Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 32)

У світлі дня, що починається біля води, вона ще краща, її блузка і спідничка намокли у морській воді, її мідне обличчя, волосся кольору лави блищать від соли. Вона теж стоїть, одна нога випростана, а тіло нахилене на ліве стегно, в правій руці вона тримає очеретяний гарпун з вістрям з чорного дерева, ліва рука впирається у праве плече, прикрите мокрим одягом — справжня антична статуя. Я стою і дивлюся на неї, не наважаюся заговорити, мимоволі думаю про Наду, таку гарну і таку загадкову, таку, якою вона колись нам здавалася на сторінках старих газет, у півтемряві горища нашого будинку. Роблю крок уперед і відчуваю, що розвіяв чари. Ума повертається і сягнистими кроками йде вздовж русла річки.

— Зачекайте! — Я вигукую це, не подумавши, наздоганяючи її.

Вона зупиняється, дивиться на мене. В її очах бачу занепокоєння, недовіру. Мені хочеться заговорити, аби затримати її, але я вже так давно ні з ким не розмовляв, що мені бракує слів. Хочеться сказати їй про сліди, які я знайшов, на березі, ввечері, до припливу. Але вона сама звертається до мене. Запитує своїм співучим глузливим голосом:

— Знайшли нарешті золото?

Я хитаю головою, а вона сміється. Присідає навпочіпки трохи оддалік, на вершині дюни. Аби сісти, пропускає спідницю між стегнами рухом, якого я ніколи не бачив у жодної жінки. Спирається на гарпун.

— А ви щось упіймали?

Вона, своєю чергою, хитає головою.

— Ви повертаєтеся додому, на гору?

Вона дивиться на небо.

— Ще рано. Я ще спробую на косі.

— Можна мені з вами?

Вона підводиться, не відповідаючи. Потім обертається до мене:

— Ходімо.

Іде, не чекаючи на мене. Швидко крокує по піску своєю ходою тварини, з довгим гарпуном на плечі.

Я кидаю клунок з мокрою білизною на пісок, не переймаючись, що вітер може знести його. Біжу слідом за Умою. Наздоганяю її біля моря. Вона йде вздовж хвиль, які накочуються на берег, очі прикуті до морської просторіні. Мокрий одяг від вітру липне до її стрункого тіла. У ще сірому світлі ранку пролітають мої друзі-птахи, курличуть зі звуком торохкала.

— Ви любите морських птахів?

Вона зупиняється, вказуючи рукою на них. Її обличчя сяє від світла. Вона каже:

— Вони гарні.

В очереті на краю берега босонога дівчина спритно, не напружуючись, стрибає на гострі шпичаки очерету. Косою іде до глибокої, кольору блакитної криці, води. Коли я підходжу до неї, вона робить мені знак зупинитися. Її висока постать нахиляється над водою з піднятим гарпуном, вона вдивляється у глиб біля коралової банки. Довго стоїть геть нерухома, потім раптом витягується вперед і зникає під водою. Я дивлюся на поверхню, шукаю буруна, хвилю, тінь. Коли вже зовсім не знаю, куди дивитися, захекана дівчина виринає за кілька сажнів від мене. Повільно підпливає, кидає на очерет прохромлену рибину. Виходить з води з гарпуном, обличчя бліде від холоду. Каже:

— Там є ще одна.

Беру гарпун і теж в одязі впірнаю в море.

Під каламутною водою бачу дно, між водоростями виблискує луска. Хвилі на кораловому рифі тривожно гуркочуть. Пливу під водою до коралів, притискаючи до тіла гарпун. Двічі обгинаю корали, але нічого не бачу. Коли виринаю на поверхню, Ума перехиляється до мене, кричить:

— Там, пливи туди!

Пірнає. Під водою я бачу її довгу тінь, яка пропливає над самим дном. У хмарі піску зі своєї схованки з’являється рибина і повільно пропливає переді мною. Гарпун, наче живий, виривається з руки і пронизує рибу. Кров хмариною забруднює воду навколо мене. Я одразу виринаю на поверхню. Ума пливе поруч зі мною, першою підіймається на скелі. Вона хапає гарпун, потім головою об чорний камінь добиває рибу. Захекавшись, я сиджу і тремчу від холоду. Ума тягне мене за рукав.

— Ходімо, треба рухатися.

Тримаючи обидві рибини за зябра, вона вже стрибає з каменя на камінь до берега. В дюнах шукає ліану, аби почепити на неї рибу. Тепер, разом, ми йдемо до русла Очеретяної річки. У місці, де річка утворює глибоку водойму небесного кольору, вона кладе рибу на берег і пірнає у прісну воду, плескається у воді так, як купаються тварини. Я на березі річки нагадую великого мокрого птаха, це її смішить. Я теж кидаюсь у воду, здіймаючи великі снопи бризок, і ми довго зі сміхом обдаємо одне одного водою. Коли виходимо з води, я дивуюся, що мені більше не холодно. Сонце вже високо, і дюни біля берега розпечені. Мокрий одяг прилипає до тіла. Навколішках на піску Ума, не роздягаючись, витискає зі спіднички і блузки воду, згори донизу, стягуючи з руки то один, то інший рукав, з обважнілого волосся по щоках і вздовж потилиці струмками стікає вода. Поривами дме вітер, здіймає хвилі у річці. Ми більше не розмовляємо. Тут, на березі цієї річки, під нещадними сонячними променями, ми слухаємо сумний шум вітру в очеретах і гуркіт моря, ми самі на цій землі, можливо останні її мешканці, прийшли нізвідки, зустрілися волею кораблетрощі. Ніколи я і в гадці не припускав, що таке може статися зі мною, що мені доведеться пережити подібне. У мені народжується сила, розливається по всьому тілу незнаний до того вогонь бажання. Ми довго сидимо на піску, чекаючи, поки висохне одяг. Ума теж не ворушиться, сидить на п’ятах, як це роблять манафи, її довгі руки обхопили коліна, обличчя обернене в бік моря. На її сплутаному волоссі виграє світло, я дивлюся на її чистий профіль, пряме чоло, тонкий ніс, вуста. Вітер рве її одяг. Мені здається, що зараз ніщо інше не має ваги.

