Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 34)

Вона замовкла. Тепер ніч була вже близько. Надворі пітьма поглинула долину. Дощ ущух, але було чути, як по намету стікає вода, коли вітер ворушить гілки тамаринду.

— Спочатку було важко, тому що я нічого не знала про життя манафів. Нічого не вміла робити, не могла бігати, рибалити, розпалювати ватру, навіть не вміла плавати. І не могла розмовляти, тому що ніхто не знав французької, а моя мати говорила лише на бходжпурі та креольською. Це було жахливо — мені чотирнадцять років, а я наче дитина. Спочатку сусіди глузували з мене, казали, що краще б мати залишила мене у панів. Мені хотілося втекти світ за очі, але я не знала, куди йти. Я не могла повернутися до Франції, тому що була манафкою, і нікому там не потрібна. А потім, я любила мого братика, Шрі, він такий славний, такий невинний, певно, мати мала рацію, коли казала, що він посланець Бога… Я почала навчатися всього, чого не знала. Навчилася босоніж бігати по скелях, наздоганяти кіз, розпалювати ватру, плавати і ловити рибу. Навчилася бути манафкою, жити як маррони, ховаючись у горах. Мені сподобалось жити тут, з ними, тому що вони ніколи не брешуть, нікому не чинять зла. Люди з узбережжя, в Порт-Матюрені, схожі на людей з Маврикія, вони брешуть і обманюють вас, через це ми ховаємося в горах…

Зараз геть споночіло. На долину опускається холод. Ми притулилися один до одного, я відчуваю тепло її тіла, наші ноги переплелися. Так, наче ми були єдиними живими істотами на землі.

Тепер я більше не тремчу, не поспішаю, не відчуваю страху. Ума теж забула, що має постійно тікати, ховатися. Як нещодавно в очереті, вона знімає з себе одяг, допомагає мені роздягнутися. Її гладеньке тіло гаряче, ще місцями у піску. Вона сміється, стираючи залишки піску з моєї спини, з грудей. Ми розчинилися один в одному, що я не встиг й опам’ятатися. Її обличчя відкинуте назад, я чую її дихання, відчуваю биття її серця і її жагу — безмежну, сильнішу за усі спекотні дні в морі і долині. Ми зливаємося, наче злітаємо у нічне небо, до зірок, бездумні, мовчазні, слухаючи наше тихе дихання, наче дихання людей, що заснули. Притуляємося один до одного, аби не відчувати холоду каміння.

Нарешті я знайшов рів, з якого колись било джерело, тепер висхле. Це той, який я помітив із самого початку по прибутті до Англійської затоки, і про який подумав, що він надто віддалений від русла річки, аби бути на плані Корсара.

Але мірою того як я розташовую віхи, продовжуючи прямі перших реперів, я спускаюся до східної частини долини. Якось уранці, коли я сам міряв дно Англійської затоки біля знака західного якірного кільця, я вирішив провести обстеження вздовж лінії, яка йде від західного якірного кільця до каменя, позначеного чотирма точками, який я знайшов на першому контрфорсі східної кручі і про який у листі Корсара написано: «Шукайте S :: ».

Не маючи інших віх, крім очеретяних патичків, поставлених на різній відстані, я повільно просуваюся вглиб долини. Майже перед обідом дістаюся до вершини східного пагорба, обійшовши і позначивши більше тисячі французьких футів. Коли підіймаюся на пагорб, одночасно помічаю розлом у яру і стовп, який його позначає. Це базальтова брила приблизно шести футів заввишки, вона стоїть на сипучій землі пагорба таким чином, що має виднітися з дна долини, починаючи від гирла. Він один такий, його повалив базальтовий уламок, який відірвався від скелі, що височить над долиною. Я певен, що сюди його принесли люди, можливо, тягли за допомогою колод, поставили, наче ритуальний камінь друїдів. З обох його боків ще чітко видніються канавки, зроблені для мотузки. Але що мене приголомшує, так це та мітка, яку я помічаю вгорі на скелі, точно у центрі — рівний жолоб завтовшки з палець, завдовжки приблизно шість дюймів, видовбаний у камені різцем. Цей жолоб, точне продовження лінії, якої я дотримувався після західного якірного кільця, вказує на початок яру.

З калатанням серця підходжу і вперше бачу яр. Це коридор, прокладений корозією, він пронизує товщу скелі і, звужуючись, доходить до Англійської затоки. Обвал перекриває вхід до нього, тому досі я ще не подумав про його обстеження. З долини вхід до яру ховається серед уламків кручі. А з вершини східного пагорба яр, побачений уперше, здається лише неглибоким обвалом.

Тільки одна дорога може привести мене до нього — це лінія, якої я дотримуюся, вона йде від західного якірного кільця, перетинає русло Очеретяної річки у точці 95 (точно у центрі перетину північно-південної лінії), проходить через середину каменя, поміченого чотирма отворами (точка S з документа Корсара), приводить мене до базальтового блока, де об’єднується з напрямом жолоба, вибитим корсаровим різцем.

