Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 33)

Ума також хоче побачити знаки, які я приніс: уламки лави різної форми, обсидіан, камені з окам’янілими рештками тварин. Вона бере їх до рук, уважно роздивляється, наче вони чарівні. Інколи й вона приносить мені дивні речі, які знайшла сама. Якось вона принесла камінь кольору металу, гладенький і важкий. Метеорит — і від доторку рук до цього тіла, що впало з неба, можливо, мільйони літ тому, від його таємниці мене аж тіпнуло.

Тепер майже щодня Ума приходить до Англійської затоки. Чекає в затінку дерева на гірському пасовиську, поки я вимірюю відстані чи копаю пробні ями, вона боїться, що шум може привернути увагу когось із сусідів. Багато разів приходили юний Фріц з фермером Беґе, вони допомагали мені копати ями в гирлі річки. Цими днями Ума не з’являється, але я знаю, що вона десь поблизу, сховалася за деревом, у прихистку, завдяки кольору своєї шкіри зробилася непомітною. Разом з Фріцом я ставлю віхи. З очерету, який я приготував для цього заздалегідь, треба робити ці мітки кожні сто кроків, аби прокласти прямі. Потім підіймаюся долиною вище, до знаків, які знайшов, до каменів, позначених кутами, до куп каміння, розташованого трикутником тощо, продовжую прямі за допомогою теодоліта, аби вписати їх всередину висхідного кола (сітки Корсара). Сонце припікає, від нього виблискують чорні камені. Час від часу гукаю юному Фріцові, аби він ішов до мене з іншою віхою. Примруживши очі, я можу окинути поглядом усі лінії, які сходяться на руслі Очеретяної річки, з’являються вузли, де я зможу зробити пробне зондування.

Пізніше з Францом ми викопаємо ями на західному пагорбі біля підніжжя піку Командора. Земля там тверда і суха, наші кайла одразу натикаються на базальтову скелю. Щоразу, коли я розпочинаю копати пробну яму, я просто згораю від нетерпіння. Невже ми нарешті знайдемо знак, слід, залишений Корсаром, можливо, початок «кладки»? Стосовно скарбу, якось уранці, коли ми з Фріцом копали біля підніжжя пагорба, раптом з-під моєї лопати у піщаному ґрунті швидко покотилася якась куля, що я її через свою манію прийняв за череп моряка, похованого у цьому місці. Це щось котиться по піску і раптом виставляє лапи і клішні! Це великий земляний краб, якого я розбудив лопатою. Юний Фріц, спритніший за мене, ударом лопати убиває його. Радий, він кидає роботу, іде по казан і воду і, розвівши ватру, готує з цього краба вишукану юшку!

Увечері, коли сонце на спаді, а долина мовчазна і спокійна, я знаю, що Ума недалеко. Я відчуваю її погляд, який стежить за мною з висоти пагорбів. Інколи я її кличу, кричу і чую відлуння, яке несе її ім’я над долиною: «У-ма-а!»

Її погляд одночасно близько і далеко, наче погляд птаха, що летить, тінь якого помічаєш тільки тоді, коли він на мить затуляє сонце. Навіть якщо я довго не бачу її через Фріца Кастеля чи Беґе (тому що жодна манафська жінка не показується перед мешканцями узбережжя), мені подобається відчувати на собі її погляд, знаючи, що вона у долині.

Можливо, усе це належить їй, і вона, як і її одноплемінники манафи, справжня власниця долини. Вона вірить у скарб, який я шукаю? Інколи, коли денне світло ще не дуже сильне, мені здається, що я бачу, як вона разом із Шрі йде серед уламків лави, нахиляється, аби подивитися на камінь, наче на ньому є невидимий слід.

Чи йде вздовж річки до гирла, до берега, об який б’ється море. Стоячи над прозорою водою, вона дивиться на виднокрай, за коралові рифи. Я підходжу до неї, теж дивлюся на море. Її обличчя напружене, майже сумне.

— Про що ти думаєш, Умо?