Ума збирається йти додому. Вона рвучко підводиться, не спираючись на землю, забирає рибу. Присівши біля води, вона чистить її таким способом, якого я раніше не бачив. Вістрям гарпуна вона розтинає живіт і випатрушує рибу. Миє середину піском, полоще у річці. Далеко кидає нутрощі, де на них чекає ціла ватага крабів.

Робить усе це дуже швидко і тихо. Потім водою змиває з берега сліди. Коли я запитую, навіщо вона це робить, вона відповідає:

— Ми — манафи, ми — маррони.

Трохи далі я забираю свою майже суху, припорошену білим піском білизну. Йду за Умою до табору. Коли вона дістається сюди, то кладе рибу, яку я загарпунив, на плескатий камінь і каже:

— Твоя.

Оскільки я протестую і наполягаю, аби вона її забрала, вона каже:

— Ти голодний, я приготую тобі їжу.

Швиденько збирає сухий хмиз. З кількох зелених очеретин робить щось на кшталт решета, яке ставить на хмиз. Я даю їй свою запальничку, але вона хитає головою. Бере сухий лишайник і, присівши навпочіпки спиною до вітру, б’є одним кремінцем по іншому, дуже швидко, безперервно, поки з розігрітих камінчиків не бризкають іскринки. В западинці починає диміти лишайник. Ума обережно бере його в руки і повільно дмухає на нього. Коли спалахує полум’я, вона кладе лишайник під сухі гілки, і вже тріщить вогонь. Ума підводиться. Її обличчя світиться дитячою радістю. На переплетеному зеленому очереті смажиться риба, я вже відчуваю апетитний запах. Ума має рацію: я вмираю від голоду.

Коли риба готова, Ума кладе очеретяне решето на землю. По черзі, обпікаючи пальці, ми беремо шматочки м’яса. Я певен, що більше ніколи не їстиму нічого смачнішого за цю рибу, смажену без соли на решеті з зеленого очерету.

Коли ми доїдаємо рибину, Ума підводиться. Ретельно гасить вогонь, засипає його чорним піском. Потім бере іншу рибину, вона закопала її в землю, аби вберегти від сонця. Не промовивши жодного слова, не глянувши на мене, йде геть. Вітер окреслює форму її тіла у вицвілому від води і сонця одязі. На її обличчі грає світло, а очі — дві темні плями. Я розумію, що вона має мовчати. Розумію, що мушу залишатися на місці — така її гра, гра, у яку вона грає зі мною.

Струнка і прудка, наче тварина, вона біжить між чагарниками, перестрибує зі скелі на скелю, віддаляється вглиб долини. Стоячи біля старого тамаринду, я ще мить бачу її, схожу на дику сарну, вона підіймається схилом пагорба. Не озирається, не зупиняється. Йде далі, до гори Любен, зникає в тіні, яка ховає західні схили гори. Я відчуваю, як у мене калатає серце, а думки уповільнюють свій плин. До Англійської затоки повертається самотність, страшніша, ніж раніше. Сидячи біля свого табору, повернувшись на захід, я дивлюсь на тіні, які насуваються.

Ті дні заводять мене ще далі у моїх мріях. Те, що я шукаю, з кожним днем проступає все більше, з силою, яка сповнює мене щастям. Зі сходом сонця і до ночі я ходжу долиною, шукаю точки відліку, вказівки. Від сліпучого світла, яке передує зимовим дощам, від криків морських птахів і поривів північно-західного вітру я наче сп’янів.

Інколи між базальтовими брилами, на середині спуску, на берегах Очеретяної річки промайне ледь помітна тінь, така швидка, що я не певен, чи бачив її насправді. Ума, спустившись зі своєї гори, стежить за мною, заховавшись за скелею чи в заростях вакоа. Інколи її супроводжує дуже гарний маленький хлопчик, вона каже, що він її зведений брат і що він німий. Хлопчик стоїть поруч з нею, не наважуючись наблизитися, у нього водночас дикий і цікавий вигляд. Його звати Шрі, за словами Уми, це ім’я, дане йому його матір’ю, означає, що він посланець Бога.

Ума приносить мені їсти — дивні страви, загорнені у листя рослин, рисові пиріжки, сушеного кальмара, маніоку, печиво з перцем. Кладе харчі на плескатий камінь перед моїм табором, наче церковні дари. Я розповідаю їй про свої відкриття, це смішить її. В зошиті я описав ознаки, які знайшов з плином днів. Вона дуже любить, коли я читаю їй уголос: камені, на яких є знак у вигляді серця, з тавром, з півмісяцем. Камінь, позначений літерою М, згідно з ключами Соломона[31], камінь з хрестом. Голова змії, голова жінки, три тавра у вигляді трикутника. Камінь з міткою у вигляді стільця чи Z, який нагадує послання Корсара. Обрубана скеля. Скеля у формі даху. Камінь, прикрашений великим колом. Камінь, тінь від якого нагадує собаку. Камінь, помічений «турецьким собакою» (собака, що повзе, без лап). Скелі з кількома таврами, що вказують на зюйд-зюйд-вест. Розбита закіптюжена скеля.