Я настільки схвильований цим відкриттям, що мушу присісти, аби оговтатися. Холодний вітер швидко приводить мене до тями. Я поспіхом спускаюся схилом яру на дно. Опиняюся в якомусь відкритому колодязі у формі кінської підкови, завширшки приблизно двадцять п’ять французьких футів, коридор якого спускається до обвалу, який затуляє вхід завдовжки десь близько ста футів.

Саме тут, поза сумнівом, криється ключ до таємниці. Десь тут, у мене під ногами, має бути печера з морською скринею, заклепаною на носі корабля, в якій Невідомий Корсар замкнув свої казкові багатства, щоб заховати їх від англійців і вберегти від жадоби власних людей. Кращого сховку, ніж цей природній розлом у скелі, невидимий з моря і з долини, замкнений природним замком у вигляді обвалу і мулом струмка, годі шукати. Я не можу чекати, поки надійде допомога. Йду до табору і повертаюся з усім, в чому матиму потребу: з кайлом, лопатою, довгим шпичаком для зондування, мотузкою і запасом питної води. До вечора, не зупиняючись, зондую і копаю дно яру у місці, на яке, як мені здається, вказує жолоб з базальтового блока.

Під кінець дня, коли на дні яру починає згущуватися пітьма, свердло входить у ґрунт під кутом, відкривши вхід у наполовину засипану землею схованку. Ця земля, до речі, світліша, доказ того, на мою думку, що її насипали, аби заповнити цю печеру.

Допомагаючи собі руками, аби зсунути базальтові брили, я розширюю вхід. Серце б’є у скроні, одяг змок від поту. Діра збільшується, відкриває давнє підземелля, викладене півколом зі щільно підігнаного каміння. Невдовзі стою у печері по пояс. Місця мало, аби працювати кайлом, тож я мушу розгрібати землю руками, підважувати брили, користуючись свердлом як важелем. Потім метал дзенькає об камінь. Я не можу просуватись далі, я дістався дна — криївка порожня.

Настала ніч. Порожнє небо над яром поступово затягують хмари. Але повітря ще тепле, і мені здається, що сонце все ще пече на кам’яних стінах, на моєму обличчі, на руках, всередині мого тіла. Сидячи на дні яру перед порожньою криївкою, я випиваю всю воду, яка є в баклазі, теплу несмачну воду, яка не тамує моєї спраги.

Вперше за довгий час я думаю про Лауру, мені здається, що я покінчив з мрією. Що б вона подумала про мене, якби побачила ось такого, вкритого пилом, на дні цієї траншеї, яку я викопав обідраними до крови руками? Подивилася б на мене своїм темним сяючим поглядом, а мені стало б соромно. Зараз я надто стомлений, аби рухатись, аби щось відчувати, нестерпно жадаю приходу ночі, вкладаюся на тому місці, де сиджу, на дні яру, поклавши голову на один з чорних каменів, який я видовбав із землі. Наді мною, між високими кам’яними стінами, чорніє небо. Я бачу зірки. Частини надломлених сузір’їв, яким я не знаходжу назви.

Уранці, коли я виходжу з яру, то помічаю силует Уми. Вона сидить біля табору, в тіні під деревом і чекає. Поруч з нею — Шрі, він незрушно дивиться на мене.

Підходжу до дівчини, сідаю поруч з нею. В тіні її обличчя темне, але очі яскраво світять, вона каже:

— В яру давно нема води. Фонтан засох.

Вона каже про джерело «фонтан», по-креольському. Каже це спокійно, наче я шукав у яру воду.

Вранішнє світло виграє на камінні, на листі дерев. Ума з казаном пішла до річки по воду, зараз варить кашу з борошна, кір, за рецептом індійських жінок. Коли каша готова, вона накладає мені страву в емальовану миску. Сама дістає її пальцями прямо з казана.

Своїм спокійним співучим голосом знову розповідає мені про дитинство у Франції, в жіночому монастирі, про своє життя, коли вона повернулася з матір’ю до манафів. Мені подобається, коли вона говорить зі мною. Я намагаюся уявити її в той день, коли вона зійшла з великого корабля, одягнена в свою чорну сукню, з очима, засліпленими світлом.

Я теж розповідаю їй про дитинство у Букані, про Лауру, про уроки Мем на веранді, вечорами, про мандрівки з Дені. Коли я згадую про мандрівку на пірозі, до Морна, її очі блищать.

— Мені б теж хотілося вийти в море.

Підводиться, дивиться в бік лаґуни.

— З того боку є багато островів, є острови, на яких живуть птахи. Відвези мене туди порибалити.

Мені подобається, коли її очі сяють ось так. Вирішено — ми поїдемо на острови: на острів Бакланів, на Баладиру, можливо, навіть, на південь до Ґомбрані. Я піду у Порт-Матюрен, аби найняти пірогу.

Протягом двох днів і ночей лютує буря. Я ховаюся під наметом, харчуюся солоними галетами, майже не виходжу. Потім на ранок третього дня вітер вщухає. Миттєво небо стає яскраво-блакитним, безхмарним. На березі зустрічаю Уму, вона стоїть так, наче нікуди й не відлучалась увесь цей час. Коли помічає мене, каже: