кричить: «Стрибай!» І сам стрибає на борт. Біжить на ніс, хапає жердину, аби вивести човна на глибину. Вітер надимає велике вітрило, наче простирадло, і пірога перестрибує через буруни. Ми вже далеко від берега. Мокрий від хвиль, що вищі за човен, я тремчу і дивлюся на чорну землю, що віддаляється. Як давно я чекав цього дня! Якось Дені розповідав мені про море, про пірогу, і я запитав у нього: «Коли ти візьмеш мене з собою на пірогу?» Він мовчки подивився на мене, наче обмізковуючи мої слова. Я про це нікому не казав, навіть Лаурі, тому що боявся, що вона скаже батькові. Лаура не любить моря, можливо, боїться, щоб я не потонув. Отож, коли я сьогодні вранці пішов, намагаючись не шуміти, вона відвернулася до стіни, щоб не бачити мене.

Що буде, коли я повернуся? Але зараз мені не хочеться про це думати, наче я ніколи не збираюся повертатися. Пірога занурюється у підошву хвиль, у повітря злітають снопи піни. Старий чоловік і наречений прив’язали трикутне вітрило до бушприта, і різкий вітер, який прорвався під вітрило, ледь не перекидає пірогу. Ми з Дені, мокрі від бризок, зіщулилися на носі піроги біля брезенту, що вібрує. Очі Дені сяють, коли він дивиться на мене. Мовчки він показує на високе темно-синє море або на вже дуже далеко позаду нас, чорну лінію берега і тіні гір на тлі блакитного неба.

Пірога виходить у відкрите море. Я чую глибоке рокотання хвиль і гул вітру у вухах. Мені вже не холодно і не страшно. Сонце пече, віддзеркалюється на гребенях хвиль. Я вже нічого не бачу, вже ні про що не думаю — морська глибочінь блакитна, а виднокрай наближається, і смак моря, і вітер. Я вперше на човні, раніше я не знав нічого прекраснішого. Пірога перетинає фарватер, йде вздовж рифів у громовиці хвиль і каскадах піни. Дені нахиляється над форштевнем, вдивляється у темну воду, наче вистежує щось. Потім простягає руку, показує прямо попереду на велику обгорілу скелю. Каже:

— Ле Морн.

Я ніколи не бачив його так близько. Ле Морн здіймається над морем, схожий на уламок застиглої лави — без жодного дерева, без жодної рослини. Навколо нього простяглися береги, вкриті світлим піском, і води лаґуни. Здається, наче ми наближаємося до краю світу. Морські птахи літають навколо нас з криками — чайки, крячки, білі буревісники, величезні фрегати. Серце сильно гупає, і я тремчу від хвилювання, бо в мене таке враження, що я поїхав дуже далеко, на інший бік моря. Невблаганні хвилі б’ють з траверза, і вода заливає дно. Дені пробирається під вітрилом, бере на дні піроги два глекоподібні гарбузи і кличе мене. Разом ми вичерпуємо воду. На кормі великий негр, обнявши сестру Дені, тримає мотузку вітрила, поки старий індус налягає на стерно. З них стікає морська вода, але вони сміються, дивлячись, як ми вичерпуємо воду, яка повертається назад. Присівши на дні піроги, я виливаю воду за облавок і час від часу під вітрилом бачу чорну стіну Ле Морна з плямами піни на скелях.