Вона підстрибує, повертає до мене обличчя і сповнені суму очі. Каже:

— Ні про що, я думаю лише про неможливі речі.

— Які неможливі речі?

Але вона мовчить. Потім з’являється сонячне світло, все довкола набуває свого справжнього вигляду. Ума непорушно стоїть на холодному вітрі, річкова вода тече у неї між ногами, відштовхує гребінь припливу. Ума трусить головою, наче хоче прогнати збентеження, бере мене за руку і тягне до моря.

— Ходімо ловити кальмарів.

Бере довгий гарпун, який встромила в дюну серед очерету. Ми йдемо на схід, туди, де берег ще темний. Русло Очеретяної річки викривляється за дюнами і з’являється зовсім близько від чорної кручі. Оберемки очерету стоять прямо на березі моря. Коли ми наближаємося, хмари крихітних пташок сріблястого кольору злітають з цвіріньканням: фіть! фіть!

— Тут живуть кальмари, тут вода тепліша.

Вона іде до очерету, потім раптом знімає сорочку і спідницю. Її тіло сяє у сонячному світлі, високе і струнке, кольору темної міді. Вона заходить у море, на скелі, зникає під водою. На мить з’являється її рука з довгим гарпуном, а потім залишається лише морська поверхня, легенькі хвилі. За кілька хвилин розступається вода й Ума з’являється так, як зникла — вислизає. Підходить до мене, знімає кальмара, з якого капає чорнило, перевертає його. Дивиться на мене. У ній нема збентеження, лише сама дика краса.

— Ходімо!

Я не вагаюся. Теж скидаю одяг і пірнаю у холодну воду. Раптом я пригадую, що давно втратив, те море біля Тамарен, де ми з Дені, голі, плавали напереріз хвилям. Те відчуття свободи, щастя. Я пливу під водою майже над самим дном з розплющеними очима. Біля скель помічаю Уму, яка у западині розмахує своїм гарпуном і здіймає хмару чорнила. Разом ми спливаємо на поверхню моря. Ума, спочатку перевернувши його, кидає на берег другого кальмара. Простягає мені гарпун. На її обличчі сяє усмішка, у неї трохи хрипке дихання. Я, своєю чергою, впірнаю під скелі. Не наздоганяю першого кальмара, але прохромлюю другого на піщаному дні в ту мить, коли він, випустивши чорнило, відскакує назад.

Ми пливемо вдвох у прозорій воді лаґуни. Коли опиняємося біля коралових рифів, Ума пливе вперед, зникає так швидко, що я не встигаю за нею. З’являється за мить з рибиною на вістрі гарпуна. Знімає ще живу рибу і кидає її далеко на берег. Робить мені знак мовчати. Бере мене за руку, і ми разом пірнаємо під воду. Тоді я бачу страхітливу тінь, яка рухається перед нами, — акула. Вона двічі чи тричі повертається, потім віддаляється. Задихаючись, ми підіймаємось на поверхню. Я пливу до берега, поки Ума ще пірнає. Коли виходжу на берег, бачу, що вона знову вполювала рибину. Поруч зі мною вона біжить по білому піску. Її тіло спалахує на сонці, наче базальт. Точними швидкими рухами вона збирає кальмарів і одну рибину і закопує їх у пісок під дюною.

— Ходи сюди. Будемо сохнути.

Я лягаю на пісок. Навколішки вона набирає долонями сухий пісок і посипає ним моє тіло з голови до ніг.

— Насип на мене теж.

Я беру сипучий пісок і сиплю його їй на плечі, на спину, на груди. Тепер ми нагадуємо двох клоунів, обсипаних борошном, нам смішно.

— Коли пісок осиплеться, ми будемо сухими, — каже Ума. Ми залишаємося на дюні біля очерету, вдягнені у білий пісок. Чути лише шелест вітру в очереті та шум моря, яке прибуває. Нікого, крім крабів, які вилазять зі своїх нір, здійнявши клешні. Сонце на небі вже в зеніті, воно пече в саме серце цієї пустки.

Я дивлюся на пісок, який сохне на плечах і спині Уми і стікає тоненькими струмочками, відкриваючи сяючу шкіру. В мені здіймається нестримне бажання, спалює, наче сонце шкіру. Коли я губами торкаюся шкіри Уми, вона здригається, але не відсовується. Її довгі руки обхопили коліна, вона поклала на них голову, дивиться вдалечінь. Мої губи спускаються вздовж потилиці по її ніжній блискучій шкірі, з якої срібним дощем стікає пісок. Моє тіло починає тремтіти, Ума підводить голову, дивиться на мене з тривогою:

— Тобі холодно?

— Так… Ні.

Я й сам не знаю, що зі мною. Якийсь нервовий дріж, дихати важко.

— Що з тобою?

Раптом Ума підводиться. Швидко одягається. Допомагає мені натягти мій одяг, наче я хворий.

— Ходімо відпочинемо у тіні, ходімо!

Це лихоманка, втома? У голові паморочиться. Ледве плетуся за Умою до очерету. Вона йде випростана, несе кальмарів на кінці свого гарпуна, наче вимпели, тримає рибу за зябра.

Коли ми дістаємося до табору, я лягаю у наметі і заплющую очі. Ума залишилася зовні. Розпалює ватру, аби приготувати рибу. Вона пече також у вугіллі коржі, які принесла вранці. Коли їжа готова, вона приносить її під намет і дивиться, як я їм, нічого не беручи сама. Смажена риба надзвичайно смачна. Я облизую пальці, поспіхом запиваю водою, її Ума набрала вище по течії. Тепер я почуваюся добре. Загорнувшись у попону, попри спеку, я дивлюся на Уму, на її профіль, повернений до виходу, наче вона пильнує за кимось. Пізніше починається дощ, спочатку дрібний, потім рясніший. Вітер рве вітрильне полотно над нами, скрипить у вітах тамаринду.

Коли день закінчується, дівчина розповідає мені про себе, про дитинство. Вона говорить, немов вагаючись, своїм співучим голосом, з довгими паузами, і шум вітру з дощем, що стукотить по намету, змішується з її словами.

— Мій тато — манаф, родриґець з верхів’їв. Але він виїхав звідси, аби плавати на кораблі Бритіш Індія, це великий корабель, який ходить до Калькутти. Саме в Індії він зустрів мою маму, одружився з нею і привіз її сюди, тому що її родина не хотіла цього шлюбу. Він був старшим за неї і помер від лихоманки під час однієї подорожі, коли мені було вісім років, тоді мама залишила мене у своїх сестер на Маврикії, у Ферне. У неї не було досить грошей, аби навчати мене. Певно, вона мала надію ще раз одружитися, боялася, щоб я не стала для неї тягарем… У монастирі я дуже любила матінку-абатису, вона мене теж дуже любила. Оскільки мати покинула мене, то коли настав час повертатися до Франції, вона забрала мене із собою у Бордо, а потім під Париж. Я навчалася і працювала у монастирі. Гадаю, матінка хотіла, щоб я стала черницею, через це вона і взяла мене із собою. Але коли мені було тринадцять років, я захворіла, і всі думали, що я помру, тому що в мене був туберкульоз… Тоді моя мати написала з Маврикія, вона писала, що хоче, щоб я повернулася до неї. Спочатку я не хотіла, плакала, думала, що це тому, що я не хотіла покидати свою монастирську матір, але насправді мені було страшно зустрітися зі своєю матір’ю і злиднями на острові в горах. Монастирська матінка теж плакала, тому що дуже любила мене, і потім вона сподівалася, що я теж стану черницею, а оскільки моя мати не християнка, вона сповідує вірування Індії, матінка з монастиря знала, що я зречусь релігійного життя. І все-таки я поїхала, здійснила сама довгу мандрівку на кораблі через Суецький канал і Червоне море. Коли прибула на Маврикій, побачила свою матір, але не впізнала її, я здивувалася, що вона така невеличка, загорнена у покривало. Поруч з нею стояв маленький хлопчик, вона сказала мені, що це Шрі, посланець Бога на землі.